Войовничих жінок-амазонок античні перекази поселяли на території сучасної України. "Батько історії" Геродот писав, що спочатку вони нібито жили в Малій Азії, у теперішній Туреччині, на річці Фермодонт. Мешкали окремо від чоловіків із сусідніх племен. Зустрічалися з ними тільки для продовження роду.
Напередодні Троянської війни амазонки зіткнулися з греками. Похід на жінок-воїнів нібито очолив сам Геракл. Захопив їхню царицю й віддав у дружини афінському правителеві. Амазонки рушили її виручати, але зазнали поразки від греків. Ті посадили полонянок на кораблі й поверталися додому. У дорозі жінки-воячки перебили своїх переможців. Але суднами керувати не вміли, тож вітер завернув їх до берегів сучасної України.
Амазонки заглибилися в нову землю. Захопили табун коней і почали грабувати місцевих. Нарешті стали табором. Із часом воячки зблизилися із тутешніми юнаками. Від тих парувань нібито постав народ савроматів, що пізніше стали називатися сарматами. А його жінки успадкували войовничість амазонок.
Сарматські дівчата справді навчалися військовій справі нарівні з чоловіками. "Їхні жінки їздять верхи, стріляють із луків та кидають дротики, верхи стинаються з супротивниками, доки вони дівчата, - писав про сарматів давньогрецький "батько медицини" Гіппократ. - Заміж вони не йдуть, аж доки не вб'ють трьох ворогів... Заміжні перестають їздити верхи, доки не з'явиться потреба всім поспіль рушати в похід".
Жінки перебили своїх переможців. Але суднами керувати не вміли, тож вітер завернув їх до берегів сучасної України
При формуванні сучасного населення України брали участь і сарматські племена. Їх, іраномовних, у VI-VII ст. асимілювали не лише тюркські племена, а й слов'янські. А відтак перебрали деякі їхні звичаї. Передусім високий суспільний статус жінки. "Ми кажемо "одружитися з нею", або "оженитися з нею": тут жінка зразу стає рівноправно поруч із чоловіком", - пише мовознавець Іван Огієнко й порівнює з російською формою "жениться на ней".
Є ще й "материзна" - особливий спадок дітям від матері. Або звичай сватання дівчат до парубків. Французького інженера Ґійома де Боплана, який у 1630-х будував фортецю Кодак над Дніпром, це так здивувало, що він про нього згадав у своєму "Описі України". "На відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, - пише він, - тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, які їм сподобалися... Дівчата ніколи не зазнають невдачі й більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір".
Коли ж дівчина "дістає відмову або якусь одговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає, що нікуди не піде звідси доти, доки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву".
"Ми кажемо "одружитися з нею", або "оженитися з нею": тут жінка зразу стає рівноправно поруч із чоловіком"
Норовом і поведінкою цілком могли зійти за амазонок й українські шляхтянки XVI-XVII ст. У ті часи серед шляхти в Речі Посполитій, і католицької, і православної, було модно вважати, що її предками були саме войовничі сармати. Вони нібито підкорили місцеві племена - майбутній простолюд.
У воєнні походи вирушали лише шляхтичі-чоловіки. Зате їхні дружини тримали в своїх руках більшість майна родини. Приміром, 1577 року княгиня Катерина Василівна Ружинська справила дарчу чоловікові Василеві Яковицькому на власний маєток у Ружині. І зазначила, що чинить так "будучи вольною шляхтянкою", а також "не будучи ні от кого нічим примушона ані намовена, одно сама добровольне і з добрим розмислом своїм".
Маєтками шляхтянки, бувало, керували наперекір волі своїх чоловіків. У книзі Житомирського суду 1611 року писар занотував, як пан Костянтин Єлець позичив у пана Адама Фаща гроші під заставу села Синяговки. Незгідна з діями чоловіка дружина Єльця "приєхавши до преречоної маєтности Синяговки… шкоди учинила на золотих 200 польських". Тобто забрала назад гроші за заставлений маєток, залишивши Адама Фаща ні з чим.
