Ексклюзиви
Пʼятниця, 10 березня 2017 12:43

Підійшов жебрак на милицях. Зі своєї шапки весь заробіток пересипав мені у сумку

Василь ТРИЛІС репетиції хору влаштовував у підземних переходах і електричках

Батько моїм двом сестрам купив гармошку. Мені тоді було 3 роки. Вони накинулися на неї так, що я підійти близько до інструменту не міг. Грали і сяк, і так, але в жодної нічого не вийшло. За кілька тижнів їхнє бажання оволодіти гармошкою щезло. Тоді вона попала у мої руки. Цілими днями вигравав. Перебирав різні комбінації клавіш і почав повторювати мелодії, які чув по радіо. За рік заграв "Гопак". Батько тоді зібрав усіх сусідів. Виконав його тричі. Цукерок понаносили стільки, що з сестрами їли тиждень.

Усі 30 років роботи в Політехнічному інституті – це був вегетативний період життя без особливих надій. Ходив на роботу, а в вихідні – з родиною й товариством тікав у ліс по гриби та ягоди або на річку по рибу. Саме тоді взяв собі подумки співати народних пісень – найчастіше вранці, коли їхав на службу.

  Василь ТРИЛІС, 80 років, керівник чоловічого самодіяльного хору ”Чумаки”. Народився у селі Катеринопіль Звенигородського району на Черкащині 29 січня 1937-го. Батьки працювали в колгоспі: мати була ланковою, батько – трактористом. Закінчив радіоінженерний факультет Київського політехнічного інституту. Три роки працював інженером на військовому заводі в Москві. ”Страшенно сумував за Києвом. Саме там став націоналістом”. 1963-го з дружиною і сином повернувся до Києва. Вступив в аспірантуру. ”1-кімнатну московську квартиру виміняв на таку ж у Києві. Це була жахлива комуналка на Подолі з клопами і пацюками. Води не було. Туалет стояв на вулиці”. Працював у Політехнічному інституті. На початку 1970-х вступив на факультет романо-германських мов вечірнього відділення Київського університету. Став підробляти перекладами з французької. Із 1986-го відвідував репетиції хору ”Гомін” під керівництвом Леопольда Ященка. ”Після репетицій почали залишатися з кількома хлопцями і співали чумацьких і козацьких пісень. За рік відділилися від хору Ященка. Нас жартівливо називали ”чумаками”. Так ця назва за нами і закріпилася”. Учасниками хору були 30 чоловіків. Виступали по всій Україні, найбільше – у Львівській, Івано-Франківській і Закарпатській областях. 2002-го розпустив хор. За три роки той поновив свою діяльність. По вівторках о 18:00 збираються у товаристві ”Знання”. Востаннє виступали на творчому вечорі до 80-річчя свого керівника у Будинку звукозапису українського радіо. Знає близько тисячі українських пісень. Самотужки навчився грати на гармошці й гітарі. З 2003-го викладав українознавство в Інституті декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука. На пенсію пішов чотири роки тому. Із дружиною Оксаною Юліанівною, 70 років, живуть у селі Добраничівка Яготинського району на Київщині. Одружений удруге. Від першої дружини має синів 55-річного Володимира і на вісім років молодшого Олександра. Від другої – сина 39-річного Сергія і доньку Галину, 34 роки
Василь ТРИЛІС, 80 років, керівник чоловічого самодіяльного хору ”Чумаки”. Народився у селі Катеринопіль Звенигородського району на Черкащині 29 січня 1937-го. Батьки працювали в колгоспі: мати була ланковою, батько – трактористом. Закінчив радіоінженерний факультет Київського політехнічного інституту. Три роки працював інженером на військовому заводі в Москві. ”Страшенно сумував за Києвом. Саме там став націоналістом”. 1963-го з дружиною і сином повернувся до Києва. Вступив в аспірантуру. ”1-кімнатну московську квартиру виміняв на таку ж у Києві. Це була жахлива комуналка на Подолі з клопами і пацюками. Води не було. Туалет стояв на вулиці”. Працював у Політехнічному інституті. На початку 1970-х вступив на факультет романо-германських мов вечірнього відділення Київського університету. Став підробляти перекладами з французької. Із 1986-го відвідував репетиції хору ”Гомін” під керівництвом Леопольда Ященка. ”Після репетицій почали залишатися з кількома хлопцями і співали чумацьких і козацьких пісень. За рік відділилися від хору Ященка. Нас жартівливо називали ”чумаками”. Так ця назва за нами і закріпилася”. Учасниками хору були 30 чоловіків. Виступали по всій Україні, найбільше – у Львівській, Івано-Франківській і Закарпатській областях. 2002-го розпустив хор. За три роки той поновив свою діяльність. По вівторках о 18:00 збираються у товаристві ”Знання”. Востаннє виступали на творчому вечорі до 80-річчя свого керівника у Будинку звукозапису українського радіо. Знає близько тисячі українських пісень. Самотужки навчився грати на гармошці й гітарі. З 2003-го викладав українознавство в Інституті декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука. На пенсію пішов чотири роки тому. Із дружиною Оксаною Юліанівною, 70 років, живуть у селі Добраничівка Яготинського району на Київщині. Одружений удруге. Від першої дружини має синів 55-річного Володимира і на вісім років молодшого Олександра. Від другої – сина 39-річного Сергія і доньку Галину, 34 роки

