– У Союзі добре було. Не те що зараз, – каже знайомий 70‑річний Любомир Іванович.

Живе сам у трикімнатній квартирі, щонеділі готує святкову вечерю й надіває краватку під піджак. Працював завідувачем обласних продуктових складів. Вирішував, які товари і в які магазини постачати, а в яких будуть порожні полиці. Знав усіх чиновників і "потрібних" людей.

– Бувало, дзвонять: "Пане Любомире, у нас перевірка з Києва, треба коньячку ящик, ікри, сиру й усякого різного. Організуєте?" І я організовував. Потім просив те, що мені потрібно. Ну, там моя черга на квартиру швидко дійшла, дружина хорошу роботу отримала. Добре було, – розказує Любомир Іванович.

Згадую, як мої батьки понад 30 років стояли в черзі на квартиру. А щоб купити мені шкільну форму чи штори додому, ми їздили в сусідню Білорусь. Бо на ­полицях сільських магазинів були лише гумаки й сірники.

– Бувало, так натомлюся на роботі, що по блату дістаю квиток на Одесу зі Львова. Зранку злітаю на 4 години – покупаюся в морі, й до вечора вже вдома, – замріяно згадує знайомий.

Не стримуюся й розповідаю Любомиру Івановичу, що зараз кожен студент може собі дозволити злітати на день до моря. Навіть не до Чорного, а за кордон.

– Кожен може? – перепитує. – Ну, так нецікаво, якщо кожен. Не почуваєшся особливим. Я ж кажу, тоді часи кращі були.

×