Лікар-отоларинголог Ірина Дагаєва у березні провела два тижні в будівлі маріупольської філармонії, де ховалися від обстрілів близько 1200 людей. Серед них жінка була єдиним медиком. Ірина надавала допомогу пораненим, рятувала немовлят, котрих принесли з розбомбленого росіянами пологового будинку, шукала ліки, знайти які в тих умовах здавалося неможливим.
Жінці вдалося вибратися з онуками спочатку до Запоріжжя, а потім до Львова, де вона зараз працює у центрі "Я – Маріуполь", створеному спеціально для переселенців з повністю знищеного рашистами міста. Про жахіття в багатостраждальному Маріуполі лікар із 45-річним стажем розповіла в інтерв'ю "Телеграфу".
"У багатоповерхівку, де мешкала донька, влучив снаряд"
– Не хотіла кидати пацієнтів. Адже знала, що я їм потрібна, – каже Ірина Дагаєва. – Я люблю свою лікарню, у якій пропрацювала 45 років. Коли почалася повномасштабна війна, я залишалася у місті й попри постійні обстріли, продовжувала ходити на роботу.
Після того, як у багатоповерхівку, де мешкала дочка, потрапив снаряд, вона з двома чотирирічними доньками переїхала до мене. Мій будинок був цілим, але не було ні води, ні тепла, ні електрики. А коли вирви від снарядів почали утворюватися біля мого будинку, стало зрозуміло, що і тут залишатися з дітьми більше не можна. Ми вирішили їхати, але я навіть не збирала речі – була впевнена, що відвезу сім'ю та одразу повернуся. Мобільного зв'язку в місті вже не було, але серед місцевих пішли чутки про гуманітарний коридор. Тому, начепивши на машини білі ганчірки, ми поїхали до центру міста, до сумнозвісного драмтеатру.
Приїхавши, побачили величезну кількість автівок, але коридору не було. Почався обстріл. Люди побігли до драмтеатру. Ми спочатку теж туди забігли, але там навіть не було де сісти – так багато було людей. Постоявши пів години з дітьми на руках, ризикнули проїхати трохи далі, до міської філармонії. Там людей на той момент ще було менше. Гардеробник мене впізнав – виявився моїм пацієнтом. Він запропонував нам з родиною місце у гардеробній. Ми думали, що просто пересидимо обстріл. Але вийшло, що лишилися там на два тижні.
"Ліки знаходили в розбомблених аптеках"
Ірина розповідає, що вона була у філармонії єдиним лікарем. Ліки знаходили, зокрема, у розбомблених аптеках.
– Люди в стані стресу, налякані, – згадує Ірина. – Діти, пенсіонери з хронічними хворобами, інваліди. Багато хто з кішками, собаками, папугами, морськими свинками, ящірками… Люди не кидали тварин, вони залишалися людьми до кінця. Я була там єдиним лікарем. Щоб надавати допомогу, мені потрібні були медикаменти, яких не було. Філармонія – це зовсім не те місце, де можуть бути якісь ліки. А людей прибувало дедалі більше. Хтось з осколком і кровотечею, хтось з високою температурою, комусь терміново потрібен інсулін… Тому ми ходили шукати ліки. Ми – це двоє відчайдушних чоловіків і я. Вони брали мене із собою, бо не знали, які саме потрібні медикаменти. Ліки знаходили, зокрема, у розбомблених аптеках. Ми заходили через розбиті вітрини й брали все, що бачили.
"На день у кожного була одна маленька склянка води"
Лікарка також розповіла, як удавалося розв'язувати проблеми з їжею та водою, а ще з молоком для немовлят з розбомбленого рашистами пологового будинку.
– Їжу й воду знаходили приблизно так само, як ліки – кожен приносив те, що міг, – продовжує розповідь лікарка. – Хліба з 2 березня ми не бачили. Були лише пампушки – коржі з борошна з водою, смажені на решітці. Але цих пампушок було мало, і роздавали ми їх лише дітям. Води, яку вдавалося знайти, звісно, теж бракувало. На день у кожного було 200 мілілітрів – це одна маленька склянка.
Найважче стало, коли почали надходити діти з розбомбленого рашистами пологового будинку. Одноденні немовлята з прищіпками на пуповинах. І їхні мами з післяпологовими кровотечами, без молока. Це й зрозуміло – звідки взятися молоку, якщо жінка не їсть, не п'є, а на пологовий будинок скинули авіабомбу? А скільки може прожити новонароджений без їжі? Таких дітей у мене було троє.
Я вимінювала молоко в місцевого населення. Коли з прилеглих будинків приходили люди за якимись ліками, казала: "А що ви мені можете дати натомість?". Вони питали, що треба. Я відповідала, що потрібне все. Хтось приніс банку зацукрованого меду, хтось печиво. А одна бабуся знайшла у розбитому будинку дитячу молочну суміш. Нею з піпетки я годувала немовлят.
Ірина зізнається, у мешканців Маріуполя, які сиділи в бомбосховищах і підвалах тижнями, траплялися нервові зриви, були навіть спроби суїциду. Їй допомагала тримати себе в руках робота.
– Я не мала часу на те, щоб боятися чи страждати – людей приходило дедалі більше (містом ширилися чутки, що у філармонії є лікар і якась їжа), – каже жінка. – Напевно, далися взнаки 40 років, які пропрацювала в операційній, – не було розпачу, я була зібрана й знала, що треба робити.
2 
79692
Коментарі