На окупованому Донбасі є мережа секретних тюрем

Дощового вівторка на київському Подолі зачинені майже всі кав'ярні. Нам із Олександрою Матвійчук щастить знайти затишну терасу біля Києво-­Могилянської академії.

– Після карантину відшукати таке місце – цілий квест, – Олександра сідає за столик. Знімає жовту маску, яка відтіняє об'ємний жовтогарячий шарф. Замовляє чай із лимоном і суданською трояндою. – Роботи стало в рази більше. Єдине, від чого я самоізолювалася на карантині, – від перерв. Тому що встала вранці – і вже на роботі.

Над чим працюєте?

– Багато робимо для звільнення політв'язнів із Російської Федерації та окупованого Криму, полонених на Донбасі. Намагаємося різними шляхами, часто непублічними, зупинити катування. Щоб людині надали медичну допомогу чи допустили незалежного адвоката.

Міжнародні організації не можуть зупинити масові порушення прав людини. Зараз увагу країн через пандемію звернено на своїх громадян. Увага до України послабилася.

Коронавірус підлив олії в усі давні тліючі проблеми. Тюрми і СІЗО – на порозі епідемії. Люди в замкненому просторі не можуть себе захистити. Яка соціальна дистанція в 2 метри? Яка можливість мити руки? Я мовчу про забезпечення ліками. У тюрмі не здатні впоратися з банальними захворюваннями. Спалах коронавірусу там може стати вибухом.

Ми запустили петицію Prisoners Voice – закликаємо людей стати голосом заручників Кремля. Це спосіб показати країнам і міжнародним організаціям, що ця проблема – важлива.

 

Які негласні методи використовуєте?

– Про порушення прав ув'язнених у РФ чи Криму можемо говорити публічно. А на окупованому Донбасі інформацію неможливо перевірити, бо до ув'язнених не має доступу навіть Червоний Хрест. У разі оприлюднення можемо поставити під загрозу ті ниточки, які передають нам інформацію. 80 відсотків нашої роботи не видно. Але ми допомогли багатьом людям, які й не здогадуються про це.

На окупованому Донбасі, крім офіційних місць несвободи, є мережа секретних. Наприклад, та ж "Ізоляція", перетворена на концтабір і військову базу. Коли людину утримують таємно, ніхто за неї не відповідає. Я опитала кілька сотень осіб: багато хто з них свідчили, що їх ґвалтували, ламали кістки, кришили обценьками зуби, забивали в дерев'яні ящики. Тортури такі, що електричний струм здається банальністю.

Президент Зеленський пишається тим, що проводить обміни полоненими.

– Зеленський хоче показати якісь результати. Але, доки Крим і Донбас не будуть деокуповані, кількість ув'язнених збільшуватиметься. Ми пішли неправильним шляхом. Обмін передбачає торги: кого, на кого, скільки. А в Мінських домовленостях ішлося про одномоментне звільнення.

Для Росії ув'язнені – товар, який вона тримає для досягнення своїх цілей. Перша – створити образ ворога. По російському телебаченню періодично показують українських "карателів, диверсантів, шпигунів". Студент Павло Гриб – "терорист, який хотів підірвати школу в Сочі". Насправді їхав до дівчини, з якою познайомився в соцмережах. Його викрали й обвинуватили в теракті.

Друга причина – це технологія ведення війни. Пам'ятаєте вбивство кримського татарина Решата Аметова? За даними судмедекспертизи, смерть настала в результаті удару в око гострим предметом, який досяг мозку. Або Володимир Рибак із Горлівки на Донеччині: з розпоротим животом, гаком підчепили за ребро, кинули ще живого в річку. Для чого роблять такі звірства? Це сигнал активній меншості: якщо хочеш зберегти життя, тікай. І сигнал пасивній більшості: мовчи, не роби активних рухів. Терор дає змогу Росії встановити контроль над регіоном.

Як змінився Крим за роки окупації?