1583 року пан Григорій Бутович вчинив наїзд на маєток земського судді Йосипа Немирича в Черняхові - сучасна Житомирщина, а тоді - Київське воєводство. Сталося це "з направи Євги Раєвни", дружини Бутовича. Та шляхтянки, бувало, й самі організовували наїзд і зводили рахунки.
Волинська пані Ганна Борзобогата-Красенська - у дівоцтві княжна Сокольська - наприкінці XVI ст. тримала під каблуком не лише чоловіка Василя, але й тестя - луцького єпископа Йону Борзобогатого. Самовільно розпоряджалася маєтками й скарбницею Луцької єпископії. Вела численні судові справи, грабувала маєтки сусідів.
Урешті засипаному скаргами королеві урвався терпець і проти неї підняли шляхетське ополчення цілого Волинського воєводства. Ганна Борзобогата-Красенська одягнула панцир, вишикувала озброєних слуг. А далі "як хоробрий вояка, стоючи на чолі чималого війська, кінного й пішого, з гарматами й гаківницями, дала добру одсіч "посполитому рушенню", - пише історик Орест Левицький.
Княгиня-вдова Софія Ружинська з Карабчева в Київському воєводстві 1608 року зібрала "військо немале чоловік у шість тисяч?". І "з багатьма гарматами, з гаківницями, з ручницями, з мушкетами, сагайдаками, з копіями, рогатинами і з іншою зброєю, війні належачною, кінно, збройно і пішо, з хоругвами, з бубнами, трубами й сурмами, звичаєм неприятельським", виступила на володіння князів Корецьких - "містечко, назване Черемошна, й на замок, при тому містечку будучий".
Нападники "місто й замок звичаєм поганським і неприятелъським на корінъ спалили та внівеч обернули". І все зійшло княгині з рук: вона мала чимале власне військо, досвідчених адвокатів, а суди в Речі Посполитій не відзначалися особливою повороткістю.
Утікач із Московії князь Андрій Курбський, 1563-го рятуючись від царя Івана Грозного, подався до Великого князівства Литовського. Осів під Ковелем на Волині. Одружився з місцевою княгинею-вдовою Марією Гольшанською. Курбський був її третім чоловіком.
Князь-"московит" звик, що дружина - слуга чоловіка й ні в чому йому не перечить. Тож швидко з'ясувалося, що зі шлюбу нічого не буде: Гольшанська не збиралася коритися чоловікові, надалі тримала власний штат відданих їй слуг, власну канцелярію, втручалася й у справи його канцелярії. Урешті-решт Курбський не витримав і почав протестувати. Тоді Марія Гольшанська розлучилася з ним - без його відома.
Найбільшу річку назвали на честь жінок-воячок
"Есть в Муромских странах земля, наречимая Амазоницкая, в ней же царствуют едины девы чистыя, нарецаемыя Амазонки, иже храбростию и умом всех одолевают", - пояснює московська енциклопедія XVI ст. "Азбуковник". Розповіді про войовничих жінок-амазонок, які живуть окремо від чоловіків, відомі в багатьох частинах світу.
У Південній Америці на честь амазонок названо найбільшу в світі річку. Бо 1542 року конкістадори із загону Франсіско де Орельяни, коли першими з європейців пливли нею кораблем, мусили витримати битву з індіанками-войовницями.
Індіанці не насмілювалися втікати, а якщо хто й спробував утекти, то амазонки вбивали його на місці
"Я хочу, щоб усі знали, чому індіанці так захищалися: вони піддані амазонок і платять їм данину, - занотував учасник і хроніст експедиції чернець Карвахаль. - Дізнавшись, що ми наближаємося, послали до них по допомогу; і 10 чи 12 амазонок прибули на поміч. Ми бачили своїми очима, як у бою амазонки билися на чолі всіх індіанців і порядкували, мовби їхні капітани. Вони билися так завзято, що індіанці не насмілювалися втікати, а якщо хто й спробував утекти, то амазонки вбивали його на місці на наших очах своїми палицями. Ці жінки високі на зріст, білошкірі, волосся в них довге, заплетене в коси, укладене навколо голови. Вони дуже сильні, ходять майже голі... В руках у них лук і стріли, в бою кожна з них варта десятка індіанців, і вони, я бачив на власні очі, випускали в наші бригантини цілий рій стріл, бригантини стали схожі на дикобразів".
