"Не залишайте своїх дітей наодинці з війною"

У роботі з травмою важливо створити історію, в якої є початок, середина й кінець

Про таких єврейських мамаш, як я, розповідають анекдоти. Боюся й надто турбуюся про своїх дітей. Живу на півдні Ізраїлю, на березі Середземного моря. Коли лунає сирена в нашому місті, маємо 30 секунд, щоб опинитися в укритті. Одну з кімнат наших дітей обладнано під бомбосховище. Тому ця тема – в моєму серці.

До 24 лютого 2022 року не мала ніякого зв'язку з Україною. Коли почалася війна, усвідомила, що в Україні є люди, яким хочу, можу і знаю, як допомогти. Почала проводити багато зумів – групові онлайн-­заняття для дітей. Спочатку з тими, кого знайшла через єврейські школи й організації. З 8:00 до 10:00 займалася з молодшими школярами чи дошкільнятами, після 10-ї – з учнями середніх класів. Мала корпоративний зум від Міністерства освіти, обмежений на тисячу людей. У перші дні війни люди скаржилися, що не могли під'єднатись, адже охочих було значно більше. Діти мали величезну потребу в розмові, потім почали звертатися педагоги й батьки.

 

За три-чотири дні після початку повномасштабної війни стали згасати віконечка в зумі: "Житомир – сирена" – повимикалися камери, "Кривий Ріг – у бомбосховище. Біжімо". Було страшно: діти не поверталися, і я не знала, що з ними.

Ніколи не знала, хто під'єднується. Були діти, які виходили на онлайн-зустріч щодня, інші – приходили й ішли. Вони залишали домівки, міста. Я надавала першу психологічну допомогу в разі травматичної події. Це вправи: як дихати, простукувати тіло, знімати тривогу, як поводитися, коли, наприклад, лунає сирена. Батькам і вчителям наголошувала, що дітям важливо брати іграшки в укриття та переїзди.

Якось на моє традиційне запитання "Як справи?" слово взяв Назар – хлопчик на вигляд 11 років: "Учора тато прийшов і сказав: є 10 хвилин, збирайтеся. Ми з мамою заскочили в машину й поїхали". Раптом Назар згадав, що забув планшет. Для дитини 11 років планшет – весь його світ. Каже: "Сиджу на задньому сидінні, й мені страшно сказати про це. Якщо через мене ми зупинимося чи розвернемося, то, відчуваю, можемо загинути". У дитини рідко є така рефлексія. Раптом мама говорить: "Я забула паспорт. Зупиняйся". Родина зупинилася, не доїхавши до Київського мосту, біля станції метро. Спустилися вниз, а тато повернувся додому. Проте так і не приїхав. Пряме влучання ракети. Хлопчик вийшов зі мною на зв'язок від родичів, у яких жив. У цей час його мати поїхала з'ясувати, що з тілом. Дитина запитала: "Що мені робити?" Тоді зрозуміла, що не можу залишити Назара й усіх інших дітей України.

Хоч би скільки дітей у зум приходило, це було неефективно – їх багато, трагедія велика. Через фейсбук звернулася до психологів. Розпочали тренінги. Я перекладала всю літературу з івриту на російську, а вони – на українську. Зустрічі стали терапевтичні й для психологів теж. Вони були розгублені, пригнічені, налякані. Кожен переживав власне горе. Ми давали їм надію нашою програмою та проєктом. Провели 26 повних 36-годинних семінарів із регулярними зустрічами двічі на тиждень. Продовжуємо це робити. Працюємо з психологами, арттерапевтами та різного роду терапевтами.

