Аби футбольна команда увійшла в історію, потрібно небагато – виграти трофей. Виконати таку нескладну вимогу вдається далеко не всім. Але це не заважає вболівальникам інших команд складати легенди. Особливо, якщо твоя нічого не виграла. Навіть навпаки – легенда про команду, яка не здобула трофея через обставини, що від неї не залежали, завжди здаватиметься переконливішою.
Національна збірна України зразка 2019-го цілком заслужила стати на довгі роки предметом загального захоплення та гордості. Чому ні? Ми обіграли у відборі Португалію, чинного чемпіона Європи. І якби не клятий вірус, точно перемогли б на Євро-2020. Тепер, коли турнір скасовано, про це можна говорити на весь голос, нічим не ризикуючи.
Раджу молодшим колегам починати яскраво розписувати космічного рівня гру кожного з українських футболістів – від Марлоса до Мораеса. Щодо тренера Шевченка, то з охочих вознести його до небес і так черга стоїть з інтервалом у 2 метри, як тепер прийнято. Вони ще безліч разів напишуть і розкажуть, талановито й не дуже, про всю незбагненну велич тренерського генія керівника національної збірної.
Недоброзичливці можуть зауважити, що українська команда поки що лише потрапила до числа 24 учасників європейського фіналу, не перевершивши навіть свого ж результату 2016 року. То що з них узяти – ще порадили би призначити Шевченку перед Євро помічника, яким був він сам на провальному для нас Євро-2016.
І нехай пліткують! Ми ж іще весь рік із повним правом вважатимемо нашу збірну чемпіоном Європи, Марлоса та Коноплянку – сильнішими за Кріштіану Роналду й Ібрагімовича, а Шевченка – геніальнішим за Лобановського. Бо ж не можна жити лише старими легендами. Потрібні нові – цілком заслужені та справедливі
2 
1
Коментарі