"Якось сусіди питають: "Що їли?" А я кажу: "Їжака"

За бездітність платили ті, хто, досягнувши 16-річного віку, не мав дітей

Мій батько був хазяїном. Мав коні, інвентар для обробітку землі. Власної землі в нього не було, брав в оренду в людей. Тож було добре і йому, і людям, бо зібраний урожай ділили навпіл. Коли прийшла радянська влада, почалося об'єднання в колгоспи, колективізація. Був наказ: "Усіх куркулів на Колиму!" А звідти ніхто не повертався. Хто міг, втікав за кордон. У нас у сусідстві був свояк, який теж був у списках на розкуркулення. Коли він почув про цей наказ, то покинув на обійсті жінку, а сам утік. Більшовики прийшли, жінку з хати вигнали і зробили там колгоспну контору.

Забрали мого батька й давай допитувати: хто ж він такий, цей Нестор Іванович? Куркулем його не визнали, бо власної землі не мав, тож його судити не мали права. Але тримали там довго. А тим часом бригада, яка дерибанила будинки так званих куркулів, прийшла до нас. На чолі команди був місцевий житель, комуніст Ісько Пархонюк. Прийшли, розібрали всі будівлі – клуню, шопи. Напередодні все зерно тато заховав у коморі, туди ж перенесли увесь батьків і мамин одяг і замаскували двері. То їх виламали й усе звідти винесли до зернятка. І ще ходили зі шпичкою по подвір'ю, шукаючи, чи нема закопаних запасів.

 

З хати повиносили і лавки, і столи, і скриню. Залишилися стіни й той одяг, у якому ми були. А діялося це восени. Жовтень, але вже пролітав сніг. Холод страшний. Їжі немає. Топити нічим. А мама каже: "З хати не виходьте! Бо тільки підемо – хату розберуть". Нас було троє: старша сестра Наталія, менший брат Василь і я. От ми лежимо на печі, скрутилися калачиками, під головами одна свита, іншою укриті. Приходить той Ісько і каже до мами: "Килино, забирай дітей і йди на батьківщину". А мама була з Кіблича. Мама каже: "Там мене не приймуть, бо й так повна хата людей". І знов каже нам: "Не злазьте з печі! Вони не мають права, поки ми тут, розібрати хату". Але та банда не вгамовувалася. Одного дня прийшли, вибили вікно й потоптали скло на друзки. То мама затулила вікно подушкою, щоб хоча б не дуло. У хаті було темно і вдень, і вночі. І холод докучав. Дякувати Богу, в цей час випустили з допитів тата, то він вставив нове віконце. Пам'ятаю, як тато зайшов до хати, сів за столом і заплакав. Нема за що зачепитися. Голо. Навіть огірки квашені з бочки забрали.

Як ми пережили зиму, один Бог знає. У нас був великий садок і 60 "соток" городу. То цілу зиму тато різав і рубав на дрова плодові дерева, щоб хоч трохи зігрітися. Ще ми збирали опале листя й ним топили в печі. Від голодної смерті врятувала нас мамина родина з Кіблича. Вони були в колгоспі й мали багато шопів, де тримали колгоспних корів та биків, і отримували корм для худоби. То мама піде до баби з дідом і в рукаві чи за пазухою принесе дерті чи трохи зерна, чи трохи сухарів, чи якої крупи. З тих продуктів мама пекла коржики та ділила суворо, щоб усім вистачило. А ми, діти, сварилися, плакали, все здавалося кожному, що йому менше дісталося.

Навесні в "тісто" на коржики додавали перетертий у макогоні деревій. А борщ варили такий, що тепер його й собаки не їли б. А тоді ми готові були глечики облизувати. Так і пережили голодну зиму. Навесні стали ходити по сусідах, які були в колгоспі і їх так не обдирали, просили їсти. А ще їли бур'яни, рвали щирицю та іншу зелень. Якось сусіди питають: "Що їли?" А я кажу: "Їжака". Сусіди сміялися, не вірили: "Як же ви його їли?" Я відповідав: "А тато шкурочку здер". Ми справді в роки Голодомору їли їжаків, котів, собак, пташок, усе, що могли зловити. Ягоди, яблука не встигали доспівати, бо ми об'їдали їх іще зеленими. Дякувати Богу, перший голод ми пережили. Але багато людей тоді вмерло. Пам'ятаю, що лежали мертві просто посеред дороги, особливо косив голод стареньких.

Голодовку пережили, а біднота лишилася. Пішли ми у школу. Я в перший клас, а сестра в другий. Вчилися в різні зміни, чергувалися. Сестра приходила зі школи, бігом роззувалася, а я в ті капці – й до школи. Або навпаки: я приходжу, а вона вже на порозі: взуває капці та спішить, щоб не спізнитися. Пам'ятаю, що на перерві першокласникам давали чай. Пішов і я в їдальню, а вихователька каже: "Тобі, Петре, чаю нема. Бо ваш тато не колгоспник!" Я став плакати. Так хотів того чаю. Коли прийшов додому й розказав мамі, вона наламала якихось гілочок, закип'ятила й налила мені той чай, а він такий гіркий, недобрий, без цукру. Пив його і плакав. А мама обіцяла на другий раз зробити кращого.

