"Перерили весь город. Викликали асенізаційні машини й викачали нечистоти з туалету"

Могила Михайла Грушевського була місцем, де фіксували українських патріотів

Мати народилася в Ялті 1910-го. Коли мала 2 місяці, її батьки загинули. На виховання забрали люди з Чернігівщини. У 8 років названа мати сказала, що пора йти заробляти, й віддала в найми. Бавила дітей у сім'ях. Коли вперше заходила в хату, доки дорослі розмовляли, хапала відро й бігла до криниці. Люди бачили, що беручка до роботи, тому була нарозхват.

Працювала переважно в єврейських сім'ях. Вивчила їхню мову, побут. Водночас всмоктувала все українське, знала багато народних пісень. Як співав хор, одразу відзначала, де перший голос, де другий.

Батько родом із села Алтинівка на Сумщині. В його сім'ї було 11 дітей, а землі – гектар. Тому наймалися обробляти чужі поля. Коли почалася колективізація, їх оголосили куркулями. 1931 року під час обшуків у батька знайшли пістолет у стрісі. Заарештували й відправили на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. Згодом розказував, що в таборі загинули 15 тисяч людей. Його керівництво потім за це розстріляли. Радянська влада була хитра: спочатку дозволяла робити все для досягнення мети, а потім шукала винних.

У таборі кожен в'язень мав викопати 2 кубометри ґрунту на день. За це давали 400 грамів хліба. Якщо норми не зробив – половину. Земля була скельна, з камінням, спробуй викопай.

Йосипа Сталіна батько ненавидів. Після звільнення поїхав у Москву. Купив військову форму. Доки шукав роботу, жив на залізничному вокзалі. Якось почув, що приїжджає президент Туреччини. Його мав вітати Сталін. Усіх людей із вокзалу виганяли, та до батька ніхто не мав питань, бо був у формі. У нього визрів план убити генсека. Проте зустрічати приїхав В'ячеслав Молотов.

 

Я народився й виріс в останньому будинку на околиці Києва. Наша сім'я оселилася в напівпідвальному приміщенні, яке мати випросила у свого керівництва. Зараз у цьому домі, на третьому поверсі, діє Музей совєтської окупації України.

Вчився я в російських школах. Мати побоялася, що інакше не знатиму цієї мови. Але коли вчителі до мого прі­звища додавали літеру "в", вона ходила сваритися.

У підручниках 1950 років відверто говорили про русифікацію України царським режимом. Всі думали, що радянська влада підтримує боротьбу за українство. Та вже за Хрущова книжки переробили так, що про це і згадки не було.

Мій старший брат Сергій загинув 7-річним під машиною. Похований на Байковому кладовищі. Йдучи з батьком на його могилу, ми завжди підходили до Михайла Грушевського, який покоїться неподалік. Коли став боротися за незалежність України, робив це свідомо. Не думав, що це місце, де фіксували українських патріотів. Якось пофарбував яйця в сині й жовті кольори і приніс на могилу Грушевського. За мною почали стежити. А через рік арештували.

Я був активним комсомольцем. Та в академії дивувався, чому все викладають російською. Технічної літератури українською мовою не було взагалі.

1977 року приймали нову конституцію СРСР. По радіо оголосили, щоб громадяни надавали пропозиції, обіцяли їх врахувати. Звісно, я написав. Згадав, що Ленін 1919-го обіцяв: русифікації не буде. Якщо ж член партії не розмовлятиме українською на робочому місці, його слід виганяти. Приніс у районну раду, а мені кажуть, що вже достроково відзвітували. Пішов у Київраду. Там дали таку ж відповідь. Вирушив у Верховну Раду. Сказали віддати у віконечко біля міліціонера. Я постукав. Звідти висунулася рука й ухопила мій конверт. Не встиг навіть запитати, коли буде відповідь.

У новій конституції нічого не врахували. Прагнув справедливості, ходив по виконкомах. Спочатку там казали, що нічого не знають. А тоді прямо заявили: "Як будеш виступати, розмажемо".

 

Із 1977-го вирішив боротися іншим способом – друкував листівки й розклеював по Києву. Міліціонери не надто звертали увагу, бо оголошення починав зі слів "продається" чи "міняю". Наприклад: "Продається друкарська машинка для виготовлення листівок за незалежність України" або ж "проти русифікації України", "Міняю першого секретаря ЦК компартії України В. В. Щербицького на П. Ю. Шелеста. Можливі варіанти, але кандидат не повинен бути кремлівським сраколизом".

Зробив копіювальний станок. Після роботи розбирав його й деталі ховав на горищах будинку, літньої кухні, курника. Коли двічі проводили обшук, станка не знайшли.