26 лютого з лікарем ШаєМ хен-галем почали шукати іграшки хібукі. Саме він запропонував використовувати їх у роботі з дітьми 2006 року. Хібукі – це терапевтична іграшка, собака із сумною мордою і довгими лапами, який уміє обіймати. "Хібукі" в перекладі з івриту означає "обійми". Словом, це собака-обіймака. В Ізраїлі з 2006-го до 2011 року дітям роздали 130 тисяч таких іграшок, тоді якраз тривала державна програма. А після початку повномасштабної війни в Україні ми почали збирати хібукі по Ізраїлю. Кинула клич до ізраїльтян, у кого вдома є іграшка. Студенти, солдати, випускники шкіл почали приносити собачок. Кожен розповідав свою історію, як колись психолог у дитячому садку чи у школі подарував хібукі і як той допоміг подолати травму війни. Люди із задоволенням дарували їх дітям України.

На кордоні з Польщею, Угорщиною, Румунією ми передавали хібукі кожній дитині з України. У модульних містечках, якщо була можливість, працювали з дітьми та їхніми батьками. Але хібукі досить швидко закінчилися, а потік людей залишався шаленим. На жаль, складу, на якому лежали б сотні іграшок, не було.

Були ночі на початку війни, коли не розумієш, чи ти спиш. Мозок не вимикався. І ось чи то ідея прийшла, чи наснилося – адже у євреїв часто бувають сни, які впливають на все подальше життя, – подумала: а що, коли знайдемо фабрику в Україні й почнемо шити хібукі. Українські друзі казали, що я божевільна. Фабрики зачинені. Війна! Проте вже ввечері 1 березня ми уклали договір із фабрикою "Масік" у Дніпрі. Із цього моменту я стала фабриканткою, бізнесменкою, хоча такого досвіду до цього не мала.

Щоб налагодити довіру, запитала директорку фабрики Ярославу, яке було її 24 лютого. Вона відповіла: "Усі виїжджали з міста, а я пішла на роботу. Бо там же дівчатка. У мене 33 швачки, а це 33 родини". Зрозуміла: хочу працювати з Ярославою і її "дівчатками". Вони згодом розповіли мені про свої сім'ї, як їхні чоловіки вирушили на війну.

Ми зрозуміли, що класичний метод Лікаря ШаЯ Хен-Галя в Україні не працюватиме. Його ідея полягала в тому, що дитина отримує свого хібукі й іде з ним жити. Підхід давав хороший результат, але короткий ефект. Швидко я зрозуміла дві відмінні речі: в Ізраїлі все було короткотривале, й той, хто надавав допомогу, сам не був у травмі. А в Україні війна довга й терапевт, учитель, лікар – це людина, яка перебуває в постійному стані власної травматизації. У серйозній і великій травмі. Складно надавати допомогу, коли сам переживаєш горе. Тому ми разом з українськими колегами адаптували розробку і створили методику, яку у травні 2022 року назвали хібукі-терапією. Тобто це терапія обіймами з допомогою іграшкового собаки. Ми вчимо обіймати. Обійми дають ресурс, який нам так необхідний. Ми адаптуємося.

Працюємо двома способами. Перший – коли психолог приходить зі своїм хібукі. Працює з дитиною індивідуально чи з групою дітей, а потім іде з іграшкою. Це дає хороший результат. Але класичний формат передбачає, щоб у кожної дитини України був свій хібукі. Це наша мета. Уже понад 20 тисяч українських дітей обіймають свої іграшки.
Після 10-го семінару усвідомила: хоч би скільки психологів навчали, нам не дотягнутися до всіх. Дитина має отримувати свого хібукі у природному середо­вищі. Це школа, клас, дитячий садок. Від виховательки, вчительки. Українські психологи казали: "Ти божевільна, українські вчителі не займатимуться цим. Навіщо їм це?" Але я зробила ставку на педагогів і не помилилася. Це прекрасні люди.

 

Учителі розуміють, що діти поранені війною, але не знають, як із малечею розмовляти. Водночас від педагогів вимагають, щоб навчали цих травмованих школярів різних наук і навичок. Вони знаходять сили далі працювати. Якось на одній із наших зустрічей директорка школи Лариса Грицюк із Миколаєва вихопила мікрофон і сказала: "Мені потрібні хібукі. Допоможіть моїм учителям. У нас немає життя, немає навчання. Ми в Миколаєві не можемо працювати". Коли ми надали їм іграшки, там пішов такий креатив: придумали віртуального хібукі, запровадили хібукі-детектива, малюють плакати.

