Кобила ходить вагітна рік
Зі Львова до Лопушної веде 30 кілометрів нової асфальтованої дороги. На в'їзді в село – вказівник із ковбоєм на коні. Звідси до ранчо "Скарбова гора" їдемо звивистою ґрунтовкою.
Гавкотом зустрічають двоє великих чорно-білих собак. Прибігають, облизують ноги. Дають себе погладити й супроводжують до господаря. На подвір'ї – муляж рудого коня, дитячий триколісний велосипед, пісочниця з іграшками. Тут із дружиною і двома дітьми живе підприємець 46-річний Остап Лунь.
Тримають шестеро коней.
Господар зустрічає на терасі двоповерхового дерев'яного будинку. Кремезний, борода із сивиною. Одягнутий у джинси й фланелеву сорочку в клітинку.
– Коней любив із дитинства, – Остап Лунь допиває каву. Тримає пачку сигарет. Солом'яного капелюха кладе на дерев'яний стіл. – Коли йшов із бабою до церкви, стояв і нудився. Уявляв, як скачу верхи. 14-річним зо два місяці ходив на любительську секцію. Більше не міг. Група була платна. У 35 потрапив на ту ж стайню. Покружляв по манежу і зрозумів, що хочу коня.
Коли купили?
– Мріяв про великого чорного жеребця. Взяв у цигана за 2,5 тисячі доларів. Запевняв, що порода – англо-рисак. Я попросив документи. Той на папері з гербом СРСР щось написав. За документами Тристан – англо-рисак, а насправді просто чорний великий кінь. Я ж тоді нічого не розумів.
Та з конем пощастило. Йому було два роки, мало об'їжджений. Разом училися всього. Почав читати, шукав інформацію в інтернеті, дивився відео.
Попросив документи. Циган на папері з гербом СРСР щось написав
Йдемо до стайні. При вході табличка – Parking. Cowboys only. Пахне свіжоскошеною травою. На забитих у стіни цвяхах висять ковбойські чоботи, вила, граблі. З балок звисають сідла. Тут коні ночують узимку. У теплу погоду лишаються на території ранчо, де пасуться.
Остап приводить Тристана. На його спину кладе шкіряне сідло, яке купив в Америці.
Ви 23 роки мали бізнес, а потім покинули. Чому?
– Працював на іноземні компанії – продавав побутову техніку. Настав момент, коли вперся у стіну й не знав, що робити далі. Потрібне було перезавантаження. Зрозумів, що все життя продавати праски й чайники – точно не моє покликання. Вирішив їхати у США.
15-річним був там за програмою обміну. Однолітки їздили на машинах, зустрічалися з дівчатами. А ми не знали, що таке секс. Школа зовсім інша. Та влитися в колектив було просто, американці звиклі до іноземців. Перший місяць – усе нове та цікаве. Наступні три-чотири й особливо на свята – депресія. Сумував за домом. На наш Святвечір повертався зі школи й думав, що в цей час мої сідають до вечері. На вулиці колядував на все горло і плакав. Для мене то був важливий досвід. Повернувся дорослим.
Захотів ще раз проїхатися приблизно тим же маршрутом. Три тижні нудився у Філадельфії, а тоді винайняв машину й помчав по національних парках. Узяв мінівен, щоб можна було спати. Дві ночі проводив у машині, а третю – в мотелі, щоб помитися та випрати речі. Так проїхав 15 тисяч кілометрів. Ходіть покажу, – Остап кличе в будинок. При вході напис англійською Saloon. Це кафе. Все зроблене з дерева. Світильники – у вигляді гасових ламп. На стійці стоять пляшки з алкоголем, над каміном із білої цегли – свічки. На стіні портрет Тараса Шевченка в ковбойському капелюсі. І карта США, на якій чорним олівцем обведений маршрут подорожі.
– Америка краща, ніж ми думаємо. Бо складаємо враження переважно за тим, що відбувається на узбережжях. А справжня країна – всередині. Вона фантастична. Люди щирі, відкриті. Займаються фермерством. Їхні господарства – це гектари землі, ковбої їздять дотепер. Славнозвісне м'ясо воловини роблять тим же способом, що і 200 років тому. Навесні випускають телят, а восени їдуть у прерії на конях, зганяють їх докупи й женуть на бійню.
В американців сліпий патріотизм. На родео все починається з гімну. Моляться за щасливе повернення солдатів. Гадки не мають, де той Ірак і чим відрізняється від Ірану. Але переконані, що американські солдати там відстоюють їхню свободу.
У Монтані в кафе пив каву. Розклав карту і планував, куди поїду. Підсіла жінка років 50. Запропонувала допомогу. Розказала, що є навколо й куди поїхати: "Я хочу, щоб ви побачили мою країну з найкращого боку". Дала візитку свого брата з іншого штату. Раптом буду там, то можу зупинитися. І я був. Ми випили віскі, поговорили, я помився, поспав і вранці поїхав.
У пральні зустрів чоловіка, який думав, що Україна розташована в Німеччині. Поділився порошком. Наступного дня взяв вихідний. І ми його пікапом поїздили цікавими місцями навколо.
Ці історії про людяність так мене вразили, що я повернувся із шаленою енергією. Зрозумів, що будуватиму ранчо. Але приклад узяв із того, як усе функціонує у друга в Польщі. Американські ранчо різні, як і їхні призначення. Найбільші – це гостьові. Туди приїжджають, щоб піти в похід на конях. Класичні ранчо – величезна індустрія: гектари землі, виробничі приміщення, техніка, вертольоти. Коней там багато. Люди їздять на них, як у нас на велосипедах.
