"Фото з Чечні провіз у томику Ніцше. Розрізав палітурку, вклав знімки й заклеїв"

Маємо право бити по всіх військових об'єктах Росії

– У суботу маю провести навчання з хлопцями, – каже Ігор Мазур. – А потім – у машину й до батьків. На те і свято, щоб рідних бачити. Зрештою, на війні кожна бажана зустріч – свято.

Ви навчалися на історика в Кам'янець-Подільському педагогічному. Чому не закінчили?

– Це був 1990-й. Ще стояв Радянський Союз. На першому курсі доводилося конспектувати праці Леніна й короткий курс Компартії. Одначе ми вже носили червоно-чорні й жовто-блакитні значки. Ночами скручували таблички з комуністичними назвами і скидали ленінів у темних місцях. Того року записався у Львові у Братство вояків Української повстанської армії. Військова тема завжди мене вабила. Після першого курсу ми з колегами проходили археологічну практику на Вінниччині. Розкопували артефакти Черняхівської культури.

Розкопали?

– Не встигли. Був саме серпень 1991-го. Увечері скупалися в Дністрі й увімкнули телевізор, а там – комуністичні старці кажуть: забагато демократії розвелося, Горбачов захворів – закручуватимемо гайки. Троє з нас вирішили: не до практики, повертаємося до Хмельницького. У товариша й земляка Сашка Шумяковського батько працював у військкоматі й мав пістолет. У діда була рушниця-вертикалка. Вирішили: візьмемо цю зброю й майнемо на Львівщину творити новітню УПА. Доки приїхали, Єльцин узяв ситуацію у свої руки на броньовику. Але в Києві та Львові формувалася УНСО – Українська народна самооборона. Так став унсовцем і паралельно вступив до Української республіканської партії. Довчився до другого курсу. Далі навчання довелося відкласти.

 

Чому?

– Був травень 1992-го. Сиділи за столом із друзями. Пили чай і щось міцніше. Подумали: з 1-го до 9-го – вихідні, чому б не рвонути у Придністров'я. Там війна – цікаво. Від Кам'янця-Подільського до Кишинева, а там уже й недалеко. У тому гурті нас було десь п'ятеро. Зранку почав будити хлопців. Один каже: "Голова болить, другий: "Я їду додому". Усі, крім мене, передумали. Самому їхати не так весело, як із товариством, але вирішив: поїду. Тим паче, що у Придністров'ї вже були унсовці. Я їх не знав, але хотів долучитися до боротьби. Зайти на позиції, випробувати зброю. Коли тобі 19, душа прагне пригод. Доїхав автобусом із Кам'янця до Кишинева й питаю: "Як доїхати до Тирасполя?" З'ясувалося, що є рейс Кишинів – Тирасполь, який іде через лінію фронту. Я був без зброї, тож контроль пройшов без проблем.

Як знайшли своїх у Тирасполі?

– Спитав місцевих: тут українці є? Відповіли: десь мають бути. Поцікавився, де штаб. Кажуть: он там реском (респуб­ліканський комітет. – Країна). Пройшовся Тирасполем – усюди комуністичні гасла. Це як нині в окупованому Донбасі Росія пояснює доцільність війни гаслами Сталіна й Леніна. Асоціюють українців із німецькими фашистами. Тоді було щось подібне. Молдован прив'язували до румунів, а останні воювали проти Радянського Союзу, а отже, "румунські фашисти". Росія зіграла на темі ймовірного входження Молдови до складу Великої Румунської держави.

Яка була ваша мотивація?

– Придністров'я до 1940-го було українське. Теперішні прикордонні села були наші. Тож для унсовців мотивацією було забрати свої материнські землі. Ми не хотіли чужого, тільки повернути своє. Для мене це стало питанням відновлення історичної справедливості. Якщо молдовани хочуть приєднатися до Румунії, то хай беруть свої молдовські землі Бессарабії, а Україні повернуть її території. Російські імперці діяли й діють інакше: ділять країну навпіл, щоб мати ручний контрольований конфлікт.

Ви воювали на боці повстанців?

