"На відео вісім трупів і чотири з них неприкриті. І в одному пізнаю Стаса"

Родичів полонених азовців просили про тимчасове мовчання. Жодних імен, позивних, фото

"Привіт! Не хочеш помити мені посуд?" – отримала повідомлення в інстаграмі. І несподівано для себе відповіла русявому хлопцю: "Давай". Так познайомилася зі Стасом. Зустрілися в центрі літнього Краматорська, де обоє жили. Стас видався занудою. Мені було 17, і я мріяла про нове місто, знайомства, враження, бо вступила до Харківського універу. Восени на мене чекало яскраве життя.

Із харківського гуртожитку я виставила сторіс: живу ось у цьому районі. І тут дзвінок від Стаса: "Привіт, а я недалеко від тебе". Виявляється, він тут мешкав, будував кар'єру боксера. Наполягав, щоб ми зустрілися. Якось інакше я на нього подивилася, зачепила його впертість.

 

За місяць почали жити разом в орендованій квартирі. В одній кімнаті були ми, в другій – його друг із дівчиною. Після двох місяців спільного життя йому треба було їхати працювати в Польщу. В аеропорту Стас уперше сказав, що кохає мене. Зідзвонювалися мало не щогодини.

Стас повернувся до Краматорська під час карантину. Кожен жив у своїх батьків, бачилися вечорами. Він підтримав моє рішення не їсти м'яса, сам дуже смачно готував. Казав, що я вродлива і гарний вигляд маю, і пахну ніжністю. Запам'ятав, що подобаються білі троянди, на свята дарував і коли був винен у чомусь – теж.

Батькам моїм Стас сподобався. А я знайшла спільну мову з його мамою.

Він хотів піти у прикордонники ще 2014-го, але через травму спини не брали. У карантині подивився відео, як вправляються азовці, й почав тренуватися щодня. Став готуватися вступити до полку "Азов". Завжди хотів захищати країну. Сказав: "Або ідеш зі мною цим шляхом, або тобі краще знайти інший варіант". Бо якщо почнеться війна, він перший її зустріне. Зрештою так і сталося, але тоді я думала лише про відстань. Я в Харкові, а база в Урзуфі, це біля Маріуполя. Та не вагалася ні хвилини. Подумала, що зможу приїздити влітку й бути з ним, а решту часу вчитися. Уже потім зрозуміла, що відстань – це дуже важко. Наче не вистачає часточки душі.

Коли Стас отримав шеврон, я вперше за довгий час змогла його відвідати на базі. Їхала сім годин, щоб побути біля нього день. Переді мною постав мужчина: накачаний, у формі, красивий. І лисий.

На Новий рік Стаса зі служби не відпустили. Я відсвяткувала з батьками. Він мав рік прожити в казармі, а після того вже можна переходити на квартиру. Так і вирішили: він служить, я вчуся. А потім нарешті вже будемо разом.

Коли до мене в Харкові клеїлися кавалери, він це ніби відчував, брав вихідний і приїжджав.

Восени 2021-го минув рік життя в казармі. Але переїзд відклався, бо мама Стаса захворіла на рак. На Новий рік йому дали відпустку – і він примчав у Краматорськ. А мене відпустили з роботи лише увечері 31-го. Їду дві години і встигаю в батьківський дім майже опівночі. А Стас був із матір'ю, не зміг прийти. Так знову Новий рік зустріли окремо.

Уже в січні він подзвонив: готуйся їхати до мене. Я потягну і нас, і лікування мами. Я звільнилася, навчання дистанційне, мамі краще. Їду в Маріуполь, і шукаємо квартиру. Зайшли в одну – і Стас одразу: "Це дім". Щосуботи ходили в кіно, в неділю Стас готував сніданок. У будні вставав о п'ятій, мене не будив, тихенько збирався. Залишав чашечку кави або милу записку. Став таким турботливим. Я пішла працювати продавцем у ювелірку, бачилися щовечора і вихідними, але від цього такий кайф, бо ми удвох.

Судилося нам прожити разом близько місяця. 20 лютого в нас збіглися вихідні. Мали купу планів, але чомусь лишилися вдома. Лежали, дивилися фільми. Наче відчувала, що доведеться його відпустити. Увечері пішли зробити мені тату – на День закоханих Стас подарував сеанс. Вибрав слово "Аморе". Тільки почали його набивати на руці, як дзвінок. "Усе, Ань, я поїхав". Він попереджав, що будуть виїзди: "Не переживай, усе нормально, раптом що – скажу". Подумала: мабуть, навчання. Провести не змогла, бо доробляли тату. Вдома так тривожно стало, порожньо, сумно і страшно.

Наступного дня попросив зібрати сумку з речами й документами, зняти всі гроші з картки. І тут моя мама, яка читає всі новини, яка пережила Краматорськ 2014-го, дзвонить: "Їдь додому". Я: "Ні, в нас усе нормально, в мене робота", але сумку зібрала.

22 лютого Маріуполем вже їхала військова техніка, 23-го ювелірку власники почали вивозити. Стас попередив, що уточнить, коли виїжджати. І що все поки що нормально, він на навчаннях. Так азовці своїм родинам казали. У ніч на 24 лютого мене розбудив мамин дзвінок: "У Краматорську вибухи". Одразу ж за нею Стас: "Узяла сумку, речі – лише цінні, викликала блаблакар" і швидко виїхала. У мене зв'язку не буде, сподіваюся, в тебе все вийде. Головне – не панікуй".

