– Бог чує прокльони жінки своїй дитині. Але він карає не тільки дитя, а й матір, яка каже такі страшні слова, – моя покійна бабуся часто розказувала історії, як діти зрікалися батьків під час більшовицької революції, як батьки-куркулі кидали своїх дітей-колгоспників.

Такі часи були тоді, додавала вона.

– У нашому селі мати прокляла свою новонароджену доньку, – згадую її розповідь. – Батьки були ідейні, на партію працювали. Баба з дідом тайкома похрестили дуже хворобливу онуку аж у Білорусі. Але чутки дійшли. Молодих батьків виключили із ганьбою з партії. Через стрес жінка відмовилася годувати доньку груддю, а потім кинула дитину. "Вона мені життя попсувала, хай і їй життя не буде", – сказала. Через місяць дівчинка померла. Недовго пожила і її мати – загинула в аварії.

Два тижні тому я на власні вуха почула, що таке материнське прокляття.

Разом із матерями військовослужбовців і активістами стоїмо під стінами львівської військової частини. Мати "беркутівця" просить сина кинути службу й не їхати до столиці. Інші жінки взялися за руки і теж кличуть своїх дітей. З-за стіни – жодних звуків, хоча знаємо: вони стоять там, усе чують. Літня жінка віддає мегафон, утирає сльози.

– Щоб ти, сину, світу білого більш не бачив, якщо візьмеш на себе гріх, – каже голосно й прямує до маршрутки.

За півгодини мовчки розходимося.

Від вражень усю ніч сняться жахи. Ті жінки, що стояли під частиною, йдуть зі зброєю, вилами – вбивати своїх синів і чоловіків.

Уранці мені стає краще – один із львівських "беркутівців" звільнився. Не знаю, чи це був син тої заплаканої жінки, чи інший. Але знаю, що слова матері можуть бути страшніші за наказ начальника.

×