Невдовзі виповниться рік від того часу, як Російська Федерація окупувала територію Криму. Не перший місяць ведеться затяжна війна з російським агресором та найнятими ним терористами на Донбасі. Чи поверне Україна собі Крим та Донбас? Чи зможе відновити мир та територіальну цілісність у межах, закріплених нашою Конституцією? Яким чином? Опитування громадської думки все частіше фіксують той факт, що значна частина українців вже змирилася із фактом "втрати Криму". І все більше українців погоджуються із тим, що, нібито, потрібно знайти якийсь "компроміс" з агресором, який би приніс хоч поганий, але все ж таки "мир", на нашу землю. Ці настрої підсилюються і заявами світових лідерів, які кажуть про необхідність мирного діалогу з вбивцями українських військових та мирних громадян. Їм вторять наші найвищі політики, які стверджують, що "Росію не перемогти військовим шляхом, бо вона має найсильнішу армію в світі". Навіть міжнародні санкції стосовно країни-агресора все частіше розуміються не як кроки, які б примусили Кремль повернутися до стану справ на момент початку вторгнення в Україну, не кажучи вже про те, щоб компенсувати ті величезні збитки, яких зазнала наша країна внаслідок російської агресії, а як засіб досягти того самого "мирного компромісу".
Так, багато хто сподівається, що рано чи пізно західні економічні санкції послаблять російську владу. Вона може стати поступливішою. Так само, багато хто сподівається, що режим Путіна впаде. І ці сподівання виправдані. Але, чи зніме це проблему московської експансії на наші землі? Як показує історія – будь-який режим у Москві може бодай тимчасово змиритися із фактом незалежності загарбаних земель лише у випадку великої геополітичної поразки. Так було у 1917 році, коли незалежність здобули Польща та Фінляндія. Так сталося у 1991 році, коли здобули незалежність колишні "союзні республіки". Так само повинно статися і нині – для того, щоб відновити територіальну цілісність і суверенітет України, треба щоб Кремль зазнав поразки. Треба перемогти Москву, а не сподіватися на те, що "реакціонера" Путіна у Кремлі замінить "демократ" Навальний чи Ходорковський. Чи це можливо? Чи може Україна, ослаблена двадцятиліттям суспільної та господарської деградації перемогти сильнішого геополітичного ворога?
Пригадується один старий, але класичний, текст. У 1900 році Іван Франко написав цікаву статтю. Називалася вона "Поза межами можливого", і у ній Каменяр розмірковував над фантастичною, на той час, проблемою – чи зможе Україна здобути незалежність? Зокрема, він написав таке: "Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки". Так само і зараз - стежки, що ведуть нас до перемоги над російським агресором, якою б неможливою вона не виглядала нині, цілком очевидні! Це, насамперед, підтримка визвольних рухів народів Російської Федерації, що сподіваються унезалежнитися від кремлівської тиранії. Татари, кавказькі народи, козаки, буряти, тувинці, сибіряки, зрештою, навіть самі етнічні росіяни. Всі вони зараз "мовчать, бо благоденствують", як писав Тарас Шевченко про уярмлені Москвою народи у ХІХ столітті. Навіть більше – військові підрозділи, що складаються з козаків та чеченців стали ударною силою кремлівської агресії в Криму та на Донбасі. Багатьом запам'яталися обличчя бурятських та якутських солдатів, що захоплювали Крим. Але ж, пригадаймо, як українці, часто наші з вами предки, брали участь у кремлівської агресії проти Фінляндії у 1940 році, проти Угорщини у 1956-му та Чехословаччини у 1968-му, в безглуздій радянській інтервенції в Афганістан. Чи багато українців у 1960-70-х роках активно, не лише "розмовами на кухні", боролися проти Московського панування? Таких були десятки, може сотні. Порівняймо це з мільйонами, що вірно служили кремлівським тиранам. Але! Пройшов якийсь десяток-другий років, і мільйони стали орієнтуватися не на Кремль, а на ті десятки і сотні "націоналістичних дисидентів", що сиділи в концентраційних таборах комуністичного режиму.
Так і зараз – є сотні, десятки, може навіть одиниці, борців за свободу уярмлених Москвою народів. Вони сидять по в'язницях, всіляко переслідуються "неочекістськими" спецслужбами, знаходяться у інформаційній та політичній ізоляції. Але їх всебічна підтримка інформаційна, фінансова, моральна, будь-яка інша, якраз і є тією стежкою, яка, рано чи пізно, призведе до перемоги над кремлівським агресором. Фаузія Байрамова, Рафіс Кашапов, Сєргєй Ажинов – це різні люди, доволі часто з взаємно непримиренними поглядами. Але їх об'єднує одне – зараз вони переслідуються за боротьбу за права своїх народів. І обов'язок України допомогти їм. Саме йдучи цим шляхом крок за кроком ми переможемо агресора у нинішній війні.
3 
1
Коментарі
5