– У Верховній раді Придністров'я була група "Повернення". До неї входили семеро депутатів, які виступали за приєднання Придністров'я до України. Історичне повернення. Було три течії: прорумунська, проросійська й проукраїнська. Остання була найслабша. Цю ідею підтримували прикордонні села. Жашків, Кочієри, територія від Бєльців і Рибниці в бік Тирасполя – це все українські поселення. У Тирасполі тоді були наші товариства "Просвіта" й "Червона калина". Три церкви Київського патріархату. Тому я з побратимами виступав проти зближення Молдови з Румунією. Саме тому співпрацювали з режимом президента При­дністров'я Смірнова. Він навіть приїздив до Кравчука навесні 1992-го. Питав: якщо Придністров'я порушить питання повернення до України, чи захистить офіційний Київ ці землі. Знаю, що навіть наші Збройні сили трішки допомагали Тирасполю, коли був наступ на нього. Кравчук не підтримав ідеї про приєднання Придністров'я до України. Думаю, була команда з Москви: не втручайтеся. Молдовські спецслужби затримали Смірнова в Києві. Згодом відпустили.

Вдалося повоювати?

– Усього кілька днів. Знайшов готель, де базувалися унсовці. Спитав, чи можна поїхати на позиції. Сказали: нині ніхто туди не їде. Коли бійці придністровського ополчення кажуть: "А ми їдемо". Хотів відчути, що таке війна. Сів із ними в "Жигулі" та приїхав на позиції під Дубосарами. Ніч провів у окопах. Мені дали постріляти з автомата в бік Молдови. Противник був метрів за 500. Навряд чи я влучив у когось, але атмосферу війни відчув. Потім варили нічну кашу й пили вино з бійцями-ровесниками. Коли я їх питав, чи хотіли б вони стати Україною, відповідали ствердно. "Київ – столиця Придністров'я? Звичайно, хочемо". Молодь завжди прогресивніша. Москалі теж підтримували Придністров'я, але як форпост Росії. Тож із росіянами ми були в різних окопах. Коли дійшло до перемир'я, москалі оточили наші казарми й наказали зранку роззброїтися. Троє наших увімкнули світло й ходили туди-сюди по кімнаті. Це був маневр узяти увагу на себе. Тим часом решта 150 унсовців уночі вийняла вікно й перейшла на територію України. Вранці росіяни застали тільки трьох українців. Їх згодом відпустили. За пів року війни понад 300 унсовців пройшли бойовий гарт.

Коли вирішили підтримати Грузію в абхазькому конфлікті, інспірованому Росією?

– Із квітня по червень 1993-го я був у охороні депутатів Придністров'я. Там довідався, що УНСО провела переговори з керівництвом Грузинської республіки щодо української військової допомоги Тбілісі. 13 липня ми з побратимами прибули в Грузію, а 17 липня вступили в перший бій. Двох українців було поранено. Наш контингент налічував 30 бійців. Бої йшли в селищі Шрома біля Сухумі. У Грузії здобув перший ґрунтовний військовий досвід. Перед нами там пів року йшли бої. Селище переходило з одних рук у інші. Загартувався там як воїн.

Грузинсько-абхазька війна нагадує російсько-українську?

– Грузинський конфлікт був так само спровокований Росією. Абхазів там було відсотків 15, ще 5 – вірменів, які їх підтримали, і десь 5 – росіян. Це нагадувало так звані ЛДНР: офіцерський склад російський, а бійці – збірна солянка. Тобто гібридний формат "нас там нєт". Ми знаходили військові квитки загиблих солдатів, які місяць тому звільнилися з російської армії. Національний склад противника був різний: чеченці, кабардинці, вірмени, кубанська козачня і, звісно, росіяни. Москалі мали на меті створити керовану гарячу точку, взяти під контроль порти й домінувати на Чорному морі. Російський флот обстрілював Сухумі. Тобто Росія сильно не ховалася. Під Тамишем висаджувалися не лише абхази, а й російські морпіхи. Ткварчелі був оточений – там була залога абхазів, які тримали оборону. У них почав закінчуватися боєкомплект, мали поранених. Росіяни з боєм десантували туди ще кількасот морських піхотинців, поповнили боєкомплект і вивезли трьохсотих. Грузини вели запеклі бої.

Війна була окопна?