Почав шукати, де співати вголос. 1986 року попав у хор "Гомін" під керівництвом Леопольда Ященка. Співав там більше року. Бачив невичерпні запаси фольклору, яким володів Леопольд. Але найкращі пісні відсіювали – на них не вистачало музичної культури виконавців. Домінували спрощені й примітивні. Почав шукати трохи вищої реалізації. А податися було нікуди. Від безвиході з кількома хлопцями стали відводити душу чумацькими піснями – після репетиції. До нас регулярно приєднувався і сам Ященко. Співав своїм басом, інколи підігравав на сопілці. Тоді нас жартівливо називали "чумаками". Не думали, що з цієї самодіяльності утвориться новий колектив. Коли нас почали запрошувати на концерти, зрозуміли – треба відділятися від "Гомону". Жінки з хору казали: "Що ви робите? Не можна Леопольда кривдити. Це свята людина". Але ми хотіли розвиватися, а не стояти на місці.

Ященко чотири роки зі мною не розмовляв. Коли зустрічалися на вулиці, відвертався. В мене не було психологічної переваги, щоб проявити ініціативу. Леопольд був старший, авторитетніший. Мав почати розмову перший.

Якось виступали в Будинку вчителя. Під кінець ­дружина Ященка етнограф Лідія Орел звернулася до мене: "Ваш хор гарно співає. Але ви поступили підло. Замість того щоб щось створювати – а ви це можете, – ви розідрали "Гомін". Відповісти нічого не зміг, бо конферансьє оголосив наступний колектив. За кілька років наважився сказати слово на свій захист. Після концерту взяв мікрофон: "Ходять балачки, що сякий-такий Триліс скривдив Леопольда Ященка. Це неправда. Я Леопольда поважаю. "Гомін" –

це не просто хор, а ціла академія. Він готує людей, а потім вони йдуть далі. Це як із пологами. Матері з плодом все ж доводиться розлучатися". За кілька днів зустрівся з Леопольдом. Він привітався перший. Простягнув руку і сказав: "Все в минулому". Відтоді стосунки стали теплішими.

Рік після відходу від "Гомону" були неприкаяні – не мали місця для репетицій. Проводили їх у парках, електричках і автобусах, підземних переходах. В останніх – було співати найкраще. Торгівлі там ще не було, а акустика така, як у хорошій церкві. Ніколи не розспівувалися. Спочатку заводили щось мелодійне, повільне: "Їхав чумак із Криму додому", "Було літо, було літо, та й стала зима", "Гей браття-опришки, долийте горівки". Поступово навколо нас збиралися люди. Співали по вівторках і четвергах. За кілька тижнів глядачі починали збиратися у "трубі" ще до нас. Реагували по-різному. Досі пам'ятаю, як молодик проходив повз і заткнув собі вуха пальцями. А якось композитор Леся Дичко слухала нас і плакала. Гроші у підземних переходах почали давати одразу, але брати їх ­соромилися. Після відмов люди бігли по пляшку горілки чи квіти. Додому всі хористи поверталися з букетами. Одного разу підійшов жебрак на милицях. Зі своєї шапки весь заробіток пересипав мені у сумку. Сказав: "Добре, що маю чим подякувати за виступ. Востаннє був на концерті років 20 тому".

Виступи у підземних переходах добрі були тим, що до нас приєднувалися найцікавіші ­екземпляри. Якось співали на майдані Незалежності. 2 години нас слухав здоровенний чолов'яга. Під кінець підійшов і каже: "Я теж співати люблю. Дозволите з вами виступати?" То був колишній штовхач ядра Анатолій Онищук. На першу репетицію прийшов босий. Завжди співав без взуття. Казав: "Так відчуваю зв'язок із рідною землею". Якось взимку виступали в селі. У клубі холодно, з ротів пара йде. Толя став босий на мерзлий цемент. Ми до нього: заслабнеш. Він басом: "Якби цілий день тут простояв, може, і заслаб би. А так мені нічого не буде". Під час концерту тітка із залу піднялася: "Ви нам отого вашого босого на ніч дайте. Ми його хоч нагріємо". Толя відповів: "Не піду. Бо вранці од вас тікатиму не тільки босий, а й без штанів".

