Ексклюзиви
Пʼятниця, 15 вересня 2017 15:35
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

На швидкості

Сашко загинув на швидкості, хоч за життя видавався статечним, навіть трохи уповільненим. Певно, вищали гальма, скреготав метал. Легковик на ранковій трасі чомусь викинуло на стрічну смугу. Під лісовоз із причепом, як за законами жанру повелося в нашій новітній історії. Крім Сашка, в машині було ще четверо хлопців. Теж політологи, як він, науковці, громадські активісти. Царство небесне, хай спочивають, співчуття рідним і близьким. Хоч я зараз і не пишу некролога. Просто хочу якось зафіксувати згадку про свого, хай і не найближчого, але таки знайомця, про його колег, і паралельно розмірковую.

Із досвітнього туману, на додачу до лісовоза, чомусь виникає вантажений зерном КамАЗ. Теж із причепом, у який свого часу врізалася Чорноволова Toyota. Ні, я розумію: різні масштаби особистостей, зовсім різні історії, те-се. Крім того, на дорогах щороку гинуть тисячі людей, від міністра до слюсаря – Бог не знає упередженостей. Все так. Але за лісовозом вишиковується й тягнеться крізь товщу часу й непроглядності фатуму ціла колона інших підозрілостей. Переважно дорожньо-транспортних, але не обов'язково. Асортимент широкий. Об'єднує ж усі випадки закономірність: гинуть патріотично налаштовані люди, найяскравіші, найпасіонарніші, найфаховіші. Аж до останніх у часі раптових самогубств знаних бійців АТО й шерегу вбивств провідних "свободівців". І список цей за роки, навіть побіжно складений в дилетантській пам'яті, шокує.

Тому й не віриться у випадкову смерть п'ятьох розумів, які потроху обробляли реальність на український лад. Ну не віриться, і все. Ця недовіра нічого не значить, зрозуміло. Як і пульсування нав'язливої думки: а чому не гинуть "вони"? Симетрично і невідворотно. Так-так, усі ті, хто викочує КамАЗи, кому українськість стоїть поперек горла, хто мріє про її пощезання – чи приховано, чи відкрито; чи "за порєбріком", чи й тут, на рідних ґрунтах. "Їх як гною, нас у мами мало", – ще коли співали Василь Гонтарський і гурт "Вася-Клаб". А тепер, на четвертому році неоголошеної війни, ці рядки стали провіденційними.

Завершуючи, скажу ось що. Знайомець мій не був буквалістом і реакціонером. Він продукував сенси й ідеї, принаймні намагався це робити. Моделював іншу реальність, яка завтра може назватися дійсністю. І в якій Україна не буде скніти на геополітичних задвірках, кволо реагуючи на чужі придумки й креативні ходи. Тож і далі слід іти в цьому керунку, мені здається. Не сперечатися про розташування смужок на прапорі та про "юль" і "міх", а думати, скажімо, про проект "Міжмор'я", з яким останнім часом носився Сашко. Про балто-чорноморський союз, концепція якого йде ще від Юрія Липи, про українську присутність на Балканах і Кавказі. Та мало про що? Якщо в ґазєтах "Завтра" і "Лімонка" придумалася ідея "Новоросії", то чому деінде не може постати проект "Самостійної Кубані", "Великої Черкесії" (геноцид адигів давно пора визнати в українському парламенті), "Незалежної Туви" (Саха-Якутії, Урала, Кеніґсберґа – додайте за смаком), з'яви нової й дієвої православної вісі "Константинополь – Київ"? Може і має. Це й була б данина пам'яті моєму знайомцеві, й усім таким, як він.

Щоправда, для цього зусиль одних лише українських інтелектуалів недостатньо. Потрібна участь ще й спеціальних державних людей. Які теж, по ідеї, мають бути і мислячими, і – о, диво! – українськими. Чи це десь потім, уже в іншому житті?

Зараз ви читаєте новину «На швидкості». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода