"Вона забрала у нас тільки його тіло" — Кличко про смерть батька

Віталій Кличко у своєму блозі розповів про життя свого батька. Володимир Родіонович помер 13 липня у віці 64 років. Чоловік хворів на рак.

"Народження і смерть йдуть поруч ... Наша сім'я втратила близьку нам людину. Перед останньою церемонією мене попросили написати офіційну біографію мого батька. Ніколи цього не робив ..., - написав спортсмен. - Кличко - відоме прізвище. Нас, братів, знає багато хто. Ще більше людей чули про наші перемоги у спорті. І, як це часто буває, хтось перебуває в променях відомості та популярності, а хтось залишається в тіні слави, зігравши ключову роль в нашому житті та кар'єрі".

Кличко зазначив, що на шляху до досягнень, їм допомагали багато хто.

"І ми багатьом людям зобов'язані і вдячні ... Але у "великому колі" є ті, які грають найважливішу, ключову роль у долі кожного з нас ... Це наші батьки. Адже вони заклали фундамент всього, чим ми володіємо. Всі наші життєві цінності, норми моралі, риси характеру - все це від них: Володимира Родіоновича та Надії Ульянівни", - підкреслив він.

Віталій поділився, що батько зіграв у його житті і житті його брата Володимира одну з найважливіших ролей.

"Батькові я зобов'язаний практично всім. Він народився в сім'ї військовослужбовця і сільської вчительки, відразу після війни в маленькому українському містечку Сміла Черкаської області. Думаю, не має сенсу переказувати докладно всю біографію батька, вона не надто відрізняється від життя інших післявоєнних дітей. Зазначу лише , що вибрав він після строкової служби в армії професію військового авіатора. А це вже не просто професія, це доля, яка була схожа з долями тисяч офіцерів радянської армії", - зазначив він.

"Ставши військовим, вже не вибираєш, а виконуєш - поставлене командуванням завдання, борг перед Батьківщиною ... Географія служби була широка, так само як і у багатьох офіцерів Союзу ... Росія, Киргизія, Казахстан, Центральна Група Військ, Україна, Німеччина", - додав Кличко.

Боксер згадує, що батька сім'я бачила рідко.

"Особливо ми, його діти. Як правило, зі служби він приходив, коли ми вже спали, а йшов, коли ми з братом ще не прокинулися ... Вихідні - рідкість, відрядження затягувалися на місяць, а то й на півроку. Але коли все таки з'являлася можливість провести час разом, це були найбільш пам'ятні дні дитинства! Взяти з собою на аеродром, на польоти або стрільби, на риболовлю чи полювання, в гори або просто пройтися по лісу, зібрати гриби", - написав він.

Віталій підкреслив, що в сім'ї була дисципліна точно така ж, як і в армії: "І твердо знаю, що тільки завдяки прищепленим з дитинства ключовим якостям - відповідальності, старанності, цілеспрямованості у досягненні поставлених завдань, - тільки завдяки цьому сьогодні в житті виходить досягти результату".

"Батько і сам ніколи не шкодував себе. І так само вимогливо ставився до підлеглих. Ми, сім'я, пам'ятаємо місяці проведені в госпіталі після навантаження ракетного палива ... Нічого дивного в тому, що матері доводилося заліковувати обморожені пальці батька після суворих зим північного Казахстану. Шматками знімали шкіру після будівництва аеродромів в Киргизії. Був на межі комісування по здоров'ю після доведення ввіреної йому частини до рівня зразкової в Центральній Групі Військ. Прикладів можна наводити багато ... Ми всі дуже сподівалися, що небезпека роботи в Чорнобилі пройшла стороною. .. на жаль, ні...", - розмірковує у своєму блозі спортсмен.

"Батько навчав ніколи не здаватися ... і ніколи не здавався сам. Довгих три роки він боровся. Було важко, але йому не звикати ... Хоча, у неї ... ще ніхто не вигравав ... Вона забрала у нас тільки його тіло, але дух батька продовжує залишатися з нами, з його дітьми, онуками, сім'єю, друзями. Кажуть, людина живе так довго, як довго живе пам'ять про неї. Це означає, що він продовжує жити з нами, в наших серцях, і нашій пам'яті. Так довго, як довго живемо ми ... світла пам'ять тобі, Тато ...".

×