Міжнародний трибунал над злочинами комунізму стане ударом по "русскому миру"

– Я не обирав, чим займатися. Зростав у такому середовищі. Бабуся Марлена Рахліна – поетка-шістдесятниця, дисидентка. Публікувалася в американському журналі "Континент". За це її викликали на душеспасенні бесіди в КГБ.

Батько поширював самвидав. Передавав хроніку подій і допомагав сім'ям політв'язнів. Коли наприкінці 1980-х дисиденти почали виходити з ув'язнення, часто зупинялися в нашій квартирі. Жили по кілька місяців. Пам'ятаю поета Степана Сапеляка, який розвивав український рух у Харкові, – каже Борис Захаров у кав'ярні поблизу столичної станції метро Лук'янівська.

Якою у 1980-х була атмосфера в Харкові?

– Опишу однією історією. 1988 року ми піднімали синьо-жовтий прапор біля пам'ятника Тарасові Шевченку. Якась бабуся міліціонеру скаржиться українською мовою: "Куди ви дивитеся? Це ж бандерівці!" А той: "Это не бандеровцы. Это товарищи украинские националисты".

У дитинстві мав кашу в голові. Бо вдома казали одне, а в школі – інше. Однак швидко прийняв думку, що імперія повинна розвалитися. У четвертому класі переконував друзів, що треба змінювати владу. Через багато років старий знайомий зізнався, що хотів на мене донести. Але батьків і без того не раз викликали в КГБ поговорити про моє виховання.

Тоді в Харкові діяла купа течій – конфедерація анархо-синдикалістів, РУХ, Українська Гельсінська спілка. Але, як завжди, демократи об'єднуються тільки перед розстрілом. А перед виборами всі розсварилися – Лук'яненко, Юхновський, Чорновіл. Хоч мали підтримати останнього.

 

Наскільки в Харкові відчутні типові проблеми східноукраїнських міст, починаючи з русифікації?

– Радянська машина все українське знищувала більш витончено й оманливо, ніж Російська імперія Валуєвським і Емським указами. Маргіналізувала українську культуру. Відкритої заборони не було, але її намагалися подати як селюкову. Вчителям української мови й літератури платили менше, ніж учителям російської. У книгарнях продавали українські видання, але це був якийсь радянський соцреалізм і шароварщина. В російськомовної дитини в Харкові було враження, що українець неодмінно живе в селі, крутить хвости коровам і ходить у вишиванці. Таке кліше. А от російська культура підносилися як велика.

Ви тоді говорили російською?

– Я був російськомовний. Української навчила викладачка, в якої брав приватні уроки. У мене побутова мова російська, а мова поезії та роботи – українська.

До російської ставлюся як до міжнародної, що постійно нав'язувалася Україні. Політики пишуть закони проти русифікації, але вона й зараз відбувається різними шляхами. Узяти хоча б дитячий Youtube: усе російською. Моя дочка дивиться канали багатьма мовами, але їй найзрозуміліша саме ця.

Ринок спокус російською значно шир­ший за україномовний. Треба розвивати свій і обмежувати їхній. Проголосити, що це смертельно небезпечно для нас. Така умова нашого виживання.

Часто маєте справу з російськомовним контентом?

– Намагаюся ним не користуватися, не купувати російських товарів. Хіба треба для роботи. Сто тисяч переглядів набрала чорна стаття про мене на якомусь російському ресурсі. Довелося почитати.

Фільми дивлюся мовою оригіналу чи в українському перекладі. Але дітей не чіпаю, не хочу обмежувати. Це має бути їхній вибір.

Ви певний час організовували проєкт "Мистецтво толерантності". В чому його ідея?

– Час пришвидшився. На що раніше йшли століття, людина проживає за кілька десятиліть. Культури проникають одна в одну, з'являється несприйняття чужого. Ідея проєкту: мистецтво повинно цю ксенофобію долати. Має бути мультикультурним.