"Круз наше село перейшло войсько дивоцькоє"
Про місто жінок, розташоване між русами, ляхами та прусами, писав у Х ст. арабський історик Ібн-Якуб. Ті жінки "володіють землями й невільниками, і коли котра-небудь із них народить сина, то вона його вбиває. Вони їздять верхи й самі виступають на війну й відзначаються сміливістю та хоробрістю".
Покійний професор Іван Денисюк зі Львова припускав, що то може бути теперішнє Західне Полісся - сучасне пограниччя Волинської, Рівненської та Брестської (Білорусь) областей. У цій околиці могли найдовше вціліти поселення амазонок. На Берестейщині, неподалік українського кордону, досі є село Дівин (місцевою говіркою Дивин - від "дивчєта") - чи не оте колишнє місто жінок-воячок?
У селі Тур Ратнівського району Волинської області - теж під самим кордоном, але вже з українського боку - професор Денисюк записав цілу пісню про "войсько дивоцькоє":
Круз наше село Турецькоє,
Перейшло войсько дивоцькоє.
Котора дівка корогву несла,
То тим вона велика зросла.
А которая перепилочка
(палицю - "Країна"),
То та виросла невеличка,
А которая в барабан била,
Вона виросла як калина.
Серед давніх українських пісень також уціліла балада про дівчину-воячку, яка
Попереду війська поїхала,
Попереду війська конем грала,
А позаду війська мечем махала.
Учені визнають існування амазонок
Реальним підґрунтям уявлень про жінок-воячок є так званий роздільний шлюб - коли жінки племені жили окремо від поселення чоловіків, по-сусідству. Так вважає російський етнолог Юрій Семенов.
Пережитки роздільного шлюбу етнографи виявили в ХІХ–ХХ ст. у народів, що ще зберігали первісний уклад життя, - на Новій Гвінеї, у Меланезії, на Філіппінах, Суматрі, в М'янмі, у деяких регіонах Індії й Африки. У них паралельно існували окремі общинні будинки чоловіків-холостяків і незаміжніх дівчат. При цьому, до офіційного вступу в парний шлюб, мали необмежені статеві стосунки, достоту як колись скіфські юнаки з амазонками.
В українців відгомоном таких колишніх общинних дівоцьких будинків були вечорничні хати. Дівчата в сезон вечорниць проводили там весь вільний час, включно з ночівлею, і приймали тут парубків. Статевих зносин між дівками й парубками звичаєве право не допускало. Та спільна їх ночівля у вечорничній хаті - пережиток таких стосунків - була нормою.
"Амазонки чоловіків не мають, подібно до скотів безсловесних, а раз на рік, весняного дня, виходять вони із землі своєї і злягаються з навколишніми чоловіками, вважаючи цей час урочистим і великим святом. Коли ж од них зачнуть вони в утробі, то знову розбігаються звідти всі. А як прийде пора родити й народиться хлопча - погублять його, якщо ж дівчинка - то вигодують її і дбайливо виростять"
"Повість временних літ", автор цитує "Хроніку" візантійського літописця IX ст. Георгія Амартола. Давньогрецький лікар Гіппократ писав також, що амазонки ще в дитинстві припалювали дівчатам праву грудь, аби загальмувати її ріст - щоби згодом не заважала стріляти з лука
26%
у стількох сарматських воїнських могилах поховані жінки - зі зброєю. Тобто кожним четвертим воїном у жителів Північного Причорномор'я у ІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е. була жінка
2 
1
Коментарі