У пральні зустрів чоловіка. Він думав, що Україна розташована в Німеччині
Я багато чого придивився у США, купив сідла. Дотримуюся вестернового стилю виховання коня. Повід підказує, що хоче вершник. Достатньо накласти його на шию праворуч – і кінь знає, що треба туди повернути. Вестернові сідла зручні для походів, на них можна начепити багато речей – спальники, сумки. В Україні коня використовують для спорту чи плуга. У спорті тягнеться радянська традиція. Це породження військової кавалерії, й методи такі ж – кінь має бути застрашений, боятися вершника та виконувати його волю. А ми з конем – партнери. Я лідер для Тристана, а він організовує решту коней.
Як ви опинилися в Лопушній?
– Випадково. Помилився дорогою, – на обличчі Остапа помітні зморшки, коли він усміхається. – Їхав ґрунтовкою і побачив електричні стовпи, що вели через дорогу в ліс. Пішов за ними й натрапив на стару хату. Більше у дворі нічого не було. У сільському магазині розпитав про неї, знайшов власників. Вони продати не схотіли, хоча там і не жили. Але дали ключі та дозволили приїжджати. Потім почав лишатися на ночівлю. Згодом усвідомив, що у львівську квартиру навідуюся тільки речі попрати. Здав її і перебрався.
У селі не було дороги. Але я хотів землю саме тут. Сільські депутати виділили гору. І я почав копати. Місцеві казали: "Остап робить дорогу на Скарбову гору". Так її тут називали. Вирішив, що ранчо так і назву.
Перший будинок майстрували гуцули – батько і троє синів. Пообіцяли, що стоятиме за два місяці, якщо заллю фундамент. Не вірив. Приїхали 4 жовтня, а на Новий рік я жив у хаті з санвузлом і піччю. Відтоді з ними дружу, вони все мені доробляють, фантастичні люди. Маю в будинку чотири кімнати – по дві внизу та вгорі. Наступний дім став гостьовим – нагорі чотири кімнати, внизу – зала. Навколо будую малі гостьові.
На ранчо також працює кафе, є локація для весілля.
Що давалося найважче?
– Останні 10 років я розривався. Все зароблене в бізнесі вкладав сюди. Найважче було 2018-го: безкінечне будівництво, грошей немає, і тут нічого не заробляли. Думав, що дарма це затіяв.
Дружина має кейтеринговий бізнес. Вона подбала про обслуговування ранчо. Влаштувала все так, що воно запрацювало.
Приїхали 4 жовтня, а на Новий рік уже жив у хаті з санвузлом і піччю
Маю шестеро коней. Хоча купувати їх не люблю. Подобається, коли вони тут народжуються й ростуть. Тоді з дитинства все роблять правильно. Але це довгий процес. Кобила ходить вагітна рік. Коню має виповнитися 3 роки, щоб сісти на нього верхи. Коли сформувався кістяк, наросли м'язи. Далі його треба вчити. Досвідчений вершник може поїхати в похід тільки на 4-річному коні.
Місцевих берете на роботу?
– Тут працюють п'ятеро людей. Дівчина на кухні – із сусіднього села. Решта приїжджають, живуть, а на вихідні повертаються додому. Ми перепробували багатьох із села. Не складається. Порядний чоловік, як має свою господарку, то не має часу ходити до мене. А якщо є час, значить – його забагато. Минає два тижні, отримує перший аванс і зникає.
Не сумуєте за міським комфортом?
– У місто їжджу тільки за потреби. Вважаю, що перспектива села в тому, щоб люди повиїжджали з міста. Дітей можна звідси возити в школу. Місцеву три роки тому закрили. Але в цьому нічого страшного немає. В Америці автобуси возять учнів за 30 кілометрів.
Можете назвати себе щасливим?
– Торік продав бізнес. Вже можу дозволити собі не заробляти. Живемо з родиною на Скарбовій горі. Мій день починається з кави й цигарки. 10 хвилин мушу побути сам. Тоді готую дружині бутерброди. Несу в ліжко та забираю молодшого сина, годину з ним граюся.
Щасливий, коли сини усміхаються, дружина задоволена, коні здорові, погода гарна. У житті нічого не міняв би. А от технічні речі – так. Бачу кожен погано забитий цвях. Але вважаю, що мені все вдалося.
Остап відпускає Тристана пастися.
Бачу кожен погано забитий цвях
– Коням не перестаю дивуватися. Тварина, що важить вшестеро більше за людину. За бажання може легко відкусити палець або смертельно вдарити. Якби кінь не захотів, то ніколи б не дозволив сидіти на ньому. Скинути вершника для нього – 2 секунди. А вони нас возять. Бо відчувають, що отримую задоволення.
Нам на прощання тисне руки. Запрошує приїжджати на ранчо.
Справи доводить до кінця
– Познайомився з Остапом 12 років тому, коли переїхав до Львова із дружиною та двома дітьми. Важко було знайти роботу, – розповідає 44-річний Віталій Ковальчук. – Зустрів Остапа на стайні. Пішов туди з молодшим сином, бо хотів подіти кудись енергію. Остап стояв під стіною, курив, був неголений. Подумав: цьому чоловіку, напевно, в житті так недобре, як і мені. Домовилися, що допомагатиму з кіньми. В Остапа є чого повчитися. Бачу в ньому те, чого немає в багатьох. Він завжди справи доводить до кінця. Навіть якщо мені здавалося, що рішення нелогічне, час показував протилежне.
Коментарі