Є два способи збереження культурних традицій – музейний і перенесенням частки своєї культури в глобальну, коли національні мотиви поєднуються з джазом чи сучасною музикою. Численні аранжування "Щедрика" Миколи Леонтовича – приклад того, як українська музика вплетена у світову класику.

Мене цікавить близькосхідна, північноафриканська, сефардська музика у поєднанні з сучасною класикою. Цим займається дружина. Пише музику, грає на фортепіано і співає у сольному проекті Marinita.

Здається, у вашого подружжя багато різної крові.

– Ми на 75 відсотків євреї. Прадід по матері, донський козак, одружився з туркенею. У Марини подібна історія. Її дід Ескандер Асанов – родом з Ірану, вкрав її бабусю-українку і вивіз у Сибір. Дружина схожа на сефардку. Двоє з наших чотирьох дітей пішли в маму, у її східну лінію.

Коли ви переїхали до Києва?

– 2014-го. Був координатором Євромайдану в Харкові. Коли возили Україною фільм про "Межигір'я" Януковича, скрізь щось ставалося – десь димовими шашками закидали, десь вимикали світло. Співвласник культурного центру Indie Євген Астаф'єв склепав електромобіль зі старої Toyota. Підігнав його, під'єднав дріт. Світла не було в усьому кварталі, а кіно показали.

Ми думали про переїзд до Києва, та щоразу відкладали. А після Майдану почалася "русская весна". Після окупації Криму, березневих подій у Донецьку, Луганську й Харкові було ймовірно, що російські війська захоплять і наше місто. Проти мене відкривали справу за організацію масових заворушень. Мав слабкі тили: троє дітей, вагітна дружина. Вирішили переїхати. Нас прихистив давній друг Руслан Горовий. А через тиждень винайняли квартиру. Тут і залишилися.

Юрій Луценко пропонував політичну кар'єру. Та я не політик, не можу дотримуватися партійної дисципліни, домовлятися.

Після початку війни ви казали, що Путін об'єднав українців. І що в більшості жителів Донбасу пробудиться національна свідомість. Чи так сталося?

– Тоді так і було. Завжди є сепаратисти й українофоби. Та критична маса українців розуміла, звідки йде справжня небезпека.

У 1990-ті я був більшим націоналістом, ніж зараз. Бо навколо багато людей сприймали українську культуру як селюкову, виступали за двомовність і схилялися перед російською. Я, на противагу їм, був жорстким державником. Таких, як я, було мало. А тепер націоналізмом нікого не здивуєш: Путін консолідував українців.

Зараз пішов відкат, він пов'язаний зі втомою. Ця війна – гра в довгу. Обрання Зеленського президентом – наслідок загальнонародної втоми від цієї ситуації й усіх попередніх політичних еліт. Люди вирішили всіх відправити на пенсію й обрати Голобородька. Це не критично. Історичний етап.

Але зараз не знати, чого чекати від влади.

– Не тільки в Україні. Наша влада більш-менш передбачувана. У світі англо-саксонські демократії проходять важку кризу. Маємо новий етап інформаційних технологій. За рік людство створює більше інформації, ніж за всю попередню історію. Тепер не один канал інформаційний, а купа, через які можна маніпулювати. Людям промивають мізки. Такі процеси й у США, й у Британії.

До чого це може призвести?

– Навіть боюся прогнозувати. Сподівання тільки на ядерну зброю як засіб стримування. Світова війна спалахуватиме гарячими точками, але не перетвориться на тотальну з мільярдними жертвами.

Про що свідчить конституційна реформа, яку взявся впроваджувати в Росії Путін?

– Він руйнує міжнародне право. Фактично зробив це давно, а тепер хоче узаконити. Говорить, що національні закони стануть вищі за міжнародні угоди. Це легітимізує невиконання Росією будь-яких угод.

Росію треба позбавляти постійного членства в Раді безпеки ООН. Але всі бояться, бо володіє другим за обсягом ядерним запасом.

Коли спалахнув скандал із плівками прем'єра Олексія Гончарука, були версії, що це слід Кремля.

