Михайло СОЛОРЬОВ познайомився з усіма сусідами
Переїхав із Донецька у Краматорськ у грудні 2015-го. Збирався на роботу о 6:30, як місто почали обстрілювати. Я викликав таксі. Розбудив дружину й доньку, сказав зібрати речі. Знав, що на шахту не повернуся.
Читав, що у тварин, яких висмикували з природного ареалу проживання, активізувалася діяльність мозку. Вирішив, що вихід із зони комфорту – це шанс перейти на вищий щабель розвитку. У кіно такі моменти драматичні й емоційні. В реальності все відбувається так швидко, що рефлексувати доводиться тільки згодом.
У Краматорську родичі дружини запропонували свій порожній будинок. Досі там живемо. Люди тут мають різні погляди, більшість – не проукраїнські. Я з багатьма спілкуюся. Не намагаюся змусити їх думати, як я. Раз будуємо демократичне суспільство, треба навчитися приймати іншу точку зору. Аргументована дискусія рідко виходить, усе зводиться до емоцій. Є сенс переконувати, коли ти з людиною перебуваєш у спільному понятійному полі.
Років зо три тому я думав піти в депутати. Та, коли трохи увійшов у цю сферу, зрозумів, що мені там буде нудно. Тренував агітаторів. Наші депутати веселі, але тупуваті. У політиці немає ідеологічних людей, бо це чистий бізнес.
У Донецьку вів активну громадську діяльність. У Краматорську зрозумів, як не вистачає записників із курсів і семінарів. Через півтора року через знайомих дістав їх. Вижити допомагають не матеріальні здобутки, а інформація.
Коли оформлював документи на "переселенця", всюди говорили: "Якого дідька ти сюди приперся. Їдь у свій Донецьк". Із чиновниками розмовляв з тієї позиції, що я сплачую податки на їхнє утримання. Вимагав до себе відповідного ставлення.
Доньку оформлювали в садок. Нас попросили заповнити картку українською мовою. Ми: "Так, звісно". Медсестра здивувалася: "Ого, ви українською пишете?"
Більшість донецьких переїхали у великі міста. У Краматорську до них досі лишається ворожість. Вони незручні для місцевих, бо заповзятливі. Поки ті думають, переселенці вже щось зробили. Конкуренція не подобається місцевим.
Знайома ейчар працює у великій київській компанії. Каже, що донецькі – це бренд. Якщо на посаду претендують кілька людей, то за рівних умов донецьких беруть без співбесіди. Зарекомендували себе як добрі виконавці.
У Краматорську познайомився з усіма сусідами. Нічого не питали. Сам їм щось розказував. Із одним чоловіком грали у волейбол. Запропонував йому: "Давай скинемося і зробимо майданчик". Він отетерів: "Місцеві все розтягнуть". Я заперечив: "Так вони ж самі все й робитимуть". Хотів, щоб він знайшов людей, а я забезпечив би матеріалами. Не погодився.
Донецьк – це тінь держави. Протилежність правилам. Сильний криміналітет. Коли служив в армії, донецьких боялися чіпати, "діди" з кожного регіону опікали своїх. Донецькі – одинаки, кожен сам за себе. Можуть підтримати, але не допомагатимуть. Об'єднатися можуть для вирішення конкретного завдання.
Після переїзду великої проблеми з грошима не відчували. Йшли вибори, ми з дружиною працювали в громадських організаціях. Мав дохід із бізнесу в мережевій компанії. Мали кілька тисяч доларів заощаджень. Лишили в Донецьку квартиру і будинок. Здати в оренду нереально – з вікна мого дому видно Авдіївку. Надходять рахунки, платити треба через Республіканський банк. Не роблю цього, щоб не фінансувати тероризму. ДНР існуватиме недовго. Ще використаю свою нерухомість, коли в Донецьк повернеться Україна.
У Черкасах потролив ватника: "Якщо тобі так подобається Донецьк і "русский мир", давай поміняємося. Навіть без доплати". Він замовк.
У Краматорську люди на голому ентузіазмі не працюватимуть. Активістів розбалували фінансуваннями. Інвестиції та грошові вливання психологічно й фінансово добивають регіон. Зазвичай складні ситуації об'єднують людей. А тут приходять "добрі дяді" – фонди, які дають гроші. За них люди починають добивати одне одного. Більшість населення вітає меседжі політиків "відберемо в багатих, віддамо бідним". Вони не хочуть працювати, бажають лише отримувати блага.
Тиждень тому бідкався дочці, що для закриття місяця потрібен ще один клієнт. Вона сказала: "Візьми телефон, запиши відеоролик, де розповідаєш усе, що знаєш про страхування, виклади в інтернет. Люди будуть дивитися – і приходитимуть страхуватися". Частково так і зробив. Підтримую її ініціативи, щоб не боялася проявляти волю.
Моє оточення стало значно практичніше. Не вистачає друзів. 2014-го їх розкидало по всій Україні і за кордон. Їхнє місце заповнили нечисленні місцеві. Один із них постійно запрошує на каву. Каже: "Поговорю з тобою – у мене нові думки з'являються".
Кілька разів приїжджав друг із Донецька. Останній раз питав, чи допоможу йому зачепитися тут. Бо там жити дедалі складніше. Роботи мало. Він як бригадир отримує до 25 тисяч рублів, а росіяни на такій же посаді мають від 40.
Їздив до брата з дружиною, що жили тоді під Львовом. До них як до багатодітної родини прийшли працівники центру соціальних служб. Хотів поговорити з колегами. А вони мені: "Чому ти – тут, а наші хлопці там умирають?" Промовчав. Протиставлення львів'янам донецьких – це і є сепаратизм.
На початку війни ходив у військкомат. Сказали: "Хочеш добровольцем – іди. Або дочекайся повістки". 12-місячна дитина на руках і відсутність дому позбавили рішучості добровільно йти на війну.
Автомат у руках 15-річних хлопців зносить дах і всі загальнолюдські засади в голові. Раз в автобус зайшли такі зі зброєю. Побачили дівчат і почали перед ними "гарцювати" – чому місцем не поступився. Висадили мене. Могли відправити рити окопи, бо я служив у Національній гвардії 1998-го. "Відмазався" тим, що підпадав під цільову аудиторію, яку вони прийшли "захищати" – російськомовний шахтар.
Керівниками підприємств у Донецьку були російськоорієнтовані люди. Росія економічно поглинала Україну. Українська мова пов'язана з національною безпекою. А донецькі знайомі, які до Києва переїхали, досі не розуміють: "На русском же нормально разговариваем".
Ідентичність формується в сім'ї. У Черкасах на День соборності України в офісі всі раділи, готувалися. А я не розумів. Цілі покоління черкащан виросли з цією інформацією. Мені пощастило доторкнутися до цінностей інших регіонів. А батьки, наприклад, нікуди не їздили, вважали, що будинки скрізь однакові. Виявилося, ні.
5 
35413
Коментарі