Хоч на мені й були тибетські сережки з перлами, які мусили би захищати від "раптових падінь", проте я не вписалася в поворот і полетіла з мотоцикла на Гімалайському серпантині. Нічого не зламано, але розірване до кістки коліно неприємно згинати-розгинати, щоб їхати далі. Тут, у прикордонних районах Ладакху, є хіба військові залоги. І, зціпивши зуби від болю, я вирушаю до найближчої по медичну допомогу.
У цій залозі служать виключно сикхи. Вони кажуть, що лікаря у них нема, але викличуть звідкись. Година чекання під шатром – і ось біля мене спиняється зелена машина з червоним хрестом, а звідти виходять двоє сикхів: лікар і помічник. В очах у медика читаю якісь вагання і розумію, що він не може торкнутися чужої жінки. Чи то релігія забороняє, чи ще щось. Киває до помічника. Той бризкає на рану медичним клеєм у аерозолі. Далі відкриває тюбик із антисептиком і видавлює крему стільки, щоб при нанесенні між його пальцями і моєю ногою залишалися стабільні 3 сантиметри. Якщо крем не потрапляє на вавку – він розмазує його кінчиком тюбика. Мені аж темніє від болю, але що зробиш? Далі – марлева пов'язка. Прицільним кидком помічник лікаря приліплює її точно на потрібне місце. Останній штрих – еластичний бинт. Бинтує ногу так, що жодного разу не торкається її. Заклепки ставить кінчиками пальців, хоч на шкірі вже кілька шарів бинта.
Лікаря нема, але викличуть звідкись
Зрештою я дуже дякую всім військовим та лікарям і щиро всміхаюся. Вони майже не знають англійської, але кивають мені на ногу з якимсь осудом. Я зчитую мову їхніх жестів: "Холошу опусти, жінко!" І справді, оголена до коліна нога, хай і перебинтована та з шестиденною щетиною, виглядає дуже кричуще. Опускаю, бо ж непристойно.
2 
1
Коментарі
21