– За шість років ми відірвалися від Криму. Причому – з вини України. Мали бути не просто слова, що Крим – це Україна, а дії зі збереження зв'язків із тамтешніми людьми. Варто було адаптувати онлайн державні сервіси для тих, хто живе на окупованих територіях. Україна повинна дати знак: ви – наші громадяни.

З початку окупації РФ взяла курс на перетворення колишнього курорту на військову базу. Змінюють склад населення півострова. Всіх, хто жив там до окупації, розглядають як нелояльних. Тому що жили там за України і за хоч якоїсь свободи. Заміщення проводять у кілька способів: через систему репресій і колонізацію Криму своїми громадянами. Це люди особливого ґатунку – колишні судді, гебісти, військові.

І така політика ефективна. 2017-го приріст нових людей у Севастополі становив 4 відсотки, з роками цей показник зростатиме. Щоб, коли постане питання приналежності Криму, Росія сказала: давайте проведемо референдум і запитаємо думку населення.

Суспільство звикає до того, що спершу жахало?

– Воно втомилося від поганих новин. Люди підсвідомо намагаються відгородитися від цієї інформації, уникають її. Виробляють ставлення до цього, як до норми. Це небезпечно. Доки несправедливість жахає, ми боремося і маємо шанси на перемогу.

Днями відбулася акція "Ні капітуляції". Громадянське суспільство не втратило впливу, якого набуло після революції?

– В Україні не працюють державні інституції – вони нереформовані, слабкі, імпотентні. Не здатні виконувати не лише демократичні, а й авторитарні накази. Тож тільки громадська активність може дати поштовх країні.

За дослідженнями Фонду "Демократичні ініціативи", кількість активних людей з 2013-го до 2019 року не змінилася: 8 відсотків. Я не повірила. Як? Відбувся Майдан, виросли волонтерські рухи. Відповідь свого часу дала голова фонду Ірина Бекешкіна: активні стали втричі активніші.

Торік кількість тих, хто займається громадською діяльністю, зменшилася на пів відсотка. Це означає, що активні люди втрачають зв'язок із суспільством. Живуть у своєму гетто. Приплив нової енергії зупинився, а без неї не зробити стрибка.

Громадянське суспільство має навчитися контролювали владу – підштовхувати її до реформ. З активістів мало хто цим займається. Більшість працюють по горизонталі – допомагають армії, переселенцям, колишнім полоненим. Владі це вигідно: якщо в лікарні немає обладнання, волонтери збирають на нього кошти. Та, якщо вирішувати проблему замість чиновників, вони про це взагалі не дбатимуть. Треба змусити державу зайнятися цієї проблемою.

Зеленський дав пресконференцію за підсумками року на посаді президента. Як вона вам?

– Гадаю, медіаексперт Пітер Померанцев помилився, коли назвав наш час епохою постправди. Ми живемо в епоху постзнання. Ерудиція і професіоналізм знецінюються. Навіщо навчатися в університетах, якщо успішні люди зараз – б'юті-блогери, які мають мільйони підписників в Instagram. І мають більший вплив, ніж ті, в кого є вища освіта. Люди мислять міркою: якщо ти такий розумний, де твої послідовники в соцмережах? Знецінення знання відбувається в усіх сферах.

Президент за рік не переосмислив ситуації. Навіть у популістичних рухів є шанс еволюціонувати. Вони говорять те, що люди хочуть чути. Але можуть усвідомити відповідальність, набрати професійну команду і зробити поступ. А Зеленський лишився в тій точці, з якої прийшов. У сьогоднішній Україні не красти – мало. Треба бути ефективним менеджером. Я можу вірити в хороші мотиви Зеленського. Але яка різниця, хто заведе країну в черговий штопор – людина з хорошими чи з поганими намірами?

Мені не подобається поляризація в суспільстві, що почалася ще під час виборчих перегонів. Розділене царство не встоїть. Доки прихильники різних таборів мочать одне одного, хто займатиметься важливими справами?

Дмитро Гордон узяв інтерв'ю у ватажка бойовиків ДНР Ігоря Гіркіна. Як думаєте, для чого?

