До сусідів Оксани й Михайла переїхали родичі з Чернігова – чоловік із дружиною і 5-річним сином. Через три дні жінку повезли за 100 кілометрів в обласний центр на плановий кесарів розтин.
– Коли Юля ще в лікарні була, я побігла у волонтерський центр, – розповідає Оксана. – Там для нашої новонародженої дали візочок у доброму стані й купу одягу. Та й у нас для них є всі умови – окрема кімната, зняли з горища дитяче ліжечко ще моїх дівчат, познаходили іграшки. Будемо бити кролів, бо Юлі зараз треба дієтичне м'ясо. Парк недалеко. Хочу, щоб їм було добре, бо в Чернігові ночували в підвалі. Наполохались, намерзлися, недоїдали.
Через декілька тижнів Оксана журиться, що родичі хочуть повертатися додому.
– Розуміють, що там іще небезпечно, але хрестити донечку хочуть лише вдома. Там храм, в який звикли ходити, і їхні майбутні куми залишились. Малий скучив за друзями. Ледь умовила лишитися. Кажу: поїсте моїх домашніх черешень і полуниці, а тоді поїдете. Дитя й пізніше можна похрестити.
Інша сусідка Анна з чоловіком виховують трьох дітей. Мають двоповерховий будинок. Давно мріють переїхати у США. Недавно попросили скласти лист, що ніби полегшує отримання статусу біженців.
– Допоможи написати, як ми потерпаємо від війни, – просить Анна. – Що ховаємося в погребі, а діти лякаються сирен. Можна ще додати історію Оксаниних родичів.
Питаю, коли ж хочуть їхати.
– Ось у мами на початку червня дозріє рання полуниця. Нехай діти поїдять. А потім гайнемо.
1 
1
Коментарі