"Це мій гетьман" - як у Києві прощалися з Левком Лук'яненком

14

Фото: Главком

"Надія Іванівна, дружина Левка Григоровича, ще 8 червня розповіла мені, що у нього погані аналізи. А він казав: "Буду боротися". Так і робив – не підупав духом і до кінця був при ясному розумі", - каже лідер гурту "Хорея Козацька" Тарас Компаніченко у клубі Кабінету міністрів в Києві. 10 липня тут прощаються з колишнім народним депутатом, дисидентом і політв'язнем Левком Лук'яненком. Він помер у столичній лікарні "Феофанія" на 90-му році після інсульту.

 

Труна стоїть у центрі зали. Перед нею у рамці – копія "Акту проголошення незалежності України". Її приніс генеральний прокурор Юрій Луценко, планував подарувати Левку Григоровичу на 90-річчя. На оксамитових подушках лежать нагороди Лук'яненка, серед них — ордени Держави звання "Герой України" та князя Ярослава Мудрого. За труною — синьо-жовті прапори із траурними стрічками.

 

"Він дуже любив "Хорею Козацьку". Надія Іванівна казала, що міг слухати наші пісні протягом доби. Ми часто приїжджали до них у Хотів. Цьогоріч колядували і взяли з собою камеру, щоб зафіксувати пісні у його виконанні, бо деякі знав з іншою мелодією – навчився їх у таборах, - продовжує музикант. Він у вишиванці, приніс із собою кобзу. – На ювілеї дружини у ресторації в Феофанії заспівали дві пісні, а тоді він піднявся і каже: "Мушу іти, бо вже знесилений". Ми тричі крикнули йому "Слава", а потім "Гірко", щоб вони з Надією Іванівною поцілувалися. Батько його лікарки з Феофанії виявився великим патріотом, казав доньці спасти Лук'яненка. Коли Левко Григорович довідався, говорив: "Я буду жити, бо хочу написати книжку і подарувати її батькові моєї лікарки".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зробив би для нього все" - українці прощаються з Левком Лук'яненком

Перед клубом Кабінету міністрів спільнота Рідної української національної віри (РУНвіра) роздає листівки із текстом Лук'яненка про кризу християнського світогляду. РУНвірівці мають на шиї зображення трисуття – тризуба, що означає видимий, духовний і природний світи. З цим символом Левко Григорович сфотографувася для обкладинки книги "Де ти, доле України?", виданої у 2011 році.

"Я питав пана Левка, як йому вдалось написати такий рідновірський твір, де молиться до Дажбога, у такому християнському оточенні?, - пригадує рідновір. – Він засміявся і каже: "Моє християнське оточення не читає моїх творів".

 

Провести політика в останню путь прийшли прем'єр-міністр Володимир Гройсман, голова Верховної Ради Андрій Парубій, міністри Уляна Супрун, Євген Нищук, Лілія Гриневич, Степан Кубів. Кладуть букети червоних троянд і по черзі підходять висловити співчуття рідним – дружині Надії Іванівні та внучці Ганні. Останнє слово беруть побратими Левка Григоровича.

"Я 62 роки тому познайомився з паном Левком - у 1966-му прибув у мордовський концтабір №11 і зустрів його живого з товаришами. У таборі він здобув загальну повагу і авторитет. В'язні один одному переповідали: "Це та людина, яка 72 дні чекала на розстріл, але залишилася живою", - пригадує колишній народний депутат, дисидент Богдан Горинь.

"Коли ми виносили Левка Лук'яненка в Хотові (село під Києвом, де 9 липня прощалися з Лук'яненком, - Gazeta.ua), відчував, що виношу його із Пісків, Іловайська, Донецького аеропорту. Фізично відчував, що це мій гетьман, отаман, і я його виношу з бою, тому що все його життя - це був бій", - каже у прощальному слові заступник комбата добровольчого батальйону ОУН Андрій Cивий (Пастушенко).

 

Кілька сотень людей прощаються з героєм України протягом більш, ніж двох годин. По завершенню труну заносять у катафалк, щоб перевезти до столичного Володимирського собору. Тарас Компаніченко виконує "Заповіт", присутні приєднуються. По обидва боки коридору для труни люди тримають синьо-жовтий і червоно-чорний прапори.

 

"Я розчарований, - каже чоловік років 25-ти до друга, що стоїть поруч. Обидвоє з рюкзаками. – Помер чоловік, який написав "Акт незалежності", а навіть не оголосили державного трауру. Час від часу моніторю російський інформпростір. Там, якщо помирає видатна людина, під це міняють всю сітку телемовлення, створюють низку сюжетів. Лук'яненка навіть немає у візуальному ряді, який впізнають люди на вулицях, чи у списку для обов'язкового вивчення до ЗНО".

 

"Про часи ув'язнення говорили мало. Зеки не дуже люблять це згадувати, - каже дисидент Микола Матусевич. Прийшов у сорочці і з рюкзаком. – Не тому, що болить, просто для нас – то був епізод, а не епоха. Хтось каже, що там героїзм. Який, в біса, героїзм? Він любив цю землю, якою б паскудною вона не була. Думаю, це допомогло йому пережити ті часи. Знаю його більше до арешту – з 1975-го року. Їздив до нього в Чернігів, коли він там жив. Левко тоді вже відсидів 15 років. Мене вразило, що свідомо пішов ще на один термін. Подумав: "Нічого собі дядько". Я то зелений був, не знав, що воно таке. А він вже розумів, на що йде. Ми були побратими – не близькими друзями, а товаришами по боротьбі, які готові життя віддати одне за одного".

Шестеро чоловіків у військовому виносять труну і ставлять у катафалк. Присутні співають державний гімн, а потім тричі вигукують "Слава Україні!" і "Героям Слава!". Дорогу перед авто встеляють пелюстками троянд. Труну везуть на Байкове кладовище.

Левка Лук'яненка поховали біля космонавта Леоніда Каденюка.

×