"Даю завдання, відповіді на які неможливо скопіювати"

До патріотизму не можна змусити

Вересня в освітянській спільноті чекали з тривогою. До кінця не розуміли, як відбуватиметься навчання. На початку місяця укриття в нашому ліцеї не було. Розпочинали з дистанційної організації роботи — маємо налаштовані інструменти. Але цього року всім ліцеєм вирішили увійти в нове для нас цифрове середовище Google for Education — щоб мінімізувати використання різних чатів й розвантажити вчителя.

Навесні в нашій школі було до 20 внутрішньо переміщених осіб. Вони доєднувалися до нас, паралельно навчались у своїх школах. Тепер майже всі повернулися до Харкова, Чернігова чи Сум. Але приїхали інші. Маємо 40 внутрішньо переміщених дітей. Та структурно класи не зазнали суттєвих змін.

 

У школах рекомендують проводити психологічну розрядку, щоб поділитися емоціями, переживаннями, досвідом. Кожен урок розпочинаю запитаннями про те, як діти провели день, тиждень, вихідні, що їх турбує, тривожить, що потішило? Стараюся обговорити їхні почуття, міркування. У середовищах для конференцій є символи мови емоджі. Якщо попросите школяра на початку уроку обрати й показати малюнок, що відповідає його стану, видно зріз по всій групі. Завжди є діти, які вибиваються із загальної картинки: їх щось тривожить, потребують більшої уваги, додаткового запитання, обговорення.

Даю завдання, відповіді на які неможливо скопіювати. Треба висловити особисте ставлення, поділитися тим, про що хочеться розповісти. У таких роботах бачу справжній запит. Наприклад, після новин про звільнення Ізюма й те, що там відбувалося під час окупації, давала завдання на розвиток мовлення. Учні мали записати голосове повідомлення з практичними порадами — як знаходити внутрішній спокій у кризових і стресових ситуаціях. Із власного досвіду чи в когось запитати. Евакуйована дів­чинка записала глибоке і щемне аудіо. Сказала, що її тривожать ці новини. Щоб відволіктися, вона волонтерить — плете з бісеру браслети і продає їх.

Писали есе про те, як залишатися життєлюбом у складних обставинах. Усі розповіли, як відреагували на перші повітряні тривоги, що відчували, як справлялися, що їм допомагало. Коли даємо простір, щоб поділитися тим, що болить, або тим, що робить їх щасливими, діти не списують, не копіюють, бо не мають потреби. Їм важливо показати своє.

Діти навчилися бачити дрібниці, що роблять їх щасливими. Коли в тебе немає дому й довелося тікати з валізою і рюкзаком, починаєш концентруватися на тому, що навколо, на дрібницях. Пишуть про смаколики, хорошу книжку, музику, яка підтримує, прогулянки, сонце, квіти.

Багато десятиліть учителі часто говорили про допомогу, моральні цінності, а школярі ­писали про це твори. Можливо, в якогось відсотка це відгукувалося. Але доки цього не прожив, не відчув, воно вповні не твоє. Тепер діти зрозуміли: коли підтримуєш іншого, волонтериш, донатиш, тоді відчуваєш себе потрібним і корисним. Стаєш частиною нації.

Діти мають різний досвід волонтерства. Хтось плете сітки, хтось продає гендмейд. Одна сором'язлива дівчинка на наших щоденних онлайн-зустрічах радісно ділилася, що з татом ходила робити коктейлі Молотова. Була щаслива, що долучилася до спротиву в перші тижні війни. Дехто з батьками збирав речі чи продукти в гуманітарних центрах. Усе, що робили дорослі, повторювали й діти. Важливо й показово, що вони в такому юному віці відчули єдність з іншими, коли робиш не заради матеріальної вигоди, а долучаєшся до спільної справи за покликом серця.

