У ДОНЕЦЬКУ ЦІЛОДОБОВО ОХОРОНЯЮТЬ ПАМ'ЯТНИК ЛЕНІНУ
– СЛУШАЙ, ТУТ ЗАБРАЛИ КОЗЛОВСКОГО И ЧЕРЕНКОВУ. Может, не надо тебе сейчас в Донецк ехать? – каже в слухавку знайома, коли 30 січня під'їжджаю до українського контрольно-пропускного пункту "Мар'їнка" на трасі Запоріжжя – Донецьк.
До війни 62-річний Ігор Козловський викладав у донецьких вузах історію релігій, не приховував патріотичних поглядів. У місті залишився, щоб доглядати паралізованого сина. Марина Черенкова раніше була депутатом обласної ради. У травні 2014-го разом із трьома друзями заснувала волонтерську організацію "Відповідальні громадяни". Допомагали літнім людям, які не виїхали на підконтрольну територію.
Після спроби невідомих підірвати пам'ятник Леніну на центральній площі 27 січня влада ДНР посилила репресії.
"Відписуй та віддзвонюй щонайменше двічі на день. Кажи, в який район міста збираєшся їхати. Так нам буде легше тебе шукати, якщо раптом зникнеш. Цей мій лист видали", – пише мені на пошту активістка донецького Майдану Катерина. Сама не була вдома майже два роки.
– Выходите, – водій зупиняє автобус і відчиняє двері. – Пройдете украинский контроль. Тогда сядете на "Эталон". Он отвезет вас до нулевого блокпоста. А там – пересядете на следующий и так доедете до Донецка.
Біля пункту контролю людей із сумками немає. Черга з автівок – кілометрів зо 2. На трасі – солдат із рацією, але без зброї. Проходжу перевірку багажу. Це – моя дев'ята поїздка через лінію розмежування. Вперше за півтора року солдати поцікавилися, що в моєму рюкзаку. Коли автобусом перетинаю 3 кілометри нейтральної території, перед блокпостом ДНР ще раз перевіряю список контактів у мобільному: чи видалив телефони активістів Майдану, громадських діячів і журналістів.
– Все мужчины – на выход с паспортами, – на блокпосту в салон зазирає ополченець у касці.
Документи перевіряє чоловік років 20. У мене – новий паспорт, виданий у Києві восени 2015-го. Маю київську реєстрацію. Ополченець уважно читає записи в документі, мовчки дивиться на мене. Йде радитися до своїх, що курять за 10 м біля входу до бліндажа. Показує паспорт їм і киває на мене. За пару хвилин повертає документ. Сумки не перевіряють.
Пересідаємо в автобус, що чекає за блокпостом. Водій збирає по 100 російських рублів. Виставляю час за Москвою – на годину вперед.
– ИЗ МОСКВЫ? – запитує водій таксі за півгодини на Південному вокзалі.
Одночасно з нашим прибув автобус "Москва – Воронеж – Донецк" з українським номерним знаком.
Таксі везе мене до друзів. Бо власну квартиру моя сім'я продала восени.
– Из Запорожья, – відповідаю. – А что, с украинскими номерами в Россию нормально впускают? Может, туда лучше ехать с ДНРовскими?
– Наоборот. С ДНРовскими там будут проблемы. Поэтому мало кто их ставит. Обычно с ними ездят "скорая", полиция, МЧС и машины, перегнанные из Грузии и Прибалтики. Еще есть номер ДК – военные. А простые люди оставляют украинские номера, даже если перерегистрируют машину в МРЭО республики.
– Вы свою перерегистрировали?
– Нет. Говорят, тогда она через какое-то время появится в базе украинской полиции как угнанная, и на ту сторону уже не съездишь.
"В ДНР работа есть для всех. Республиканский центр занятости" – проїжджаємо повз білборд. Таких у місті багато. Найпоширеніший містить фото Олександра Захарченка, закликає: "Смотрите на главных телеканалах ДНР. "В ответе за республику".
Керівника республіки на білбордах зображають також у компанії дітей, які радіють мирному життю. Або поруч із пенсіонерами, що дякують йому за гідний соціальний захист.
Популярною є реклама мера Донецька Ігоря Мартинова: "Большая страна начинается с малой родины". Рекламують і саму республіку: "ДНР – Донецкий Народ Решает", "Республика народной экономики, без олигархов и коррупции". Місцевий телеканал "Юніон" на білбордах анонсує ток-шоу "Территория истины".
– А как сейчас с бензином? – запитую водія.
– Весь 2015-й с ним было плохо. Приходилось искать, стоять в очередях. В декабре очереди исчезли. Российский 92-й сейчас по 40 рублей (в Москві середня вартість літра 92-го бензину – 32 руб. У Києві: 19 грн – 54 руб. – Країна). Правда, качество, обычно, г…няное.