Хорист Володимир Мнишенко мав прекрасний голос і смак до народних пісень. Співав геніально. У нього був один недолік – випивав. Спочатку після репетицій, а потім – і перед ними. Після цього на сцені то не попадав у ноту, то заводив пісню в іншій тональності. Рік не випускав його на сцену. Сказав: "Перестанеш пити, тоді перед людьми співатимеш". Він виправився, але скоро все почалося знову. Потім пропав. Недавно зустрів його жінку. Сказала, що Толя помер. Спився – і згорів. Таким талантам важко жити у барижному світі.

З мого диригування всі сміялися. Ніде цьому не ­вчився. Почав із необхідності. 15–20 людей не заспівають злагоджено, якщо над ними не стоятиме диригент. Бачив, як це роблять інші. Запозичував деякі їхні рухи, інші придумував. Моє нововведення – диригування кулаками. Опускав униз – треба було стишити звук, піднімав угору – співати гучніше. Цей прийом викликав найбільше сміху. Якось зайшов у Будинок учителя, а там дві гардеробниці сміються: одна показує другій мої диригентські жести. Сказав: "Дівчата, а у вас краще за мене виходить".

Хор можна зробити навіть із людей без слуху і ­голосу. Основна умова – їх має бути багато. Що гірше люди співають, то більше їх має бути. В "Чумаках" один геть співати не міг. Тримав його, бо відчував, що його душа прагне співу. На репетиціях давав йому волю, а перед концертами казав: "Тільки воруши губами. Цього буде досить". Він обіцяв. Але на сцені починав співати і, як не показував йому, щоб спинився, – не реагував. Коли після концерту докоряв йому, він казав: "Почув "Гомін, гомін по діброві" і геть утратив над собою контроль. ­Навіть не пам'ятаю, співав чи тільки губами ворушив".

Улітку 1990 року в Бориславі на Львівщині під час концерту хтось передав записку: "Ваш соліст Святослав Стус – не родич Василя Стуса?" Відповів у мікрофон: "Ми всі його родичі. Тільки ще не всі признаються". Після цих слів весь зал піднявся і кілька хвилин аплодував. Свято­слав Стус добре знався на комп'ютерах. Як Україна стала незалежною, поїхав у США на заробітки. Наступного року перевіз туди всю родину. Коли дзвонить, каже: "За "Чумаками" сумую. Але повертатися в Україну не хочу".

1993-го "Чумаки" перемогли у всеукраїнському конкурсі хорів імені Леонтовича. Перше місце поділили з хором Одеського військового округу. Нас то не принизило, а навпаки, бо там співають професіонали. На конкурс нас ніхто не запрошував, дізнався про нього випадково. Перемогли у першому турі й готувалися до другого. І тут раптом від якоїсь організації отримую запрошення поїхати у Францію на два тижні. Побувати в Парижі – моя дитяча мрія. Але відмовився – треба ж готувати хор до конкурсу. Дружина казала: "Ну і дурний ти зі своїми "Чумаками". Більше такої можливості не буде". Радів, що залишився, бо ми і другий тур пройшли. На третьому переможців так і не визначили. Назвали нас і ще три хори. Сказали наступного дня прийти на четвертий тур. Мали за принцип нічого не повторювати. І виспівали всі пісні, які готували. Славко Стус запропонував виконати "А вже років 200, як козак в неволі". Як гаркнули – журі все сіло. Анатолій Авдієвський сказав: "От дивіться, хор неграмотний. Керівник – теж. Але ж як співають!"

Розпустити "Чумаків" вирішив 2002 року. Тоді репетиції проводили у Будинку вчителя. Нас виживали: викинули сходинки для хору, перевели у меншу кімнату з поганою акустикою. Іншого місця знайти не міг. Та й хор занепадав. На репетиції приходило по 12–15 чоловіків. Сказав: "Хлопці, більше не можу робити вигляд, що ми – хор. Після наших досягнень і доброї слави опускатися до рівня силуваної самодіяльності – соромно. Треба знати, коли сходити зі сцени". Мене не зрозуміли. Хлопці казали: "Здався". Пішли у Києво-Могилянську академію. Там їх прийняв до себе керівник хору "Почайна" Олександр Жигун. 2005 року хлопці вирішили відродити "Чумаки". Подзвонили мені: без тебе "Чумаків" не буде. Тепер кілька разів на місяць їжджу на репетиції. Молодих чоловіків у хорі немає. Середній вік – 70. Але й досі дивуємо людей: на сцену виходить таке рам'я, а воно ще звучить і співає.

Зараз ви читаєте новину «Підійшов жебрак на милицях. Зі своєї шапки весь заробіток пересипав мені у сумку». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 25
Голосування Андрій Шевченко залишить збірну України після Євро-2020?
  • 1) так, разом з італійськими помічниками перейде до "Мілана"
  • 2) ні, захоче зіграти як тренер на Кубку світу-2022
Переглянути
Погода