У класах навчаються діти з різним досвідом, із різних міст. Завдання вчителя розуміти і знаходити те, що об'єднує. Коли працюємо дистанційно, якість освіти падає. Але тішуся рівнем взаємодії з учнями. Стільки різноманітних інструментів, вправ, завдань ми встигли переробити. Не певна, що на очному навчанні змогла би це спробувати. Дітям не вистачає контакту. Вони потребують спілкування. Але бачу підвищену мотивацію до навчання. У нас немає учнів, які не виконують завдання. Усі зацікавлені та вмотивовані.

Складні були весняні місяці. Учні періодично впадали в апатію, як і вчителі. Питаєш щось, а вони мовчать. Ми не тиснули, не зосереджували уваги на оцінках. Намагалися підтримати. Тепер навпаки: підняті руки, в усіх увімкнені камери, взаємодіють, ставлять запитання. Усі на якомусь емоційному піднесенні. Для мене це якісні показники позитивних змін.

Бракує соціалізації та взаємодії. Адже важливо не просто виконати роботу, а поділитися думками, емоціями. Зворотний зв'язок тепер — на вагу золота.

Раніше не надто активно говорили про новини, суспільні зрушення у країні. Бо у школах не обговорюється політична складова. Нині, навпаки, учні добре орієнтуються в тому, що відбувається в громадському й політичному секторі, знають імена керівників державних і політичних підрозділів. Війна виховала розуміння того, які мають бути громадянське суспільство і громадянин.

Іду до дітей як до рівних. Вони, можливо, до кінця не розуміють, куди ми рухаємося. Але я бачу напрям. Веду їх за собою. Моя позиція, репліки не є єдиновірними. Але вчитель повинен бути чесний і з собою, і з дітьми.

У мене немає конспектів і презентацій на всі заняття. Урок — це магія взаємодії з дітьми, і кожен є неповторним. Хоча розбираємо одну тему, урок для одного класу буде такий, а для іншого — відрізнятиметься. А за рік я створю ще інакший.

У своїй роботі апелюю до соціальних мереж. На уроках беремо пост якогось лідера думок і розбираємо — визначаємо частини мови, члени речення. Створюємо меседжі, що відповідають жанрам взаємодії в соцмережах. Коли учні бачать, що тексти мають неймовірний вплив, і розуміють, що й самі можуть навчитися так писати, це мотивує до вивчення мови.

Нині популярні подкасти — про події в Україні, про ставлення до російськомовних. Школярі слухають серйозний дорослий контент. Соц­мережі вибухнули блогерами, які транслюють якісно українську національну позицію. До війни дітям могли подобатися українці, які послуговувалися російською, слухали російськомовних виконавців. Тепер цей відсоток — нульовий.

Моє завдання — дати дітям інструменти, які допоможуть почуватись у житті впевнено.

Час відтворювання інформації, конспектів, рефератів відійшов. На першу позицію виходить особисто зорієнтоване навчання. Персональний контакт, розвиток умінь і навичок, виховання і створення ситуацій успіху, точок зростання — це найважливіше, що повинна давати школа.

Хочу показати вчителям, що не треба боятися виходити за межі. Їм потрібна не так допомога, як підтримка, і саме психологічна. Щоб навчили, як допомагати собі в умовах тривожності й невизначеності.

Змусити до патріотизму не можна. Учитель має показувати успішні приклади української історії. Розповідати й захоплювати. І коли в дітей виникає інтерес, зацікавлення, наступним кроком буде повага до своєї держави. А після неї з'являється патріотизм.

За кілька днів до початку війни були тривожні настрої. На уроках ми багато говорили, що робити в разі наступу. У школах цього уникали, щоб не підвищувати тривоги. Але я торкалася цієї теми. Розповідала, як діяти, щоб заспокоїтися. Радила покласти у тривожну валізку цінні для серця речі — іграшку, особистий щоденник. Коли у травні згадували це, одна дитина подякувала, що я приділяла цьому час. Коли вона вперше почула сигнал повітряної тривоги, знала, що треба робити.

Війна навчила дорожити людьми, які поділяють мої цінності. У дітей треба вчитися віри в те, що ми з усім упораємося.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×