У німців не заведено нарікати на життя
Емігрувати не збиралася, так склалися обставини. Батьки належали до кола шістдесятників. Дихати не могли від системи. 1986 року, за кілька тижнів після Чорнобильської катастрофи, народила доньку Дарину. Професор з Академії наук, з якою співпрацювала, сказав: "Забирай дитину і їдь звідси".
Думала податися в Канаду чи Америку, бо там мала друзів. Але чоловік запропонував поїхати в Польщу, а потім – у Німеччину на роботу. Не знали мови, тому не уявляли, як зароблятимемо. Польський друг переправив через кордон – не мали ні документів, ні візи. Спала в машині, коли чоловік розбудив: "Прокидайся, ми в Німеччині". Були в Берліні.
Хотіла попрацювати місяць і повернутися, бо дитину залишили у батьків. Але друг сказав, що так не вийде – ми потрапили за кордон дивом. Через рік мама їхала в Німеччину з виставкою. За якимись фількіними паперами привезла доньку.
У незнайомому оточенні почувалася сліпою, глухою і голою. Щоб стати частиною того суспільства, потрібні роки. Зрозуміла, що таке ностальгія. Коли цвіла липа – так тягнуло додому, що плакала. Сумувала, відчувши запах диму з печі. Нагадував рідне село й бабусині пиріжки.
Перші три роки була пригнічена. Бачила прекрасну країну і людей, але душею не сприймала. Був страх, бо не знала, що робитиму далі.
У Німеччині є закон, який забороняє порушувати традиційний стиль архітектури. Кожен регіон зберігає своє обличчя. В Україні вся національна ідентичність майже знищена. Як і на всьому пострадянському просторі. Moя мама – одна із засновників Музею народної архітектури та побуту України в Пироговi. Їм не дозволяли збирати й показувати козацьку архітектуру. Вона була багата й потужна, а ми її втратили. Майже вдалося створити образ другосортності, бідності й забитості українців. Знаємо лише хатки біленькi під стріхами.
Побачила величезну кількість дитячих іграшок. На ляльку Барбі продається все – капелюшки, сукні, взуття. Дівчата не шиють платтячка з клаптиків. Це відбирає у дітей фантазію.
У містечку Шліерзе в Баварії знімали невелику хату із садочком. У гості приходили сусідські діти. Одного разу запропонувала пограти в театр. Мала "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" Миколи Гоголя німецькою мовою. Участь у постановці погодився взяти увесь клас старшої доньки. Підтримала й директорка школи. Діти збиралися у нас вдома. Вночі на машинці передруковувала сценарій, із простирадл шила сорочки й розмальовувала їх узорами для вишивки. Перед виступом прийшли батьки інших дітей. Одна мама допомагала з декораціями, друга – принесла поїсти, третя – розвезла дітей по домівках. Тоді почалася наша інтеграція – за шість років після переїзду.
Під час вистави на сцені грала українська музика, діти були в українському вбранні. Хтось запитав: "Ви з Русланд?" Школярі закричали: "Вона не з Росії, а з України!"
З доньками розмовляла українською мовою. До трьох років вони прекрасно нею володіли. Коли пішли в садочок, не могли зрозуміти, чому вони вдома говорять не так, як інші діти. Найменша питала: "Мамо, я німкеня?" Відповідала: "Ні, ти не німкеня". – "А якщо я вийду заміж?" – "Також не будеш німкенею". – "А коли в мене будуть діти?" – "І тоді німкенею не станеш".
Коли вперше повезла доньок в Україну, вони не розуміли багатьох речей. Їх дивувала закритість людей, розкуті стосунки дівчат і хлопців. Лякали голодні бездомні собаки на вулицях – купували їм сосиски. Зараз діти раді приїздам в Україну. Кажуть, що відчувають зміни на краще.
Якось повезла дівчат на море в Крим. Коли на берег винесло медуз, інші діти кидали їх об каміння. Мої мало не плакали, як це побачили. По всьому берегу збирали медуз і відносили у воду. Цілий день рятували. Тоді я зрозуміла, що значить – європейські цінності. Це – повага до життя кожної істоти. Там, де намагалися втілити ідеї комунізму, життя перестало бути цінністю.
Мешкаю у дорогому районі Баварії. Будинок орендую.
Важко було навчитися не нити. У мене для цього завжди знаходилися причини. А в німців не заведено нарікати. Вони бачать те, чому можна радіти.
Маю друга Маркуса Васмайєра. Він – гірськолижник, олімпійський чемпіон. Якось запропонував безкоштовно забрати невикористані тканини. Лишилися після реклами спортивного одягу. Його дружина – директор музею, виховує трьох синів. Час від часу приносить мені свіжі курячі яйця, на кожному малює смайлик. Такого не вистачає в Україні.
У німецьких будинках значно прохолодніше, ніж в Україні. Взимку спальні не опалюють – економлять.
У майстерні з пошиття дитячого автентичного одягу створюємо костюми за музейними зразками. Вивчаємо старовинні експонати, світлини й записи. Відтворюємо сорочки, корсетки, спідниці, штани й верхній одяг. Працюють зі мною товаришка й родичка. Майстерню облаштувала у прабабусиній хаті. Побілила стіни, розмалювала піч, відреставрувала скриню. Глечики, макітри і всіляке хатнє начиння позбирала у людей по селу.
1 
1
Коментарі