"В Україні настав час "Плану С" – Politico

Думки у виданні Politico редактора громадської думки Джеймі Деттмера

У листопаді минулого року високий генерал США Марк Міллі, голова Об'єднаного комітету начальників штабів, розлютив Київ, та деяких інших войовничо налаштованих чиновників з адміністрації президента Джо Байдена, порівнявши конфлікт в Україні з Першою світовою війною, і припустивши, що ситуація зайшла в глухий кут.

Він порівняв ситуацію з Різдвом 1914 року: "Триває війна, в якій більше неможливо виграти у військовому відношенні".

Пізніше, виступаючи в Нью-Йорку, він додав: "Коли з'являється можливість вести переговори, коли можна досягти миру, скористайтеся нею. Скористайтеся моментом".

Через тиждень він повторив припущення, що пора для переговорів – успішний контрнаступ України біля Харкова та Херсона означає, що Київ може вести переговори з позиції сили.

"Росія зараз лежить на спині", – говорив Міллі.

Міллі помилився щодо Першої світової війни. У війні можна виграти у воєнному відношенні. І це зробили західні союзники, багато в чому завдяки економічним чинникам та їхньому чудовому рівню розвитку, що дозволило кинути більше ресурсів у жахливу м'ясорубку.

"З їхніми великими селянськими секторами економік Центральні держави не могли підтримувати сільськогосподарське виробництво, оскільки військова мобілізація перенаправляла ресурси з сільського господарства на фронт. Голод, що виник у результаті в містах підірвав ланцюжки поставок, що лежить в основі військових дій", – зазначив історик Стівен Бродберрі.

Перемога, так, вона сталася, але ціною жахливих людських жертв. До того, як на Західному фронті все затихло, загальні втрати, за оцінками, перевищили 37 млн осіб, включаючи солдатів і мирних жителів, що зробило Першу світову війну одним із найбільш смертоносних конфліктів в історії людства. Навряд чи якісь домогосподарства в Європі залишилися незачепленими. А промисловий характер убивств, під час яких молодих хлопців косили кулемети та знищували артилерійські залпи, а також труїли хмари отруйних газів, переслідував десятиліттями європейську пам'ять, додаючи ще одну пляму на наш войовничий вид.

І ось уже не за горами черговий листопад, і незабаром в Україну прийдуть осінні дощі, що значно ускладнить військові маневри. Є ознаки, що якщо Україна на той час не забезпечить прорив на своєму південному фронті й не прорве всі три рівні грізної лінії укріплень Сергія Суровікіна, що досі вислизало від ЗСУ протягом трьох місяців запеклих боїв, то заклики до переговорів зростатимуть в міру того, як на горизонті замаячить рік виборів у Європі та США. Вони змінять внутрішню політичну динаміку союзників.

Отже, зараз уся увага прикута до Запорізького фронту, куди покладалися надії українців та Заходу, після того, як було забезпечено прорив сильно замінованої першої лінії російської оборони навколо села Роботине. Звідси надія, що Україна зможе прорвати основні укріплення, оскільки дехто вважає, що РФ буде складно розгорнути необхідні резерви, щоб забезпечити утримання лінії оборони. Навіть незважаючи на те, що досі вона перерозподіляла сили відносно швидко.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Китайці декілька разів натякали Путіну закінчувати війну. Побачили слабкість" – полковник

Тільки час покаже, чи вдасться досягти повного прориву, і чи зможе тоді Україна прорватися вперед, щоб наблизитись до мети – перерізати "сухопутний міст", який з'єднує анексований Крим із Росією. Однак те, що українським силам вдалося повернути лише 108 кв км окупованої території з початку контрнаступу на початку червня, вимагає обережності. Крім того, Пентагон уже песимістично оцінював перспективи контрнаступу, ще до його початку.

У Києві незадоволені цим песимізмом і прагнуть спростувати думку, що набирає сили, що контрнаступ, швидше за все, не принесе очікуваного результату.

"ЗСУ просуваються вперед. Незважаючи ні на що, і хоч би хто що не говорив, ми йдемо вперед, і це головне. Ми рухаємося", – написав у суботу президент Володимир Зеленський.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На концерті у Кобзона: скільки генералів втратила РФ за час війни

Але приватно в Києві є ще дещо про довгу війну.

Звичайно, якщо Україна не досягне значного прогресу на місцях до листопада, обережність Міллі відновиться. Цього разу вона ризикує перетворитися на хор, у якому все більше людей поставлять собі запитання, чи можна виграти у цій війні. Однак потім стикаємося з проблемою, яка від початку переслідувала західних союзників, оскільки вони ніколи колективно не визначили чіткої цілі в українській війні. Почасти тому, що спроба зробити це, мабуть, поставила би під загрозу єдність союзників. Тому "варіант перемоги" ніколи не визначався.

Натомість вони ухилялися, зберігаючи свою грандіозну риторику, що на кону демократія, а також необхідність захищати право суверенітету та незалежності або побачити, як і без того хиткий світовий порядок валиться на користь автократів, відзначаючи зародження нових темних віків. Україна - сьогодні, Тайвань та країни Балтії завтра.