– Журналісти й раніше брали інтерв'ю в терористів і людей, які вчиняли воєнні злочини. Однак ми живемо у травмованому війною суспільстві. Знаю тих, хто плакав від безсилля, дивлячись це інтерв'ю. Дмитро Гордон розраховував на емоційний сплеск і отримав його. Думаю, він задоволений.

Те, що Гіркін зашив багато пропагандистських кліше – правда. Але їх можна почути й від водія маршрутки. Живемо в часи інформаційної війни. Питання в тому, як боротися з пропагандою – ізолюватися чи діяти асиметрично. Гадаю, другий варіант – ефективніший.

Кажете, зараз час постзнання. Але ж суспільство потребує інформації з різних сфер. Як її доносити?

– Євгена Сверстюка називали совістю нації. Але скільки людей його слухали? Я на "Телекритиці" вела його блог. Він надиктовував тексти, я записувала і виставляла. Кількість переглядів була невелика. Професіонала не можна зобов'язати бути ефектним.

Люди не потребують інформації. Їм потрібні емоційні заряди й підтвердження своєї правоти. Тому слухають тих, хто розказує те, в що вони вірять. Так у соцмережах формуються замкнені бульбашки, виходячи з яких люди дивуються, що в суспільстві є інакші точки зору.

Епоха постзнань накладає відбиток: ми відвикли читати. Всі люблять картинки, гіфки, стислі образи, сторіз. Але лише тексти змушують думати, розвивають уяву і мислення. Це вміння треба тренувати. Мозок – м'яз.

Євген Сверстюк був для вас учителем?

– Так. Ми познайомилися, коли я ходила до школи, і товаришували все життя. В Асоціації українських банків працювала на вулиці, де він жив. Євген Олександрович часто дзвонив: "Лесю, приходьте на борщик". Опікувався мною. Він любив молодь, попри всю інтелектуальну різницю ніколи не ставився зверхньо. Це особистість з життям, а не просто з біографією. Він навчив мене, що є люди, які говорять те, що думають, і роблять так, як говорять. Казав, що прожити чесне життя – уже вартісний вчинок.

Чому ви обрали саме публічне право?

– Коли я народилася, Василь Стус сидів у тюрмі, а за два роки – загинув. Усвідомлення, що ця несправедливість так поряд, сильно на мене вплинуло.

У мене були всі шанси стати комерційним юристом, заробляти гроші, бути успішною. Але 2011-го вирішила зосередитися на публічному праві. Так, не стала багатою – не маю машини, великої квартири. Батьки засмутилися. Вони хотіли, щоб у мене все було зрозуміло і спокійно. А я пішла у сферу, що не приносить грошей і забирає купу нервів. Тільки після Революції гідності відчула, що мама пишається тим, чим я займаюся. Зараз я серед тих людей, які не популярні, але намагаються чесно виконувати свою роботу.

Як вам вдається відновлюватися?

– Це проблема. З 2013 року втратила смак до всього, що раніше любила. Мала багато хобі – грала в театрі, танцювала, співала. З початком війни зосередилася тільки на роботі. Це був спосіб впоратися з травмою. Але вона лише загострилася. Не дозволяла собі піти з подругою в кафе – ходила на каву тільки по роботі. Всі ці роки мені не стояло питання відновитися. Просто працювала, як робот. Так жила, доки 2017-го не виграла стажування – навчання у Стенфорді. Це мене трішки зупинило.

Що дав зрозуміти Стенфорд?

– Думала, що не маю права подаватися, бо тут війна. Але останнього дня відправила документи. Стенфорд дав можливість передихнути, став зупинкою під час марафону. Змогла подивитися на все ширше.

Ми не вибираємо ні часу, коли народитися, ні країни. Можемо лише визначитися – чесною людиною бути чи негідником, займати активну позицію чи плисти за течією. Все ж таки цей неспокійний драматичний болючий час дає можливості розкрити найкращі свої риси.

×