– Якщо спалили худу людину, дим був світліший. Якщо жиру було багато – темний, – розповідає екскурсовод. – Також за кольором диму в'язні визначали, в якому з крематоріїв спалюють тіла.

На фестивалі "Молодість" показують документальний фільм українця Сергія Лозниці "Аустерліц". Знімав її в перетворених на музеї колишніх нацистських концтаборах. Камера довго стоїть непорушно, фіксує потік туристів. Ті тиняються з пляшечками води, перекушують канапками й багато фотографуються.

"Ось крематорій на чотири-шість трупів. Тут спалили тисячі людей". Селфі.

"Ось стовп, де прив'язували полонених і залишали вмирати". Обійняли стовп, селфі.

От напис Arbeit macht frei. Селфі.

Натовп знову став головним героєм фільму Сергія Лозниці. Картина чорно-біла і дуже статична. Режисер традиційно не дає оцінок. Лінійного сюжету немає і мимоволі починаєш розглядати людей. Їхні чорні окуляри й білі шорти. Татуювання. Треновані тіла чи зайві кілограми. Вчитуєшся в написи на футболках – а вони наче знущаються: "Сьогодні твій щасливий день", "Просто байдуже", "Пляж Какао".

І тільки слова гідів пробирають до кісток: "Знищити треба було багато людей, а кулі були дорогі. Тому їх діставали з тіл і використовували ще раз". "Першим завданням наглядачів було прибрати трупи попередників. Тож вони знали, що на них чекає".

Цей фільм – про спокійних ситих людей, що сновигають місцями колишніх тортур. Про пам'ять – хай навіть у гігабайтах фото, які ніхто потім не переглядатиме. А також про надію, яку варто полишити всякому, хто сюди входить.

"Надія – небезпечне відчуття, – каже гід. – Наглядачі її спеціально підтримували. Бо полонені, що сподівалися повернутися до своїх родин, не повставали. Усі бунти починали ті, хто не мав надії зовсім".

×