Але якщо це так, чому західні союзники не підкріпили свої слова ділом, використовуючи в повній мірі свою економічну міць, і не перевівши заводи на військові рейки, як це зробили під час "Великої війни"? Чому діяли з коливаннями та затримками у постачаннях боєприпасів та систем озброєння, пропонуючи їх, у кращому разі, точно у термін, а у гіршому випадку, з великим відставанням від графіків, і все це на величезне розчарування українців?

Частково перша причина – спроба домогтися одностайної згоди між союзниками. Друга -– страх, нехай і віддалений, перед ядерною ескалацією, а також супутня оцінка, що для зниження цього ризику необхідне ретельне калібрування.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Контрнаступ можна буде оцінити в кінці року" - старший лейтенант Армії оборони Ізраїлю

"США зробили достатньо, щоб запобігти перемозі Росії, але недостатньо, щоб допустити її поразку, і подальшу потенційну, на їхню думку, ядерну ескалацію", – зауважив Джеймс Ніксі з Chatham House.

Ще одним ключовим фактором було те, що в глибині душі союзники України ніколи по-справжньому не відчували, що на кону їхня власна демократична доля. Попри всю їхню симпатію до України та жах перед варварськими звірствами росіян у Бучі та інших місцях те саме відбувається і з їхнім населенням, яке радше стурбоване вартістю власного життя.

З затягуванням війни, почуття небезпеки, зменшувалося. Зрештою, якщо великий російський ведмідь не зможе підкорити собі меншого найближчого сусіда, як зможе захопити країни НАТО, не кажучи про те, щоб загрожувати США?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Українська армія тисне на російські позиції. Буде прорив" ‒ британський підполковник

Для українців, звісно, все інакше. Не дивно, що Київ кришталево ясно визначив свої військові цілі, а саме - відновлення всієї суверенної території, включаючи незаконно анексований Крим, військові репарації з боку Росії та залізні гарантії безпеки від Заходу, а краще – членство в НАТО.

Як не дивно, їх найбільшими союзниками у боротьбі за повну перемогу нині є російські дисиденти. Хоча здебільшого Київ зневажливо тримає їх на відстані. Ліберальна опозиція Володимира Путіна безпосередньо зацікавлена у "повній перемозі України". Вона не має іншого реального механізму, що дозволить повалити російського лідера і зруйнувати потворний режим, який він очолює.

Але якщо залишити осторонь російських дисидентів, заклик до переговорів тільки зростатиме, якщо, в результаті, контрнаступу не станеться серйозного військового прориву.

Росія і Україна мають одну спільну рису – їхні союзники не вірять, що будь-яка зі сторін зможе забезпечити повну перемогу.

Для Пекіна це бажано саме по собі – абстрактний Захід корисний для Китаю, а ослаблена Росія знатиме своє місце як молодшого партнера у двосторонніх відносинах. Однак для інших, зокрема, для охопленої війною України, тривала війна небажана. У міру того, як годинник цокає, ми, ймовірно, побачимо, як спливають нові кулі для переговорів. Однак, цей "план В" має три великі проблеми.

Ніксі виділив одну з них, зазначивши, що "ослаблення підтримки зараз тільки зробить Україну більш уразливою з наслідками для ширшої європейської та глобальної безпеки, поставить під загрозу вже досягнуті успіхи, й дасть Путіну важелі впливу, яких зараз не має".

По-друге, навіть якщо Зеленський погодився би на переговори, а немає жодних ознак, що він має настрій це зробити, у простих українців забракне сміливості вести переговори з Росією, яка без розбору атакує ракетами і дронами їхні будинки, вбиває, катує та викрадає дітей. Вони надалі охоплені холодною люттю.

Більше того, Путін цілком може погодитись на початок переговорів, але ми вже бачили раніше, чим закінчувалися переговори з ним та його міністром закордонних справ Сергієм Лавровим.

Для російського лідера переговори – це лише ще одна зброя у війні, що використовується, щоб відволікти, загальмувати, отримати час для маневру, для досягнення військових і дипломатичних цілей, і заманити в пастку добрих і наївних противників. Те, що ми бачили в період між 2014 та 2017 роками, коли Лавров та тодішній держсекретар США Джон Керрі "вели переговори" щодо Сирії. Переговори допомогли Москві врятувати сирійського президента Башара Асада від поразки та переконали тодішнього президента США Барака Обаму забрати палець із курка та проігнорувати власну "червону лінію" щодо використання Дамаском хімічної зброї.

Заморожені війни є сильною стороною Путіна – вони дозволяють йому перетворювати міжнародну слабкість на свою силу і зберігати владу всередині країни, розпалюючи параноїдальний патріотизм, переконуючи росіян у тому, що іноземні вороги прагнуть знищити Росію.

Дайте "План С" хто-небудь, будь ласка?

Переклад Gazeta.ua

×