Як інженер-механік часто їздив у відрядження всією Україною. Листівки кидав у поштові скриньки, на кінцевих зупинках електричок розкладав по сидіннях. Задля конспірації спершу їхав у якесь місто, а вже звідти – до місця відрядження. Іноді імітував поранення руки й просив інших людей написати адреси на поштових конвертах. Так довго залишався невловимим.

На розі київських вулиць Димитрова й Червоноармійської – зараз Ділової і Великої Васильківської – вивісили великий плакат із радянським гаслом "Навіки разом". Це обурювало, але зняти ніхто не наважився. Я ж не витерпів. Коли всі домашні заснули, поїхав туди останнім тролейбусом і все замастив смолою з бензином.

Коли приїздив у незнайоме місто, насамперед ішов на кладовище, базар і в краєзнавчий музей. У Дніпрі, в Музеї імені Дмитра Яворницького, переписав текст листа запорожців турецькому султану й на його основі склав звернення до першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, в якому порушив тему русифікації України.

Щоб надіслати лист Щербицькому, познайомився на вокзалі з чоловіком, який їхав у Владивосток. Попросив, щоб там кинув конверт у поштову скриньку. Через багато років дізнався, що той лист серйозно переполошив КГБ – оголосили всесоюзний розшук.

Коли мене заарештували, то вдома організували грандіозний обшук. Хотіли знайти зброю. Перерили весь город. Викликали чотири асенізаційні машини й викачали нечистоти з надвірного туалету.

 

За три дні влаштували повторний обшук. Мати припускала, що того разу привели якогось екстрасенса. Він зразу виліз на горище й показав, де дивитися. Знайшли частину тиражу листівок. Спершу думали, що арештували мене через крашанки. А виявили цілу редакцію.

Конфіскували записні книжки. Думали, що я організував жіночу антирадянську організацію, бо там були прізвища й адреси жінок з усього Союзу. Це мені сказав слідчий. Я розсміявся: "У вас логічне мислення є? Чим холостяк у відрядженні займається? Знайомиться з жінками".

Засудили за поширення листівок і зберігання боєприпасів. Допитували 22 місяці, а мали право не більше року. Тому з Лук'янівської тюрми мене періодично вивозили на зону в Біличі під Києвом.

Сидів із кримінальними в'язнями. Всі з повагою ставилися до моєї статті. Звісно, я рвався на волю, писав "помиловки". Водночас вів агітацію. Начальник зони викликав: "Михалко, уймись, бо одержиш тюрму в тюрмі".

Коли вийшов на волю, за фахом на роботу ніде не брали. Влаштувався бляхарем у сільгоспакадемію. Майстерня була у старому гаражі. На роботу ходив через Голосіївський ліс. На початку 1988-го поповзли чутки, що тут планують вирубати майже 7 гектарів і почати грандіозне будівни­цтво. Моя майстерня стала своєрідним штабом спротиву.

13 травня повідомили, що в парк Митрополита в Голосіївському лісі звезли повно техніки. Лісорубів було зо три десятки. З кількома однодумцями пояснювали їм, що чинять протизаконно. Не слухали. Спроби перешкодити їм теж нічого не дали – заглушимо пилку одному, а інші працюють. Потрібен був розголос.

Створили громадський комітет. На листі заліза я написав: "Кияни! За 300 метрів від цього місця вирубують заповідний Голосіївський ліс!" Прикрутив його на електричному стовпі на розі вулиць Героїв Оборони і Генерала Родимцева. Під стовпом поставили стіл і почали збирати підписи проти вирубування. Зібрали 50 тисяч.

Рубали дуже швидко. Щоби встигнути повалити якнайбільше дерев, навіть не вивозили стовбурів. Допилялися до того, що самі себе заблокували – дерева падали хаотично, утворюючи 6-метрові завали. Вгорі ширяли птахи, стрибали білки. Ми викликали тележурналістів із програми "Актуальна камера". Вони були шоковані побаченим.

Звернулися в ефір телепрограми "Взгляд", що транслювалася з Москви. Повідомили, що в Києві за 20 хвилин їзди від Хрещатика в заповідному Голосіївському лісі йде вирубування дерев під будівництво Вищої школи Агропрому. Наступного дня, 21 травня, сотні людей приїхали в Голосіїв. Відбувся перший у Києві природоохоронний мітинг. Ми змусили лісорубів забратися геть.

1988 року провели чотири демонстрації на захист Голосіївського лісу. Людей залякували, погрожували вигнати з роботи чи навчання. Постраждала наша активістка Ольга Скорик. Увечері вона вела стежкою групу жінок до табору. Раптом двоє чоловіків схопили Ольгу, затягли в кущі й приставили до горла ножа. Перелякані жінки побігли кликати на допомогу. Зловмисники полоснули її ножем біля горла і втекли. "Це тобі за Голосіїв" – кричали. Ольга залишилася жива. Будівництво зупинили. Завдяки нашій боротьбі Голосіївський парк здобув статус національного.

×