— Оце тобі Одеса, — каже знайомий київський видавець. — Книги про Бандеру й УПА розлетілися за день.
Він після Майдану їздив у південну Пальміру, щоб поторгувати книгами свого видавництва, проводив зустрічі з читачами і несподівано відкрив, що нині найбільший попит серед одеситів мають твори про національно-визвольні змагання українців у 1930-1950 роки.
У Новій Каховці на Херсонщині прихильники України кілька разів зривали мітинги сепаратистів із партії "Русский блок". Коли дізнавалися про таку акцію, на її місце миттєво сходилися сотні рішуче налаштованих людей, переважно чоловіків середніх років, із національною символікою. У підсумку розкольники не ризикували там з'явитися.
Я був приємно здивований появою в давно зрусифікованому місті такої кількості національно свідомих громадян. Та ще більше здивувався, коли побачив на проукраїнських мітингах свого давнього знайомого з усією родиною. У 1990-х ми з ним випускали першу в місті приватну газету. Він був видавцем, я — редактором. Олександр Іванович народився в Норильську, де працювали його батьки, там закінчив школу й одружився. Української мови ніколи не знав і не прагнув. Але після Майдану й анексії Криму став полум'яним патріотом України. Співає гімн, скандує "Слава героям", "Україна понад усе!" Шкодує, що його кримські друзі голосували за приєднання автономії до Росії. Підтримує військовиків та активістів, які стоять на блок-пості біля Каховської ГЕС. А його донька українською володіє так само вільно, як і російською.
Я прожив у Новій Каховці більшу частину свого життя. Місто заснували 1952-го. На будівництво ГЕС, міста та підприємств приїхало чимало фахівців із Росії. Тому всі школи, ПТУ та технікуми були російськими. Коли у 1980-і я викладав українську мову й літературу в середній школі, на мене директор і завучка дивилися як на "историческое недоразумение". Вони були з Росії. Терпіли мене тільки тому, що такий предмет був у шкільній програмі. Коли українською розмовляв у громадських місцях, на мене дивилися, як на інопланетянина.
Після здобуття Україною незалежності більшість шкіл перевели на державну мову. Тож діти, що граються з моїм 9-річним онуком у дворі, легко переходять на українську. А після Майдану і дорослі, які все життя спілкувалися російською, починають потроху вживати українські вислови. У місцевих крамницях нерідко від продавщиць можна почути "прошу, будь ласка, чого бажаєте".
"У херсонських маршрутках слухають шансон, на Великдень святять у церкві разом з пасками та шинкою горілку і говорять переважно російською, — пише на херсонському сайті місцева блогерка. — Але ці ж люди горді носити жовто-блакитні стрічки, питають, як погода і справи у Львові, коли чують мою розмову з дитиною українською, вивішують українські прапори та фарбують бордюри а-ля "візитка Яроша", а головне — рішуче заявляють, що Херсон — це Україна. Й інакше бути не може".
Отже, після Майдану та російської агресії південь країни почав українізуватися швидше. Поки що далеко не всі подолали психологічний бар'єр спілкування українською. Але кількість патріотів зростає шаленими темпами. І це вселяє надію на те, що справжнє національне відродження неминуче, а свій суверенітет українці, попри все, відстоять.
3 
1
Коментарі
5