– Були задіяні російські десантні кораблі. Берегова грузинська оборона чинила опір, але росіяни її прорвали. З тилів підтяглися мхедріоні – воєнізовані кримінальні угруповання. Злодій у законі Джаба Іоселіані, який їх очолював, за призначенням президента Шеварднадзе командував корпусом визволення Абхазії. Він швидко зібрав пів тисячі людей, які зайняли позиції. Затримали москалів і завдали втрат – ­російський десант недорахувався до 100 морпіхів, але таки прорвався. Після цього Іоселіані призначили командувачем усіх військ Абхазії. Кадровими армійцями керував кримінальний авторитет. По суті кримінальник став бойовим генералом.

Чим запам'яталася Грузинська війна?

– Мені було всього 20. Українців зустрічали як поважних гостей. До трапа літака постелили червону доріжку. Зібралися генерали, полковники й депутати. Нас частували вином і коньяком зі словами: "Браття, зразу не воюватимете!" Потім святкова тема різко урвалася зі словами: "Бажаємо живими повернутися додому" – і нас повели до іншого літака. Там збиралися грузинські добровольці. Імпровізований стіл-наливайка біля трапа. У салоні літака грузини ходять до пілота з метою випити з ним по 50 грамів. До мене підійшов один грузин і питає: "Як звуть?" Кажу: Ігор. "А мене – Гія. Это значит, что мы з тобой – братья. Випей со мной". Потім пішов із тим глечиком до пілота. Я молив Бога, щоб ми долетіли до Сухумі. Не хотів, щоб у некролозі написали: приїхали на війну, але напились і впали в море.

Долетіли до пункту призначення?

– Так. У аеропорту нас одразу обстріляли. Я натер ногу. Підбігає грузинський майор і кричить: "Швидко в ЗІЛ!" Зрозумів: гостинність закінчилася, почалася війна. Хоча пізніше, під час бою, нас запрошували на вино – в цьому грузинський колорит. Ми вибиваємо противника з села, а господар вибігає: "Браття, я стіл накрив!" Після прильоту нас привезли в дитячий оздоровчий табір з ліжками по метр шістдесят. З моїм зростом 2,03 я складав два ліжка, щоб уміститися. Видали совєцьке галіфе, американські брунатні черевики й румунські автомати.

Унсовці увійшли в сухумський батальйон морської піхоти. Російська пропаганда це перекрутила, і преса подала: прибув батальйон морпіхів України. Нас було 30, а батальйон – це 500 людей. Кремль навмисно демонізував унсовців, як тепер – азовців. З нами був перший в історії незалежної України капелан – отець Роман. Благословляв нас перед боєм, у руки зброї не брав, але був із нами і під час вогневих атак. Двоє побратимів померли на моїх руках – я закрив очі обом. По війні в Грузії ми отримали ордени від Шеварднадзе, а в Україні – справи від Служби безпеки України.

 

За що?

– Коли Єльцин розстріляв неугодний йому парламент із танків, Кравчук поїхав до нього засвідчити, що визнає Бориса президентом. Кажуть, після п'янки Єльцин дав Кравчуку в пику та спитав: "Що твої хохли роблять у Грузії?" Леонід Макарович сказав: "Та немає там моїх". На що Єльцин заявив: "Або ти забираєш своїх із Грузії, або матимеш проблеми у Криму". Про це охорона Кравчука розповіла нашим депутатам. Наступного дня Верховна Рада ухвалила закон про кримінальну відповідальність за незаконні воєнізовані формування. СБУ викликала Корчинського й Лупиноса: забирайте своїх, інакше відкриємо кримінальні справи. Нам передали, й ми виїхали з Грузії. Мене призначили старшим над унсовцями. Везли двох загиблих – поховати в Україні. Після повернення в аеропорту вчепилися наші службісти: хто це й чого вони загинули? Кажу: "Воювали проти російських окупантів". – "А ти що, бандерівець?", – питають. "Так". – "А в тюрму хочеш сісти?" Кажу: "Не хочу й не сяду". – "А матерям їхнім як в очі дивитимешся?" Відповів: "Спокійно. Я з їхніми синами воював і очі закривав". У одного унсовця знайшли пачку патронів: у грузинів навіть війна – фестивальна, з генделика після проводів нас підвезли до трапа літака без митного контролю. Службісти хотіли заарештувати мене на час перевірки, але відпустили під заставу паспорта. Наступного дня приїхав забирати тіла хлопців для поховання. Справи на нас відкрили, однак не посадили.

Під час Першої чеченської ви були в групі охорони іноземних журналістів. Як усе починалося?