– Навряд. Це внутрішньополітичні баталії (15 січня у мережі оприлюднили аудіозаписи, на яких нібито прем'єр-міністр України Олексій Гончарук зізнається, що він "повний профан в економіці", а президент – "має примітивне розуміння економічних процесів". – Країна). Вони вигідні Кремлю, бо послабляють українську владу. Зараз боротьба всередині "Слуги народу" більша, ніж опонентів із ними. Це нагадує слова Черчилля: "Внутрішня радянська політика – битва бульдогів під килимом. Іноді викидають трупи". У нас поки що до цього не доходить.

Але будь-яку репутацію можна знищити через прослуховування і чорний піар. Використовують усі засоби, зокрема й розголошення негласних слідчих розшукових дій. Найжахливіше, що цим користуються правоохоронні органи – Антикорупційне бюро і Державне бюро розслідувань. І за руйнування репутації ніхто не відповідає.

Коли людину називають корупціонером, суспільство готове повірити, бо має ще з радянських часів неповагу до власності, заздрощі, зрівнялівку.

 

Наприкінці грудня відбувся обмін полоненими. Чи була можливість повернути наших людей, не віддаючи Росії злочинців Майдану?

– У правозахисній діяльності доводиться обирати одне з двох зол: націо­нальна безпека чи права людини. У більшості випадків гуманітарні цілі переважують. Але доки це не загрожує національній безпеці.

У питанні звільнення полонених механізм не прописаний. Але те, що сталося, показує залежність судової гілки влади від політичних рішень.

Коли можливе розслідування злочинів Майдану?

– Воно відсувається на довгу перспективу. Як і засудження злочинів комунізму. Можемо тільки сподіватися, що, коли розпадеться Російська імперія, Україна виграє цю війну й отримає доступ до всіх матеріалів, ще будуть живі злочинці і їх можна буде покарати.

Зараз один із найважливіших кроків – це "Нюрнберг-2". Потрібен міжнародний міждержавний трибунал над злочинами комунізму. Це був би сильний удар по Путіну і "русскому миру" з його стратегічним напрямком на відновлення імперії.

Видавництво "Альпіна" надрукувало книжку "Інтерв'ю з Путіним". Воно має партнерів в Україні. Що ви відчули б, якби побачили у продажу цю книжку?

– Тут можуть бути дві позиції. Перша, якої дотримується філософ права Всеволод Речицький: свобода слова є правом, яке стоїть над усіма іншими. Держава не може її обмежувати. І є друга думка: в умовах війни, зокрема інформаційної, держава може обмежувати свободу слова.

До епохи постправд та інформаційних маніпуляцій я дотримувався позиції Речицького. Зараз ця теза не працює. У нинішній ситуації можуть бути певні обмеження. Але важливе питання, хто це має визначати, за якими критеріями. Це ключове природне право, будь-які його обмеження мають бути чітко прописані.

Ви недавно повернулися з великої закордонної подорожі.

– Із сім'єю два тижні були в мандрах. Об'їздили майже весь Ізраїль. Раніше подорожували тільки в рамках роботи. Дружина вирушає на концерти – можемо податися туди родиною. А так, щоб просто відпочити, – це рідкість.

Чи є у вас відчуття іншої дійсності, коли перетинаєте кордон України?

– Інша культура в будь-якому разі має відмінності. Якщо порівняти з 1995 роком, коли я вперше потрапив за кордон, і зараз – це небо й земля. Тоді це був інший світ. У нас не було жодного супермаркету, асортимент товарів і послуг відрізнявся від європейського. Зараз – практично немає різниці.

Окремі моменти в нас кращі. В Україні хороша ресторанна культура з добрим співвідношенням ціни та якості. Більш розгалужена банківська мережа. За кордоном банки монополізовані, банкоматів менше, комісія вища. Українські онлайн-сервіси зручніші. Натомість умов для людей з особливими потребами – значно менше. За кордоном скрізь є ліфти, а в нас на вокзалі іноді навіть ескалатор не працює.

×