Раніше хібукі був ко-терапевтом, а сьогодні – ще й асистент учителя. Наша модель уже не суто терапевтична. Вона – між науками, на перетині: парамедична, парапсихологічна, парапедагогічна. І вчителі схопили це. Переконала педагогів: доки душ і сердець наших дітей не вилікуємо, мозок не запрацює. Ми не можемо вимагати від них успішного навчання. Відбулася революція у свідомості вчителів: тепер їхня роль не тільки навчати, а й реабілітувати дітей. Після кожної зустрічі вони ділилися новим досвідом. Хтось на уроках разом із хібукі розповідає про Тараса Шевченка, хтось вимірює відстань від Єрусалима до села під Києвом лапами іграшкового собаки. Діти приносили хібукі на фізкультуру й математику. Ми в Ізраїлі віримо в комплексний підхід. Усі батьки, з чиїми дітьми ми працюємо, теж отримують нашу допомогу. Це індивідуальні та групові консультації, спільноти підтримки. Так само педагогічний колектив. Перш ніж хібукі з'явиться у школі, ми проводимо з учителями педради, щоб розмовляти спільною мовою і щоб була мотивація.

Хібукі-терапевт має бути патріотом. Ця людина знає, що відновлення України залежить від дітей. Хібукі-терапевт готовий грати й дарувати казку-гру дитині. Недавно на кордоні з Угорщиною наша організація Kinder Velt організувала табір для 150 українських дітей. Ми валялися на підлозі, бруднилися фарбою й отримували задоволення від цього. Говорю хібукі-терапевтам, що потрібно працювати в кайф. Терапевт чи вчитель повинен бігти на роботу. Працювати залишаються саме такі. Віддача має бути взаємна.
Уже є чотири благодійні реабілітаційні центри Kinder Velt – у Кропивницькому, Одесі, Києві та Харкові. Плануємо відкрити в Житомирі та Дніпрі, а згодом, щоб наші центри були в кожному місті. Допомагаємо безкоштовно. Є загальний шаблон нашої допомоги, працюємо за спільним протоколом. Спочатку на консультацію приймаємо одного чи обох із батьків. Потім беремо на терапію дітей. Наша методика розрахована на шість-вісім регулярних зустрічей із дитиною і дві-три консультації з батьками. Кожна дитина отримує хібукі та приносить його на заняття. Це не тільки кабінетний реквізит, який тільки дістають із шафи. Діти носять хібукі всюди. Він проживає з ними смуток, складнощі, проблеми адаптації.

Часто травма війни лягає на попередні травми, які існують у дітей. І до цього додаються травми, що відбуваються тепер в українських родинах. Будь-яка втрата для дитини – величезна. Не лише людини, а своєї подушки, рутини, звичайного життя, школи. Якось хлопчик малював дорогу, якою хібукі йде на гурток боротьби. Він став розповідати, як іде на заняття, зустрічає друзів. Несподівано зупинився й каже: "Ой, а немає більше мого гуртка боротьби, його розбомбили". Раптово приходить усвідомлення втрати: а яке тепер буде моє життя?

У таборі ми працювали з дівчинкою-підлітком із Миколаєва. Вона запитала мене: "Скажіть, Дафно, я коли-небудь зможу це забути?" Кажу: "Сонечку, що хочеш забути?" – "Хочу забути, як у наш дім прилетіла бомба". Раптом хлопчик із Херсона, який сидить навпроти, каже: "А я хочу забути, як до нас приходили росіяни, як я ховався під ліжком, а вони знущалися з моєї мами". Я кажу правду дітям, що з часом стане легше. Прийдуть нові спогади. Але забути це ми не зможемо ніколи. Наша травма й горе будуть частиною життя. Тепер треба навчитися з нею жити.