За 8 км таксист править 300 рублів – 105 грн. Пропоную 250. Однак чую:
– Не, брат. Сам знаешь, какая сейчас жизнь.
2 ЛЮТОГО В НОВИНАХ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗАТРИМАННЯ ЧОТИРЬОХ КЕРІВНИКІВ ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ "ВІДПОВІДАЛЬНІ ГРОМАДЯНИ". Їх викликали до так званого Міністерства держбезпеки. Після кількох годин розмови трьом наказали терміново залишити територію ДНР без права повернутися. Серед затриманих – донеччанка 23-річна Ольга. З нею напередодні домовилися про інтерв'ю. Тепер вона каже в слухавку:
– Сейчас опасно встречаться.
Домовляюся про зустріч із філософом і блогером 29-річним Станіславом Васіним. Має проукраїнську позицію. Пише про подробиці життя в "народній республіці". Я познайомився з ним у соцмережі. На інтерв'ю Васін погодився, коли з'ясував, що мали спільного викладача в університеті – Ігоря Козловського.
– Тут главное – не стать параноиком, – Станіслав у домашніх капцях і футболці зустрічає на сходах перед квартирою. Він пише під вигаданим ім'ям. Справжнього не називає. – В прошлом году я расслабился. Но сейчас все эти задержания насторожили. Козловский знает мою настоящую фамилию. К тому же, если они взломали его аккаунт в Facebook и читают переписку… – хвилюючись, Станіслав починає говорити швидко. – Иногда кажется, что, может, уже и за хлебом не стоит выходить. Стараюсь не накручивать себя. Адрес этой квартиры не знает даже мать. Если за мной придут к ней, надеюсь, она сможет предупредить. Возможно, у меня будет несколько часов, чтобы выехать. Хотя, думаю, что и на блокпостах мои данные уже будут.
Однокімнатну квартиру-студію в центральному районі, з меблями, у гарному стані Станіслав орендує. Господарі живуть на підконтрольній території. Васін щомісяця перераховує їм 1200 грн. Через інтернет.
Пригощає кавою. За вікном бульваром одна за одною рухаються з десяток військових вантажівок кольору хакі. В кузовах деяких сидять бойовики з автоматами.
Весной вы рассказывали, что 20 ваших знакомых ушли в "ополчение".
– Восемь из них погибли. Часть уволились и перешли в МГБ или в полицию. Остальные дезертировали и вернулись к привычному образу жизни – алкоголиков и грузчиков. Активных боевых действий нет, и им трудно удержаться от своих вредных привычек. Устроиться грузчиком сейчас не очень трудно. Раньше я и сам подрабатывал. Платят рублей 300 в день.
Один из знакомых ополченцев дослужился до сержанта. Начались задержки с выплатами зарплаты. А из-за нехватки людей его не отпускали в увольнение. Заставляли разгружать составы с боеприпасами. Говорил: "Я был минометчиком, командовал "Градом", а теперь стал грузчиком. Не для этого шел в ополчение!" Решил уволиться сам, начал искать работу. Пришел в МЧС ДНР, там сказали: "У вас военный билет украинский". Он ответил: "Мне другого не выдали". – "Это ваши проблемы. Идите и служите". Он поехал по объявлению восстанавливать Дебальцево, обещали хорошо заплатить. Но в итоге получил 2 тысячи рублей (703 грн. – Країна).
Бюджетникам задерживают зарплату?
– Нет, но платят смешные суммы. Видел объявления, что требуются врачи. Предлагают 3–3,5 тысячи рублей в месяц (1055–1230 грн. – Країна).
Настроения людей меняются?
– Усиливается апатия и безразличие ко всему, что происходит. Ощущение войны притупилось. Если бы каким-то чудом тут появилась украинская власть, то уверен, что никаких протестов или возмущений это не вызвало бы. Правда, и доверия к ней тоже бы не было. Больше всего людям не хочется возобновления активных боевых действий.
Перед тим як прощатися зі Станіславом, підключаю диктофон до його комп'ютера. Електронною поштою пересилаю аудіофайли з розмовою колегам у Київ. Інтерв'ю з диктофона видаляю.
ЗУПИНКИ І СТОВПИ МІСТА ОБКЛЕЄНІ КОМЕРЦІЙНИМИ ОГОЛОШЕННЯМИ. Найбільше пропонують зняття готівки з банківських карт і автоперевезення в Росію, Крим та на підконтрольну територію. На вході до продуктового магазину оголошення: "Снимаем наличность. Плюс 35%". Всередині в кутку за маленьким столиком – дівчина. Пояснює:
– Плюс 35 процентов вы получите, если с гривневого счета снимать рублями. Курс 2,7 рубля за гривню. С российскими банками не работаем.
