– Саша, ты еще ни разу не сидел, поэтому я тебе расскажу. Когда попадаешь на зону, к тебе подходят паханы и говорят… – повчає мене шеф.
Сидить у великому шкіряному кріслі, дивиться в монітор єдиного на весь офіс комп'ютера. На шиї – золотий ланцюг, малиновий піджак. Це мій перший робочий день у фармацевтичній компанії. Перше офіційне працевлаштування. 1990-ті в Донецьку, мені – 20 років.
– У меня был программист. Решил нае… ть меня. Два раза получил зарплату за месяц, – наступного року вже на іншій роботі розповідає директор.
На ньому – зелений піджак, дивиться просто в очі.
– Мы с ребятами посадили его в машину и повезли на ставок. А был ноябрь. Вышли, и я ему говорю: "Плыви на тот берег. Чтобы в следующий раз думал". И он поплыл! Никакие штрафы, никакие угрозы увольнения не заставят людей работать нормально. Только, бл… ть, физическая расправа!
Мовчки киваю.
– Ребята боков не порят, учись у них. Единственная проблема, – потуплює погляд і кривиться, – у них лица интеллектом не обезображены. А на твоем лице признаки интеллекта есть. Это хорошо.
– Зачем вся эта возня – менты, суд? – стенаю плечима. – Нашим клиентам нужны документы, которые им не хочет возвращать бывший партнер по бизнесу? Ну так пускай поймают его, пальцы – в дверь, и отдаст все, что надо. Даже больше, – мені здається, подаю чудову ідею.
Це – 2000-ті. Працюю в юридичному відділі консалтингової фірми. На моєму столі – комп'ютер із базами законів.
Колеги перезираються:
– Саша, девяностые уже не в моде. Сейчас рулит интеллект. Надо, б… ть, идти в ногу со временем.
1 
1
Коментарі