У роботі з травмою важливо створити історію, в якої є початок, середина й кінець. Дитина розповідає свою історію травми й наповнює хібукі-бук малюнками, словами. Ми постійно вкладаємо нові сторінки у свою історію. Навчаємо дітей резильєнтності, помічати хороші речі, жити і проживати те, що є тут і тепер. У Ізраїлі не живуть про запас, не вкладають грошей наперед, не відкладають на потім кращого посуду. Ми тепер купуємо красиві речі, їмо тістечка, обіймаємо своїх дітей, говоримо: "Я люблю тебе".

Пострадянське минуле тягнеться шлейфом і в освітній, і в медичній системі. Я чужак, гостя у вашій країні, не маю морального права критикувати те, що іноді бачу. Але мені пощастило з моїм проєктом – дружимо з усіма керівниками департаменту освіти в Україні. Усі були в Ізраїлі й нам сприяють. Ми працюємо в таких школах, дитячих садках, організаціях неформальної освіти, де на нас чекають, запрошують. Мені не доводилося ламати стіни, не було спротиву від системи. Проте я бачила батьків, які не вміють говорити про свої почуття, які не розуміють, що діти у травмі.

Батьки в таборі запитували: "Можете з нашими дітьми про війну не говорити?" або "Не називайте це війною!" Казала: "Якщо я не говоритиму про це, то війна щезне з життя ваших дітей? Думаєте, що діти не знають, що триває війна? Вони бачать сльози на ваших очах. У них немає школи цілий рік. Хіба це не травма? А те, що вони на майданчиках зустрічаються з дітьми-­переселенцями, хіба це не травматично?" Ми можемо не називати цього травмою, але це не змінить ситуації. В Україні війна, і травма торкнулася всіх. Ніхто не може вирішувати, хто травмований більше, а хто менше. Для однієї української дитини – переживання смерті сильне. Для іншої – залишений дім. Для третьої – втрата звичної рутини. Горе – багатогранне. І втрата – теж обширна. Якщо батьки не розмовляють чи не вміють розмовляти про горе і втрату з дітьми, то ми навчаємо їх говорити.

Освічений – значить, озброєний. Ми маємо знати, де отримати допомогу. Якщо говоримо з дітьми про самогубство, насилля, то ми навчаємо їх не тільки самих просити допомоги, а й допомагати її отримати тим, хто цього потребує.

Зміна фокуса – один із ключових способів. Якщо запитаю в людини, яку бачу вперше, про її почуття, то вона мені нічого не скаже, бо довіри між нами немає. Або відповість щось нейтральне. А ми запитуємо по-іншому: "Як почуває себе мій хібукі?" Навіть не твій, а мій, Дафнин, хібукі. Я показую дитині свого собаку. І дитина говорить: "Собака самотній" або "Собака засмучений". Цієї миті ми вже навчаємо дітей називати свої емоції. Потім ми ставимо друге запитання: "Чому?" І немає двох схожих історій. Один говорить: "Собака сумний, тому що він жив у Харкові, а тепер ми переїхали до Івано-Франківська – і в нього немає там друзів". А інший каже: "Собака сумний, тому що мама плаче". Говорячи про собаку, дитина розповідає свою історію, про свої почуття.

Нині діти найбільше говорять про самотність. Бачу абсолютно самотніх підлітків. Ми вигадали в Kinder Velt слоган: "Не залишай своєї дитини наодинці з війною". Якщо маленькими дітьми ще займаються, то 10–11-річні та підлітки – взагалі самі-самісінькі. Від них нібито очікують дорослих вчинків, що вони все розумітимуть. Але з мозком, тілом, душею дитини у травмі, як і в дорослого, відбувається те, що вона "застрягає", через травму не може розвиватися. Доки ми цієї травми не пропрацюємо, дитина може тільки регресувати або залишитися в тому самому віці, хоча минає час.

