Недавно в центрі Львова під лавкою знайшла мобільний телефон. Старенька розкладачка Samsung. Там же валялися українські копійки та польські злоті.

Погортала телефонну книжку, подзвонила за останнім набраним номером – "Макс менеджер". ­Відповів чоловік. Пояснюю йому ситуацію, кажу: "Нехай власник передзвонить на свій номер, ­під'їде й забере мобільний". Той обіцяє передати. Залишаю телефон увімкненим на цілий день.

О сьомій вечора він дзвонить. На екрані висвічується ім'я "Людочка".

– Ти обіцяв передзвонити, – чую в слухавці ображений жіночий голос.

Зітхаю, пояснюю ситуацію, прошу якимось чином зв'язатися із власником. Жінка мовчить. Потім, наголошуючи на останньому слові, каже:

– А ти точно його знайшла?

Передай цьому кобелю – хай іде в дупу

Знову пояснюю все спочатку, прошу повідомити власника.

Ще двічі вночі "Людочка" телефонє. Чує мій сонний голос і кладе слухавку. О другій ночі просить покликати Сашу.

– Ти не сплигуй – знайшла і всяке таке, знаю я вас! – як мені здається, п'яним голосом каже Людочка.

У слухавці приглушено чути музику й чоловічі голоси. Зі злості вимикаю телефон.

Наступного дня вирішую занести знайдений мобільний у міліцію. Молодий лейтенант довго не розуміє, що я від нього хочу.

– Заяви на викрадення не було. Це тобі не бюро знахідок. Неси туди.

До єдиного в місті бюро знахідок незручно їхати і працює воно лише у мій робочий час. Та й сумніваюся, що це допоможе.

Вмикаю телефон. 10 пропущених дзвінків від "Людочки". І одна ­есемеска від неї "Знайду тебе – ­волоси повидьоргую. Передай цьому кобелю – хай іде в дупу".

До вечора батарея сідає, телефон вимикається. Через тиждень ­виймаю сім-картку, віддаю мобільний мамі.

×