Коли ми трохи підросли, стали працювати. Я ходив пасти корови, сестра з мамою – в колгосп. Пішов у колгосп і батько, старшим куди пошлють. Жити було все одно важко. Великі податки – за землю, за корову, за свиню – обдирали селян до нитки. Якось мамин батько допоміг купити нам теличку. Ми так раділи, годували її. А як тільки теличка трохи підросла, забрали її за податки на садок, якого по суті вже майже не було – одні пеньки. А за кілька днів голова прийшов і сказав, що ми ще все одно податків не доплатили, бо корова була "ниже средней упитанности". Тоді дід дав нам поросятко. Ми ховалися з ним цілими днями, пасли на березі, тільки приводили на ніч у хлів. А одного дня таки прийшли й забрали в нас те порося. Таке було знущання над людьми.

Прийшло нове велике горе – війна. Ця напасть, слава Богу, обійшла нашу сім'ю стороною: тато був уже старий для фронту, а ми з братом іще малі. Порівняно з роками голоду, жилося в той час трохи легше. Німці дозволяли самостійно обробляти по 25 "соток" землі на полі, тож ми засівали й мали собі харчі. А от колгоспне зерно перевівали й вивозили кудись. А з перевіяних відходів давали людям по 150 грамів на трудодень. За весь рік виходив малесенький клумачок. Коли закінчилася війна, то податків стало ще більше – продихнути не можна було. Платили за кожне деревце, за кожен кущ, за бездітність платили ті, хто, досягнувши 16-річного віку, не мав дітей.

У війну загинуло багато чоловіків, обробляти поля було нічим і нікому. Але люди старалися всіма силами, щоб виростити врожай. Жінки сіяли зерно з мішка вручну та слідом пригортали лопатами й сапами. Та до всього рік видався посушливим. Якщо з гектара родило 15 центнерів, то вже було добре, а в середньому було по 10 центнерів. Але все до зеренця забрали, бо Росія голодна.

У другий голод нас спасла Західна Україна. Ми всі троє рвонули туди на заробітки. Шукали роботу, а часом просили попід хати, старалися й батькам передати продукти. Я робив кіньми вдень, а вночі пас їх. І це все за харчі. Їхали додому товарняками, якими возили вугілля з Донбасу до Львова. Одного разу, перед самим Різдвом, я їхав зверху на вугіллі. Було 30 градусів морозу. Я спинився на ночівлю в батькового друга, а на ранок у мене попухли ноги – простудив. Мучився я до весни: не міг ходити, не було сил, потім потроху відійшов, але на все життя приробив собі проблеми з ногами. Але мені ще пощастило, знав людей, які відморожували пальці, лишалися каліками. У той час спасали брат із сестрою, які передавали продукти. А навесні 1947-го і я знову поїхав на заробітки. Хоч ми й допомагали батькам, але другого Голодомору батько не пережив, помер у 73 роки. Важке життя, постійне недоїдання та каторжна праця дали про себе знати.

Я влаштувався в колгосп їздовим, возив зерно з поля до комори. Одного вечора я взяв відро пшениці з половою і висипав коням, щоб їли. Збираючись їхати додому, вигорнув залишки у відро. Аж тут підійшов уповноважений і схопив мене. Зважили те відро й написали, що там було 10 кілограмів зерна. Наступного дня приїхав дільничний і призначив суд. Зрозумів: за такі речі – найменше два роки, а найгірше – Колима. Але я був допризовник. Прийшли повістки всім хлопцям мого року, а мені – ні. Тож, коли приїхала підвода везти призовників, я сів і поїхав із ними. Проходячи комісію, попросив товариша підказати букви на огляді окуліста, бо погано бачив. Так пройшов комісію. А коли вже виписували направлення, то мене дописали у список. Так я врятувався від тюрми й потрапив на Донбас. Нас брали тоді вже не в армію, а на роботи, в шахти. Мене відправили в Луганськ, на тепловозобудівний завод. Жили в казармах. Один раз на день нас на заводі годували, але то важко було назвати нормальною їжею: кисла капуста, померзла картопля й вода. Майже всі стали звідти тікати. Втік і я. А ідучи пішки з Гайсина до Грузького, зустрів на дорозі уповноваженого, який складав на мене акт за те зерно. Він став мене лякати пістолетом, хотів забрати, але якось я випросився. Ще рік після того мене пробували зловити, а потім я попав під амністію.

Потім була армія. Три з половиною роки відслужив у Мукачеві на Закарпатті. Після чого вивчився у ветеринарній школі і прийшов працювати в колгосп у село Мелешків. Там познайомився з майбутньою жінкою Вірою Микитівною. Прожили ми більш як 50 років, виростили двох дітей. Ми з дружиною обоє були з бідових сімей, але завжди старалися дати своїм дітям краще життя, чим прожили самі. А головне – завжди жили по совісті. Коли я тільки прийшов у Мелешків, друг пропонував вступити в компартію, розповідаючи, що так буде легше прожити. Але я сказав: "Партія мого батька доконала. Може, він до сьогодні жив би, якби не партійці. Не піду". Хто такі росіяни, я зрозумів іще тоді, як вони нас грабували та знущалися над нами, як в армії кричали: "Ех ви, хохли задрипані". А їхня влада – то справжні злодії й нелюди. Ми сьогодні це бачимо знову.

Було важко, але ми з покійною жінкою й хату поставили, й дітей на ноги підняли. Моя Віра Микитівна померла 2014 року. Пам'ятаю, як казала перед цим: "Усе вже в нас із тобою, Петю, є. Добре жити. Тільки вже немає коли". Майже 10 років я сам. Добре, що діти турбуються, навідуються. А мені багато й не треба: маю хату й у хаті, хліб і до хліба. Одне, чого хочу, – дочекатися перемоги і щоб мої діти, онуки і правнуки жили в мирній самостійній Україні.

×