Фото: Анна Балакир

Для новоприбулого місто Бершадь на Вінниччині починається з невеликої промзони біля автовокзалу - спиртзаводу 1851 року побудови, пивзаводу, напівпрацюючої сільгосптехніки. Мостом через річку потрапляю до центру. У неділю тут розкинулися базарні ятки. Площа заставлена автівками.

Звертаю до однієї з вузьких вуличок. Потрапляю до приватного сектору - єврейський квартал. На початку ХХ ст. тут жило більше 7 тис. євреїв. Сьогодні - 30. Ще біля 70 мешканців називають себе євреями за походженням.

"Перед війною вже було трохи більше 4 тисяч євреїв. Люди їхали до міст, вчитися. Радянська влада відкрила для єврейської молоді можливості вступати до навчальних закладів. Особливо багато вступало до медичних, політехнічних вузів", - розповідає 65-річний Юхим Вигоднер, голова єврейської общини. Говоримо з ним та ще з кількома членами єврейської громади у підвальному приміщенні 200-річної синагоги посеред єврейського району. Взимку тут тепліше, ніж у великій залі нагорі. У підвалі також збираються щоп'ятниці на молитву.

 

"Під час Другої світової війни у Бершаді створили гетто, - продовжує за довгим столом Юхим Михайлович. - Із румунських Буковини й Бессарабії до міста пішки пригнали до 20 тисяч євреїв. У квартири набивалося десятки людей. Хто не встигав зайняти собі нари, спав на землі. Виникали антисанітарні умови. Люди почали хворіти, гинули від тифу, голоду. Так померло більше половини євреїв у першу зиму війни.

Бершадський район Південним Бузом був поділений на румунську та німецьку зони окупації. Румуни не розстрілювали. Під ними опинилася сама Бершадь. Євреї з німецької зони намагалися утекти сюди через річку".

Читайте також: "Що ви причепилися? Йому вже женитися треба" - як живуть роми Виноградівщини

Під стіною за столом сидить українка Олександра Мельник. Її дід врятував євреїв від розстрілів. За це отримав звання Праведника світу від меморіального комплексу історії Голокосту "Яд-ва-Шем" в Єрусалимі.

"Моя родина з села Тирлівка. У сусідній Тернівці жило багато євреїв. Там було 2 масові розстріли, - каже жінка. - Дідусь їздив до Тернівки на базар. Заїжджав коником до діда-коваля Ківи. Той мав 5 дітей. Наші сім'ї дружили. І от дід Ківа раз пожалівся: "Нам приходить кінець, мають розстрілювати". Дід сказав: "Ви не бійтеся. Я вас заберу". Так і перевіз їх підводою до себе до Тирлівки. Соломою зверху пристелили. 3 їхніх дітей забрала інша українська родина. Потім вони переїхали в Ізраїль. Довго з нами спілкувалися і спілкуюся досі".

 

Після війни Бершадь пережила 2 великі хвилі еміграції: у 1970-х, коли дозволили виїжджати в Ізраїль, та у роки розвалу Радянського Союзу. 1993-го тут залишилося близько 400 євреїв.

"І зараз щороку хтось новий у районі виїжджає, - додає Юхим Вигоднер. - А декому тяжко залишати насиджене місце. Вчора розмовляв з жінкою з Тростянецького району. Син - в Ізраїлі. Вона їздить дивитися за онуком. Та морально їй там тяжко. Хоч залишилася в Україні одна. Але тут знайомі, подруги. А там нема з ким поговорити. Зустрічалася в Ізраїлі з різними людьми, що переїхали. І вони дуже сумують за Україною".

"У мене сестра в Ізраїлі, онука та онук. Провела там 2 месяца. Весь час тянуло в Бершадь", - додає з протилежного кінця столу 81-річна Бруха Фельдман.

"А моя професія там не котирується. Я - фотограф. І звик до Бершаді. Мене тут усі люди знають, усі села, - говорить Яків Склярський, 61 рік. - Он поїхала звідси вчителька. Вчителем там вже не зможе працювати, мови не знає".

"Поїхали лікарі. І робили, як я - мила, прибирала, прала", - додає соціальний працівник 67-річна Лідія Грабовська. Ще одна українка в товаристві.

Читайте також: "Польща - наче й своє, але не своє" - близько третини мешканців Довбиша мають "карту поляка"

Юхим Михайлович передає на інший кінець столу бутерброди з плавленим сиром і шпротами. Заливає окропом пакетик чаю в одноразовому стаканчику.

"Зараз у Бершаді неможливо дотримувати кошерних правил харчування, - пояснює він. - Нема кошерного забою тварин. У нас кошерний стиль - хоча б не вживати свинину і не змішувати за столом молочне і м'ясне.

Ми не консерватори. Це ортодокси суворо дотримуються кашрута - законів харчування. Не їдять м'ясо тварин, у яких нема спеціального жувального апарату і роздвоєних копит. Можна їсти яловичину, баранину, вівцю, козу, птицю. А кроликів і зайців не можна. Рибу можна тільки покриту лускою. Дозволено їсти шпроти та оселедці".

За годину всі виходять на вулицю і повільно розходяться різними напрямками по домівках.

 

Синагога - єдиний глинобитний єврейський храм, що зберігся в Україні. Має нерівні побілені стіни та старі вікна на рівні 2 поверху.

"Усі меблі, написи на стінах збереглися, - Юхим Михайлович дістає з кишені ключі, піднімається високими сходами до дверей до центральної зали. - Думаю, синагога стоїть, бо була не у самому центрі. А центральну синагогу при Сталіні зруйнували. Хоча на той час там уже був будинок культури. Однак сказали, як це посеред міста стоїть єврейська будівля".

Вигоднер клацає всередині вмикачем. Кімнату заливає слабе світло. Всередині холодно, як на вулиці. Стеля підперта балками. Посеред зали на підвищенні лежить рулон тори довжиною з метр. Стіни прикрашені написами на ідиш, висить кілька прапорів із зіркою Давида. Рядами виставлені столи і лави.

"Наймолодша людина, яка сюди приходить, має 45 років. Якщо не враховувати 13-річну Аліну. Вона приходить з бабою", - говорить Юхим Михайлович. - Великі свята нам допомагають відзначати релігійні організації та фонд "Хесед Емуна". На Песах, тобто Пасху, присилають 2 хлопчиків з-за кордону, які вчаться у духовних школах. Орендуємо кімнату в кафе. Під їхнім наглядом українці готують якісь салати. Нам присилають кошерні ізраїльські вина, соки, мацу. Інколи - м'ясні консерви. За столом хлопці проводять ритуали, що коли говорити і робити. Від "Хесед Емуна" також щотижня збираємося у синагозі. Ставимо водичку, сок, печиво, бутербродики. І спілкуємось", - чоловік закриває двері та виходить на ґанок.

 

Із Михайлом Вигоднером йдемо єврейським кварталом. Невисокі будинки поставлені майже впритул один до одного. Частина от-от завалиться. На деяких висять таблички про продаж.

"Кажуть, євреї - багачі. Ні. Тут така бідність була до революції. Жили у маленьких будиночках на 2 кімнати з купую дітей, - продовжує Юхим Михайлович. - У 1960-х не пам'ятаю тут жодної української сім'ї. Окрім наших сусідів, бездітного подружжя, були прибулими відкілясь. У 1980-х уже половину будинків заселили українці. Євреї виїжджали, житло продавали за 2-3 тисячі доларів. Скільки їх тут сьогодні? - чоловік починає пригадувати, називаючи всіх поіменно. - Виходить, лише у 4 будинках залишилися".

×