Напроти головного корпусу університету – кав'ярня Aroma Kava. З десяток закладів цієї мережі працюють у Києві. Зокрема, на Майдані й Контрактовій площі. У центрі помічаю дві кав'ярні, що працюють віднедавна. В одній пропонують фасований товар в асортименті. Усміхнена дівчина в коричневій сукні каже, що господарі привозять товар з України.
Кав'ярню "Львівська майстерня шоколаду" закрили в грудні. Офіційне пояснення – стало небезпечно працювати. У всеукраїнській мережі піцерій "Челентано" млинець із яблуком та корицею замовляю за 54 руб. – 19 грн, оселедець "під шубою" коштує 120 – 42 грн.
За останні півроку в Донецьку з'явилося багато комісійних магазинів одягу і взуття, особливо дитячого. Традиційні секонд-хенди закрилися. У пошуках нового, але недорогого одягу, йду на центральний речовий ринок.
– Это ж додуматься надо! Захарченко заставляет покупать патенты на торговлю для каждого контейнера отдельно! – обурюється жінка років 60 у шкіряній куртці з фарбованим чорним волоссям. Орендує на ринку торговельні площі. – Патент выдается физлицу-предпринимателю. Как можно выдавать патенты контейнеру? Завтра мы идем в администрацию разбираться. Они там у себя раздули аппарат и теперь придумывают поборы с нас, чтобы содержать его.
У жінки підліткові джинси турецького виробництва коштують 1500–2000 руб. – 527–703 грн. Запитую, звідки привезла товар.
– С Украины, конечно. Везти из России турецкое сейчас нет никакого смысла.
НАСТУПНОГО ДНЯ ДОМОВИВСЯ ЗУСТРІТИСЯ З ЖУРНАЛІСТКОЮ ЛАРИСОЮ. Телефоную, щоб уточнити – чи не змінилися плани. Телефон не відповідає. Зранку читаю у Facebook повідомлення, що вона була змушена терміново виїхати з Донецька.
Гуляю центром міста. Постамент пам'ятника Леніну, що спробували підірвати, відремонтували. Тепер від нього не відходять двоє охоронців у камуфляжі. Через площу – афіша Музично-драматичного театру закликає на прем'єру сезону "Шоу продолжается". Раптом чую далекі, але потужні звуки вибухів. Розумію, що в попередні дні не звернув увагу на тишу.
– У вас будет 14 рублей? – високий худорлявий хлопець років 18, у камуфляжі й потертих берцях, дивиться на мене. Поруч такий же. – Нас срочно вызвали в часть, надо подъехать на маршрутке. Проїзд 7 рублей.
Протягую монети.
ПІСЛЯ ВЕЧІРНЬОГО ІНТЕРВ'Ю в одному з периферійних районів викликаю таксі – до комендантської години маю встигнути повернутися до помешкання друзів.
– Говорят, ужесточили режим? – цікавлюся у водія.
На вигляд йому років 30.
– Да, 15 суток, если попадешься после 11-ти вечера. И на лапу теперь боятся брать. Если попадутся – сразу в окопы, на передовую. Жалко до боли! В 23:00 все, кто не успел, начинают названивать и предлагать тройную цену, лишь бы их забрали. Но рисковать неохота. Столько заказов пропадает. А так – крутишься целый день, чтобы хоть какую-то копейку заработать.
– При Украине лучше было?
– Конечно, лучше! А ты сам не видишь? Сейчас полная ж… па. Работу найдешь, хоть какую-то, только если очень повезет.
Уранці вирушає на підконтрольну територію. Біля під'їзду помічаю, що свіже оголошення із закликом вступати в "ополчення" зірвали. На автовокзалі за 150 руб. купую квиток на автобус до лінії розмежування. Людей набивається повний салон. За півгодини – контроль бойовиків.
– Все мужчины до 55 лет и все женщины до 35 – с паспортами на выход!
Перевірки на виїзді ретельніші, ніж на в'їзді. Моє перебування і роботу в Донецьку протягом тижня могли відстежити, телефон – прослухати. Плюс – київська реєстрація.
Виходжу на свіже повітря. Погода сонячна, вітру нема. Черга з машин, що виїжджають із Донецька, – понад кілометр. Бойовики перевіряють кожну. Дивитися паспорти пасажирів автобуса залишається один рудий "ополченець". Чоловіки, які пройшли контроль, закурюють. І подають рудому документи. Я – не поспішаю. За кілька хвилин повертаюся до автобуса. Будемо вважати – після перевірки.
2 
1
Коментарі