– Це був листопад 1994-го. Війська Джохара Дудаєва мали сутички із силами так званої чеченської опозиції. Тих росіяни озброїли, передали бронетехніку. Із цим вони пішли в атаку на Грозний. Зайшли в місто, але їх там розбили війська Дудаєва. Пізніше те саме сталось і з російською армією. Тоді в Чечню приїхали Сашко Білий, Анатолій Лупиніс, Дмитро Корчинський і журналістка Наталка Чангулі. Вони вели переговори з Дудаєвим щодо української військової підтримки. Білий очолив інформаційний центр "Вільний Кавказ" для правдивого висвітлення подій у Чечні. Бійці УНСО мали стати своєрідною гвардією Дудаєва на базі республіканського комітету, де була зосереджена влада Ічкерії. У грудні російські колони пішли на Грозний. Унсовцям дали команду "збір". Нас зібралося всього з десяток. Їхати треба було через територію Росії, тож охочих було небагато. Чечню тоді більшість не сприймала рівнозначно з незалежною Грузією. Більшість території межує з Дагестаном. Є кордон із Грузією, одначе зайти й вийти там було складно, бо гори й зима.

Із чого почався ваш чеченський досвід?

– Ішли бої в Грозному, й усі маршрути, якими нас мали завезти, перекрили. Довелося сидіти два тижні до старого Нового року, доки знайшли лазівку. 15 січня зайшли з Анатолієм Лупиносом до Грозного. На республіканський комітет росіяни скидали півтонні бомби – ті пробивали дах і вибухали між поверхами. Тоді побачив чеченських лідерів – Дудаєва, Басаєва, Масхадова і Яндарбієва.

Не було розмов із чеченцями про те, що в Абхазькій війні ви воювали по різні боки?

– Мав цікаву розмову з бригадним генералом Шамілем Басаєвим, який свого часу очолював чеченський підрозділ, що брав участь у війні проти грузинів на боці Росії. Я з ним трохи воював там. А вже у Грозному разом організовували роботу журналістів, які хотіли робити матеріали про Ічкерію. Він мав полонених росіян. Трьох ми витягнули й передали батькам. Останні приїздили зі Ставропільщини й Кубані. Почули, що в Чечні є українці, які всюди можуть заходити й помогти знайти їхніх дітей. Апелювали до нас. Просити про своїх дітей у чеченців боялися – з ними їм говорити було важко. Шаміль тоді ображався: "Купа моїх хлопців – у російському полоні, і мені їх не віддають, а ви тут просите. І мам привели, падають мені в ноги. Як я їм можу не віддати?"

Як ви з Басаєвим – колишні збройні опоненти – знайшли спільну мову?

– Ми перший чи другий день були в Басаєва. Я мав томик Ніцше з його найцікавішими працями "Так казав Заратустра", "Антихрист" і "Як філософствувати молотом". Я спустився в підвал військової частини з кимось переговорити. Вертаюся – книжки немає. А в ній замість закладки було моє посвідчення УНСО з двома печатками – придністровською та грузинською. Чеченці це побачили й занесли Шамілю. Приходжу до нього – сидить за довгим армійським столом і дивиться в папери. Я теж сів, чекаю. Тоді Басаєв запитав: "То що, ми з тобою вороги?" Відповів: "Та ні, проти спільного ворога воюємо". Мовчить. Тоді я додаю: "А колись ми були по різні боки". Мовчить. Запитую: "Скажи, Шамілю, а де ваші хлопці здоров'я поправляють після поранень? Хіба не в Києві й Одесі?" Він дивиться з-під лоба й питає: "То що, мені теж тут печатку свою поставити?" Відповідаю: "Та, мабуть, треба – я ж за Чечню воюю". Відкрив шухляду, дістав печатку й поставив. І додав: "Автомат свій сам запишеш". Це давало дозвіл на носіння зброї.

Зберегли історичне посвідчення?

– На жаль, не вдалося. У середині березня 1995-го ми виходили з Чечні через Росію. Я був у Сашка Білого замполітом. І він каже мені: "Перевір усіх, щоб не мали жодного компромату для москалів". Доповів йому, що всіх перевірив. "А твоє посвідчення де?" Кажу: я його надійно сховав. "Посвідчення на стіл! Ти з ним себе похорониш" – кричить. Я віддав, а він там його і спалив. Утім, фотографії, які з нас робили чеченці, я таки провіз – у томику Ніцше. Розрізав палітурку, вклав знімки й заклеїв.