Жінка з Миколаєва розповіла, що за цей рік син змінив три розміри взуття. Тобто виріс фізично, зовні змінився, голос змужнів, а у психіці хлопець застряг. Залишився маленькою дитиною. Він бере іграшку-хібукі, притискає до себе, ніби 5–7-річна дитина. Він капризує, хоче спати з матір'ю, незважаючи на те, що вже вищий за неї. Тобто що більше травматичних подій, то складніша ситуація.

 

Природа травми непроста. На ту саму травматичну подію не всі реагують одразу як на травму. Сприйняття травматичних подій – суб'єктивне. Але це не значить, що травма "не наздожене" людини через певний час – може, через годину, тиждень, місяці чи роки. Слухачка мого курсу з Харкова розповідала, що підлітком пережила теракт в Єрусалимі й тоді ніяк цього не відчула. За 20 років вона ішла Львовом і побачила жінку, яка раптово випустила з рук пакет. Спрацював тригер. За частку секунди вона опинилася у віці 14 років в Єрусалимі. Вона вже чула іврит, а не українську, не бачила нічого, була в заціпенінні. За частку секунди опинилась у травмі. Тригером могли бути запах, збіг обставин, звуки, слова. Ніколи не можемо спрогнозувати, що нас тригерне – й ми зануримося в панічну атаку чи заціпеніння.
У нас навчалися психологи з Харкова, які пере­кваліфікувалися на лікарняних клоунів. Вони принесли хібукі в лікарні. Спочатку в 16-ту лікарню Харкова, у велике онкологічне відділення. Цей досвід перейняли лікарі з інших закладів. Потім я провела групу для студентів-медиків з усієї України. Щовечора ми збирались і працювали до ночі. Ми забезпечили їх іграшками-хібукі й тепер працюємо в київському Охматдиті, в Харкові.

2011 року в Японії сталося цунамі, був викид радіоактивних відходів. Тоді дві тисячі хібукі полетіли в Японію разом із навчанням. Робота була саме при лікарнях, там цей обов'язок взяли на себе медсестри. Сьогодні онколог говорить: "Складно розказати батькам діагноз, допомогти прийняти". І вони розповідають про це через хібукі. І маленьким пацієнтам також показують, де братимуть пункцію, де робитимуть розріз, адже хібукі схожий на людину – є руки, ноги.

Мрію, щоб хібукі жили в лікарнях, школах і дитячих садках України. Щоб була державна програма, як в Ізраїлі. Ми до цього йдемо.

Робимо дослідження ефективності. Результати хороші. Після нашої роботи шкала агресії значно падає. Рівень напруження і страху теж суттєво знижується.

Не хібукі чарівна іграшка, а людина робить цю терапію. І дитина навчається турбуватися про хібукі. Весь процес крутиться навколо турботи. Хібукі – маленький. Це цуцик. У нього сумна мордочка. Він усього боїться. Він тут один. Він нікого не знає. Він не знає української, він не знає життя, а тут іще війна. І дитина йому допомагає. Піклуючись про когось, допомагаючи комусь, ми допомагаємо самі собі.

Коли Віктор Франкл вийшов із табору смерті, він упав на землю. Співали птахи, зеленіла трава, а він хотів померти. Але вирішив: "Я виживу". Він прагнув довести Фройду, що той не правий. Фройд стверджував, що людина у тваринних умовах поводитиметься, як тварина. А Віктор Франкл хотів показати протилежне на прикладі людей, які були в таборах смерті, в єврейському гето. Коли не було їжі, вони не почали їсти одне одного, вони не крали черевиків, одягу, а допомагали одне одному, були людяними. Через взаємну підтримку почувалися значно краще.

Після року повномасштабної війни потрібно шукати сенс життя. У країні, де війна, багато суїцидів серед підлітків. Багато дорослих теж не бачить сенсу життя. Скоро почнуть повертатися військові. Тому потрібно штучно шукати сенс життя. Це хоч і маніпуляція, але правильна.

×