Ні блаблакар, ні жоден інший транспорт уже не їздив. Я добиралася до батьків через Дніпро, єдине місто, куди змогла взяти квиток. Але у Краматорську залишатися теж не можна було. Почалися прильоти, і 9 березня з батьками та іншими родичами ми вирушили на Тернопіль. Його батькам теж пропонувала, але вони вирішили лишитися. Зі Стасом до цього часу зв'язку не було, аж тут він пробився, а ми в дорозі, нічого не чутно. Але та хвилина мені принесла таке полегшення, що хоч голос почула. Я знала, що він воює на околиці Маріуполя. Розуміла, якщо росіяни не взяли міста 2014-го, захочуть окупувати тепер. І як вони ненавидять полк "Азов". Однак була спокійна, бо впевнена в підготовці й у тому, що місто відіб'ють.

Стас дзвонив мені в село майже щодня, могли говорити хвилину чи цілих п'ять. "Я поїв", "Я катаюся на різних машинах", "Я бачив собаку". "Ти цілий?" – "А якщо не цілий, ти мене любити не будеш?"

Коли почула про завод "Азовсталь", запитала, чи він там. Сказав, що ні, а я злякалася ще дужче: там хоч укриття, їжа, інтернет. А потім і він з побратимами перейшов на завод. Загубив телефон, тому я розпитувала в інших: як він, чи нема серед поранених? У квітні Стас подзвонив із чужого телеграма. Дивувався, що цілий світ знає про Азовсталь, що відбуваються мітинги. Я розповіла, що вивезла його батьків у Черкаси. Постійно перепитував: "Як там Краматорськ? Як друзі, хто де воює, чи живий, чи в нас є їжа? Хоча в самого нічого не було, тарілку супу розтягував на цілий день. А мені так соромно, що я тут їм. Я плакала, а він: "Не смій відмовлятися від їжі. Чому я тут? Щоб ти голодувала?"

16 травня побратим Стаса скинув його фото і передав, що той кохає і просить дивитися новини. Там оголосили про евакуацію азовців. Насправді це був полон. На відео я його не побачила, лише на фото: кепка, борода, худий, очі опущені. І все. Зв'язок із ними урвався. Нема куди писати і дзвонити. Родичам сказали: тимчасове мовчання. Жодних імен, позивних, фото.

Стасу двічі вдалося подзвонити мені з Оленівки, де він перебував у полоні. Сказав, що з ним усе добре, що в них не було представників Червоного Хреста, що був поранений іще в Маріуполі, щоб я берегла його маму й за будь-якої можливості їхала до неї. А вдруге, що тільки-но його звільнять, приїде – й ми розпишемося. Заведемо собаку, а тоді вже й дитину.

Я чекаю і думаю, що гірше за полон нічого бути не може. Відбувається перший обмін полоненими, я надихаюся: "Ну все, тепер піде". Розпитую хлопців, що повернулися, чи бачили коханого. У ніч на 29 липня мені сниться Стас і каже: "З тобою буде все добре, а я пішов". А вранці – новина про теракт. Обпікає різкий біль. Починаю шукати виправдання: сон – це не прощання, Стас мав на увазі, що скоро повернеться.

Цілий день сиджу в новинах. У кожному відео й фото, у кожному фрагменті шукаю хоч зачіпку. А потім скидають список загиблих. Стас – під номером 29. Порожнеча.

Потім пишуть, що це російські списки, що нема підтвердження від України, що це може бути неправда. Дивлюся: точно помилка, не так прізвище написано. Ще раз: та ні, все правильно. А потім наближаю одне відео: там із вісім трупів і чотири з них неприкриті. І в одному пізнаю Стаса. Коли ти з людиною давно, бачиш її в будь-якому стані. Знаєш, які плечі, як росте борода. Стас був худорлявий, стрункий. І я розумію: це він лежить. Думаю, як скажу про це його мамі, він у неї один. А вона хвора, рік готується до операції. Вона не повірила, що сина немає. Навіть коли відбувся великий обмін азовців у вересні, де були командири Станіслава, які підтвердили його загибель, вона досі не вірить. Так буває, коли людина не бачить тіла загиблого. Я тричі запитала в різних людей і почула: "Він загинув. Будь мужня".

Стасова мама чекає, що хтось подзвонить і скаже, що сина обміняли. А я прийняла реальність. Виставила великий пост в інстаграмі, всі друзі підхопили. Для мами влаштували збір коштів. Подруга створила петицію, щоб нагородити Стаса посмертно званням Героя України.

За місяць до війни ми багато чого обговорювали й він казав: "Довго не плач. Ставай на ноги й іди далі". Тепер читаю наше листування, а там: "Я оберігаю, я охороняю, хоч би що сталося. Знай, що я завжди поруч, хоч і далеко". Він і пісню співав: "Я кохатиму тебе, навіть якщо буду на небі".

Стас був такий добрий і турботливий, допомагав пенсіонерам, вагітним, котам і собакам. Міг облишити все й кинутися рятувати друга в інше місто.

Жити далі мені допомагає розуміння того, що я одна в батьків і що в мами Стаса є теж тільки я. Знаю, що він дивиться, спостерігає. І що він не просто загинув, а щоб ми жили в мирній вільній країні.

Я зрозуміла, що кохаю Стаса, коли ми вперше були в розлуці. Коли він поїхав до Польщі, сказала, що кохаю. А він засміявся: "Що раніше не можна було?" Ця любов більшала і примножувалася. Якби тепер хто сказав чекати 10 років, аби тільки живий, я чекала б.

На мій день народження прийшов букет білих троянд. 101 квітка. І записка, в якій було те, що Стас писав востаннє: "У тебе все вийде, ти будеш щаслива".

×