Коли зрозуміли, що Росія рано чи пізно нападе на Україну?

– 1993-го генштаб Росії розробив план "Грім" із взяття Криму. Це було в часи Юрія Мєшкова (перший і єдиний президент Республіки Крим у 1994–1995 роках. – Країна). Тоді СБУ на чолі з Марчуком добре спрацювала. Коли Мєшков планував оголосити про незалежність Криму від України, йому щось додали в їжу і він не міг вийти з клозету. У березні 1995-го Кучма ліквідував посаду президента Криму та скасував кримську конституцію. У підсумку росіяни забрали його вертольотом як того, хто не впорався з поставленим завданням. Тоді я розумів, що росіяни локально програли, але вони повернуться. Газета "Український обрій" отримала доступ до витоку інформації й описувала, як росіяни мали висаджуватися в Керчі й Джанкої. Головна тема патріотичних кіл звучала так: спершу москалі беруть Сухумі, а потім переходять до України. Лупиніс і Шухевич говорили: нам треба затягнути проблеми Росії на Кавказі – доки вони їх матимуть, не лізтимуть в Україну.

У 1990-х було відчуття: якщо Росія завоює Чечню, то Україна втратить Крим?

– Авжеж. Чеченські війни відтермінували російське вторг­нення в Україну. Чечня не тільки була першою жертвою неоімперії, але й перша створила проблему всередині Росії. Діяла за законом федеративного устрою й права на самовизначення. Одначе коли це волевиявлення народу в Росії щось означало? Доки чеченці билися з росіянами, Україна міцніла. Так само, як тепер Україна боронить не лише себе, але й Європу. Доки ми боремося, поляки й інші нації мають змогу готуватися до захисту.

Російсько-українська війна може увійти у фазу Другої чеченської, коли втрати були великі й Росія знайшла чеченських політиків, які погодили мир на умовах ворога?

– Якщо тепер підемо на перемир'я, то можемо дати підстави для Другої російсько-української війни незабаром. Росія за цей час посилиться, а нам ніхто особливо не помагатиме. Європа казатиме: "Та у вас же майже мир". Як це було тоді в Грузії. Тривали бойові дії, й у серпні 1993-го виринула тема перемир'я й виведення важкої техніки. Ми йшли із Сухумі на Поті на баржах разом із танками й артою, а за нами зграя дельфінів пливла – ніби надія на кінець війни. Щойно ми вернулися в Україну – за 10 днів Росія порушила перемир'я. Були бої за Сухумі. Абхази вбивали сусідів-грузинів, щоб захопити їхнє майно. Розстріляли депутатів грузинського парламенту. Це вкотре доводить, що будь-яка домовленість із Росією – нежиттєздатна. Якщо не через два тижні, то за два роки вона підготує нових вагнерівців, створить нову п'яту колону замість Медведчука й УПЦ ФСБ і піде на нас новою війною. А в нас казатимуть: будуймо дороги, ми ж помирилися з Росією. Ми вже мали Іловайськ, паузу й потім Дебальцеве. Коли двоє боксерів стомлені, один має знайти сили на ривок збити з ніг противника. Ривок маємо зробити ми.

Є умови, на яких можна було б вести переговори?

– Можна запропонувати росіянам: ми готові сісти за стіл переговорів, але ви вертаєте все, що забрали після 24 лютого. Вони на це не підуть. Навіть підписати таку декларацію означатиме смертний вирок режиму Путіна.

Ви воювали за часів АТО й тепер. Яка ключова відмінність?

– Інтенсивність бойових дій. У так званому ЛДНР не було стільки озброєння, як у нинішніх вагнерівців і кадровиків. 2014 року це були колаборанти, якими командували російські офіцери. Тепер б'ємося з кадровими військовими. Можна порівнювати нинішній період з Іловайськом і Дебальцевим. Одначе в ЛДНР Росія не застосовувала авіації. З 24 лютого це одна з найдошкульніших наших загроз, окрім ракет і дронів.

Генерал Міллі сказав: якби Україні не було надано стільки збройної допомоги партнерами, вона все одно билася б, як вояки УПА. Коли ви починали свій військовий шлях, відчували спорідненість зі своїми попередниками?

