Легко продають речі свекрухи. Можуть хоч задурно віддати

Євген ДМИТРУК зібрав 1300 старовинних сорочок

Перші речі купив, бо зацікавився своїм родом – звідкіля мої баби-діди. Думав знайти речі з тих регіонів. Почав шукати – по родичах, по селах, по районах. Ніде нічого не було. 2006-го потрапив у київський Музей Івана Гончара на виставку Віктора Ющенка "Наше Різдво". Вразили полтавські крайки (пояси. – Країна). Думав: "Це ж авангард, це – рівень, який я бачив у західних музеях. А тут ці речі робили наші неграмотні селяни".

Сідав у машину і спонтанно їхав Україною. Так вивчав культуру, якою в школі не переймався. Моя країна стала відкриттям.

Першу сорочку порадив придбати знайомий художник. Каже: "Подивися, які тут кольори". А мені було бридко брати її в руки. Це ж одягали, носили. Це – як чуже спіднє. Адже сорочка раніше була натільним одягом. Пересилив себе і купив. Із того часу приїздив на антикварний базар і бігав по ньому колами. Усвідомив залежність: якщо в суботу зранку не попадав туди – починалася ломка.

У селі Немовичі Сарненського району на Рівненщині купив багато старого одягу. Залишилися 200 гривень. Виїжджаю з села. Біжить за машиною якась баба, махає. Починає вести мене городами. Приводить до хати, відчиняє. Пусто, голі стіни, одна лампочка висить. Два тижні тому померла господиня. Все повиносили. Баба відкриває в сінях скриню і виносить сорочки. Випадає рукав – шедевр, якого не зустрічав. Він на антикварний ринок ніколи не приїхав би, бо найкращі речі перекупники залишають собі. Розумію, за 200 гривень баба такий скарб не віддасть. "Скільки хочете?" – запитую. "Та, – каже, – дай п'ятьорку дітям на морожено". Віддав їй ті 200 гривень. Це був 2008 рік.

 

Раніше дівчата сушили рушники перед хатами. Показували: тут є дівчина на виданні. По селах запитував: "У вас дівчата рушники не сушать?" Розуміли тільки старенькі, та й то не всі.

Запитую в баби років 70, чи є в неї давні сорочки. "Нє, – каже, – я молода. Треба в старших питати".

Є речі, яких одиниці. Білих сардаків усього чотири у світі. В одному з них Іван Миколайчук грав у "Тінях забутих предків". Зберігається в музеї кіностудії Олександра Довженка. Ще два – по музеях в Івано-Франківську й Санкт-Петербурзі. І тут в інтернеті з'являється оголошення, що продається білий сардак. За нього гилять 10 тисяч гривень. Це – дорого. Верхній одяг коштує дешевше, ніж складно вишиті сорочки. Однак ми його купили. Він дивом потрапив до перекупника.

Якось придбав 70 сорочок за раз. Дзвонять: "Євгене, тут у чоловіка 400 сорочок". Був 2008 рік, березень. Тільки зійшов сніг. Я приїхав до Тульчина Вінницької області. На вогкому горищі стояли тюки одягу. 4 години їх розбирав. Із 400 вибрав 100, з них ще 30 відсіяв.

Перекупники часом кажуть людям, що купують речі для музею, – аби продали дешевше. Їм віддають речі майже за безцінь. А є такі, що повторюють: "Тримаю сорочку на смерть". Легко продають речі свекрухи. Можуть хоч задурно віддати. Якось знайшов керсетку. Баба сказала: "Менше як за 500 гривень, не віддам". А керсетку свекрухи за 100 гривень продала.

Не розумію, як люди віддають сімейні реліквії. Зроблене твоїм дідом назад не повернеш. На сорочку могло піти від двох до восьми місяців. Раз на Тернопільщині баба хотіла продати килим. Її дочка попросила: "Лиши, нехай буде для внуків". Рідко коли так буває. Був утішений почутим.

На дивані в баби килим давній – шедевр. А вона по ньому шурує задом. Кажу: "Продайте, ви ж його висиджуєте. Давайте, куплю вам якийсь інший". Баба задумується: "У моєї сусідки є килим, такий зільоний. Купи його, я тобі свій на нього поміняю". Із сусідкою було нескладно домовитися. Зелений килим виявився новим, аляпуватим.

Подібна історія з бандурою. Приїхав у Суботів Чигиринського району на Черкащині. Перед корчмою стоїть на вулиці стара бандура. Прошу власницю: "Продайте. Вона у вас майже струхлявіла". Каже: "Нє, це експонат!" – "Ну який це експонат? Об нього бички боки витирають". Погодилася поміняти. Купив їй академічну бандуру.

Баби часто не цінують свою працю. Вважають, воно вже віджило своє. Можна спалити чи продати.

Речі на ринку поки що є. Раніше перекупники їздили по хатах. Зараз ставлять на базарі ятку "Скуповуємо старе". З кожної хати вигрібають усе, що є. Покинуті помешкання оббирають місцеві. Баба померла – ломанули замок, вичистили все, що можна. Потім воно йде на антикварний ринок.

