– Мені час бігти. Відправлення вагонів, – каже Людмила в розпал вечірки. Працювала офіс-менеджеркою на комбікормовому заводі. Але тягнула ще купу чужих посадових обов'язків. Не скаржилася і не просила більшої зарплати.
– Навіщо тоді логіст, якщо ти все робиш замість нього? – запитувала подругу.
Через два роки Людмила не витримала й розрахувалася.
– Уявляєш, – ділилася невдовзі. – Я пішла, а за місяць логіста звільнили. Нова офіс-менеджерка не стала її терпіти. А у приймальні одразу поставили кондиціонер. Чимало обов'язків, які я раніше виконувала, перекинули на бухгалтерію. І де справедливість?
З іншою приятелькою їхала автобусом з обласного центру. Валентина згадувала свого колишнього чоловіка.
– Що зі мною було не так? Годила, а віддачі не відчувала. Навіть до його батьків їздили за мій рахунок. За місяць до дня народження Микола натякав, що хоче на подарунок. А я від нього ніколи навіть букета на свято не дочекалася.
Заспокоюю подругу, що проблема не в ній, а у скупості її колишнього. У відповідь вона показує фото у фейсбуку, на якому Микола обіймає дівчину на пляжі в Туреччині.
– Кума казала, що його нова жінка працювала перукаркою. А як зійшлася з Миколою, покинула роботу. Ходить на фітнес. Вихваляється поїздками й щедрими подарунками. Добре, що і я не сама. Зустріла Сергія, тепер є підтримка.
З автобуса виходимо разом із Валентиною. Накрапає дощ. Подруга енергійно тягне чотири рулони шпалер і чималу сумку.
– За тобою Сергій виїде? – запитую.
– Та чого ж він машину гнатиме? Сама якось доберуся. А шпалерам нічого не буде. Вони ж у целофані.
1 
1
Коментарі