– 19 серпня 1991-го під час ГКЧП я відчував: тепер можуть початися репресії та знищення українських патріотичних сил. Думав собі: будуть арешти, а ми боротимемося із системою, як УПА. Генерал Міллі має рацію – ми були б, як повстанці 1940-х: десь ворог заходив би глибше, але ми робили б засідки й рейди. Можливо, ми змогли б тримати Карпати й нам через гори перекидали би зброю. Утім, живемо у ХХІ столітті, а це означає, що не маємо права звужувати Україну лише до карпатської. Без тепловізорів, хаймерсів і бронетехніки західних союзників воювати так рівно, як тепер, не вдалося б.

Збройні сили мають заходити на територію РФ?

– Чесно кажучи, вони й заходять у розвідку. Іде повноцінна війна, яка неможлива без глибинної розвідки. Це показує, що російський кордон не такий щільний, а ППО – діряве. А ще це засвідчує, що для них це справді "спецоперація", а для нас – народно-визвольна війна за незалежність. Думаю, Генштаб має план, як завдати масштабного удару по території РФ безпілотниками чи артилерією. Просто нам не завжди вистачає боєприпасів навіть дати адекватну відповідь на лінії фронту. Тобто це питання не зухвалості, а можливостей. Думаю, політична воля є. Потрібна далекобійна зброя. Я не здивуюся, якщо анонсований Україною контрнаступ передбачатиме удари по складах противника в глибині Росії. Усі російські військові склади на 30–50 кілометрів від нашого кордону – досяжні цілі. Якщо матимемо дрони з дальністю польоту до 1000 кілометрів, то зможемо поціляти і в об'єкти московської округи. Ми – у війні з Росією, отже, маємо право бити по всіх військових об'єктах РФ.

Росія не зникне навіть після виходу ЗСУ на кордон 1991-го. Як забезпечити буферну демілітаризовану зону з осоружним сусідом?

– Так, як це ми пробували колись робити у Придністров'ї, – збільшувати впливи України. Економічні, культурні. Бізнесу, прихильному до нас, давати певні преференції. Давати їм змогу через Україну реалізовуватися професійно та зростати. Громадським організаціям, які виявлятимуть цікавість до нас, лобіювати їхній інтерес у Європі, давати змогу навчатися з нашими студентами. Щоб вони, повертаючись у Росію, були прихильні до України. До європейських цінностей. Маємо творити ореол успішної та доброзичливої країни, на яку хочеться рівнятися. Нагадувати деяким росіянам про їхнє коріння. Мабуть, не всі знають, що на виборах 1994-го Кубанський народний хор під орудою Захарченка їздив Україною й агітував за УНА-УНСО.

Що для вас найважче на цій війні?

– Коли розумієш, що наша артилерія не може відповісти гідно на ворожий обстріл. Коли я був у березні під Кремінною, російська арта переважала нашу вп'ятеро. Прикро, коли ворог лишається непокараним. Не в усіх підрозділів ТРО є на озброєнні міномет. А якщо і є, то він сягає 6 кілометрів 120-міліметровий, а 82-міліметровий – 3,5. А їхні САУ й гаубиці б'ють із десяти. Їхні РЕБ працюють проти наших безпілотників ефективніше за наші. Втім, ситуація з озброєнням помітно кращає. Головне – не зупинятись у вдосконаленні.

Масштабна мобілізація здатна порвати Росію на шматки?

– Однозначно. "За Родину, за Сталина" вже ніхто не воюватиме. Мотивації немає. Якщо Путін зважиться на мобілізацію ще 500 тисяч людей, його можуть убити фізично. Для пересічних росіян нині поїздка в Білорусь – як виїзд за кордон: можна купити дефіцит, якого немає в РФ. Велич не можна імітувати нескінченно. Те, що російська армія не може рік узяти райцентр Бахмут, – це ганьба. Це друга армія з кінця.

Чого ми вже ніколи не подаруємо росіянам?

– Росіяни вже ніколи не зможуть зробити українців своїми братами.

Що зробите після перемоги?

– Скупаюся в Чорному морі в Симеїзі. Погуляю на весіллі котрогось із бойових побратимів. Надто багато похоронів пережив останнім часом.

×