Шкільні музеї продаються. Діти приносили родинні речі. Вчителька, яка за це відповідала, пішла на пенсію. А двоє молодих учителів поділили колекцію пополам. Один свою частину вже продав, друга – продає.

Раніше масового продажу не було, бо мали менший попит. Коли старовину почали носити, це стало бізнесом. Але він скоро закінчиться. Вигребуть усе.

У чому біда від чорної археології? Бо переколошмачують усе. Встановити, яка це культура, потім неможливо. Так само відбувається з антикваріатом. Торгашам потрібно дешевше купити й дорожче продати. Автора записують одиниці. Навіть мені, покупцеві, не скажуть, звідки ці речі, – бояться, що поїду і натраплю на їхню золоту жилу. Або навмисно називають неправильну місцевість, щоб заплутати.

Перекупників більше, ніж кінцевих покупців. Багато хто бере для того, щоб здавати в оренду чи перепродувати далі. Спекулянти часто перешивають сорочки – відпорюють старе і пришивають нове. Є дизайнери, які замість того, щоб вишити нове, ріжуть старі сорочки й роблять дорогущі колекції. Це зменшує кількість інформації, яку можна було б встановити.

Робив пересувні виставки у школах. Привозиш півмашини старого одягу, викладаєш, вивішуєш, як на базарі. Не розумів тоді, що цього не можна робити. За західними стандартами – ці речі без рукавичок не можна брати до рук. А в нас їх носять. Вважаю це дикістю й етнонекрофілією.

У нас старовинного одягу багато, бо ми – відстала країна. В Західній Європі така кількість його була хіба 300 років тому. З початком індустріалізації стали виробляти готову тканину. Навіть селяни могли її собі дозволити. А наші були бідні, тому створювали тканину й одяг власноруч.

Взуття, плахт майже не залишилося. Буває, після смерті колекціонера його родичі розпродують збірку. Багато речей йде за кордон. Діаспора – такі ж дикуни, як і ми тут. Вони носять це все.

Колекціонери мають наслідувати музеї. У кодексі музейної етики на Заході прописані три основні функції закладу: збирання, зберігання й оприлюднення.

Бережемо колекцію вдома у батьків. Відвели під одяг цілий поверх будинку. Але, щоб фахово зберігати музейні речі, треба дотримуватися певного рівня вологи й температури. Це складно. Кімната вся по периметру заставлена вішаками зі свитами, кожухами. Пройшли кілька кіл пекла, доки навчилися боротися з міллю.

У нас 1300 сорочок. Щоб їх розвішати, потрібен великий спортзал.

Модно вважати, що всі вишиті узори – давні символи з глибоким значенням. В ефірі провідного телеканалу бачу сюжет: "Ось сорочка, чотири ромби. Це поширений дітородний символ. Жінка після 30, якщо не хотіла народжувати, мала не носити цю сорочку або випороти ромби". Це – маячня і задурювання людей. Доктор наук заявляє, що вінницький рушник – мандала. І рахує якісь ромбики. Інший науковець переконує, що в сорочки люди зашивали цілі тексти. І почалося "читання сорочок". Насправді, у XVIII–XIX століттях, коли почали вишивати багаті сорочки й рушники, люди не мали таких уявлень. Їм залежало на тому, щоб було гарно.

Колекціонування захоплює. Важко зупинитися. Багато хто не замислюється: "Для чого я це роблю?" Тоді закінчується це сумно – діти колекціонерів розпродують їхні збірки хтозна куди.

Як можна заробити на колекції? Давати речі напрокат, для фотосесій. Хоча їх протипоказано навіть ворушити, а тим паче вивозити й рухати. Після кожного вдягання на сорочку попадають тональний крем, помада. Щоразу відпирати її – великий ризик. Також речі можна продати. Відколи я купував, ціни на них піднялися в рази.

Попросив бабусю знайти назву для моєї колекції. У словнику Грінченка зустріла слово "кровець" – сховок. Зупинилися на ньому. Я не хотів, щоб це звучало "Колекція Євгена Дмитрука". Тому що автор колекції – народ. Не порівняти час, який потратив я на збирання колекції, і той, що люди на створення цих речей.

На сайті "Кровця" є 24 тисячі зображень. Самі фотографуємо. Поки що музеї і колекціонери не дуже хочуть так робити. Оцифровування – трудомісткий процес. Але це спосіб увічнити експонат. Його можуть украсти, він може порватися, згоріти – а в інтернеті збережеться.

На сайті найбільше експонатів зі Східного і Західного Поділля. А з Криму маємо лише один експонат – фотографію дівчинки у вишитій сорочці.

Культура робить із нас людей. Якщо дитину закинути в джунглі, то виросте Мауглі. Якщо посадити перед телевізором – стане ватником. Народна культура робить нас українцями. А ми її не знаємо – ні говірок, ні пісень, ні вбрання, ні історії. Навіть мови своєї не знаємо.

×