Смертельні дрони, апокаліпсис та обшуки на блокпостах РФ: як волонтерка з Маріуполя рятувалася із міста

Волонтерка з Маріуполя Тетяна Березовська готувалася до повномасштабної війни ще із 2014-го. Вона мала тривожну валізку та розуміла, як діяти у надзвичайній ситуації.

Попри це жінка з родиною пережили чимало важких та небезпечних моментів в рідному місті – від обстрілів до подолання десятків ворожих блокпостів при виїзді з міста.

Як Тетяна з родиною зустріла війну та змогла евакуюватися із Маріуполя, вона розповіла працівницям благодійного фонду "Восток SOS". Її розповідь записала Тетяна Петрова.

Gazeta.ua публікує розповідь, надану фондом.

Я народилася в Запорізькій області, в невеличкому містечку, яке наразі окуповане РФ. Вивчилася на кока, працювала на Азовському морському пароплавстві. Заробила собі на квартиру. Так почалося моє життя в Маріуполі.

На пароплаві познайомилася з майбутнім чоловіком. І коли списалися з роботи, то одружилися. А потім народився наш довгоочікуваний син Гліб. Чоловік працював, а я займалася господарством.

 

Волонтерили разом з чоловіком і нашими друзями з 2014 року – возили військовим на блокпости воду, смаколики, сувеніри в госпіталь.

22 лютого я також поїхала на блокпост до хлопців, щоб підтримати їх, відвезла вареники, які ми ліпили з мамою моєї подруги - тіткою Катею. Ввечері пішла на мітинг біля Драматичного театру. Ми зібралися, аби нагадати, що Маріуполь – це Україна і що ми хочемо жити в Україні. Потім був концерт "Бумбокса".

24 лютого дуже рано мені зателефонувала подруга Наталя і сказала, що почалось повномасштабне вторгнення. Паніки не було. Я розуміла, що війна не закінчена, вона йде і вона повинна чимось скінчитися. В мене була зібрана тривожна валіза ще з 2014-го.

Почала будити сина: "Синочок, збираємось та їдемо до тітки Каті". Вона жила на Піщаному у приватному будинку з гарним підвалом. В мене залишилось пів баку бензину. Заїхали на заправку, а там була паніка через дрони, які літали над головою. Мене заправили і ми швиденько поїхали до Катерини Олексіївни.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нахабство РФ і загибель селян: історія пари, яка побачила "русский мир" під Авдіївкою у всій красі

Розвантажили з багажнику продукти, щоб віднести у підвал. В гаражі у неї стояв електромобіль. Ми хотіли мою велику машину поставити в гараж, а на електромобілі їздити, щоб економити паливо. Але моя машина не завелася і я зрозуміла, що мені залили бензин замість дизеля. Я ще потім постійно, коли бачила наших військових пропонувала їм викачати цю суміш з баку - на коктейлі Молотова.

Поки не було перебоїв з електрикою, ми з тіткою Катею, її донькою Сашею та моєю подругою Анжелою ще їздили по місту. Маріупольці віддавали одяг, продукти, воду для евакуйованих з Сартани. Ми забирали цю гуманітарку й везли в госпіталь та "Халабуду", де наші знайомі волонтери все це роздавали. Закуповували свічки, якийсь провіант, навіть примудрялися через інтернет-банкінг оплачувати дрова для тероборони.

Світла на Піщаному вже не було. У нас був генератор, але ми не змогли його завести. Тоді почали палити вогнище, щоб приготувати їжу для себе, собаки і кішки.

 

Не пам'ятаю якого числа, але звідкись ми дізнались, що є зелений коридор. Почали збиратись – взяли найпотрібніше, а все інше залишили у тітки Каті. В місті зустріли машину з червоним хрестом. Люди з авто сказали, що немає ніякого зеленого коридора. Що це усе - в сторону Росії. Ми це почули і поїхали до мене на квартиру, яка була на проспекті Нахімова, неподалік від парку. Там жили дві дівчини – Наташа, яка мені телефонувала 24 лютого та її подруга Ліна. В моєму домі було справжнє бомбосховище. Там жили люди не тільки з нашого будинку. Приходили і ті, хто мешкав по проспекту Будівельників. Там облаштували спальні місця. В квартирі також не було світла, але були вода і газ.

Катерина Олексіївна вирішила повернутися додому пішки, бо там залишились кішка та собака. Але зв'язку ж немає. В мене серце калатає, дійшла вона чи ні? Наступного дня я сказала дівчатам, що поїду провідаю тітку, а заразом візьму трохи продуктів. Тільки я доїхала до неї - почався обстріл. Забігла в підвал, почала збирати якісь продукти, ковдри, бо в моїй квартирі без опалення було дуже холодно. Обстріл закінчився і я з молитвою "Отче наш" поїхала назад.

Ми жили переважно у квартирі, спали покотом на полу, вдягнені у курточки ще й під десятками ковдр. А коли було дуже чутно обстріли, то спускалися у бомбосховище. Я по звуку вже навчилася розрізняти прильоти і відльоти. Зранку в нас був процес – кожний виконував свою роботу: хтось їсти добував, хтось готував, хтось мив посуд. Їсти готували на вогнищах у дворі, як і всі сусіди з прилеглих будинків. Наші військові іноді привозили муку і я робила з них пампушки.

В нас з Анжелою майже дорослі діти, моєму сімнадцять років, її сину шістнадцять. А в сусідів були діти по три - чотири роки. І як ти їм поясниш, чого хліба немає? Ми в першу чергу роздавали пампушки по квартирам, де були маленькі діти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Дітям закривали очі. На дорогах було багато трупів" - історія маріупольців, які пережили пекло

І ще такий випадок був: смажу я пампушки і підходять чоловік з маленькою дівчинкою не з нашого дому. Вона тримає батька за руку, він вже хоче йти, а дівчинка зупинилася і так дивиться на те, що я роблю. Я даю їй пишку, вона підходе, бере цю пампушку, кусає і каже: "Тато, така бомбезна пампушка! Якщо її скласти, то вийде котлета в тісті, тільки без котлети. Ну, нічого й так добре".

Анжела якось зі своїми сусідами скооперувались і поїхали за продуктами в центр. Вони простояли на морозі п'ять чи шість годин і повернулися ні з чим, бо почався обстріл і магазин зачинили. Після цього випадку ми ще раз з'їздили до будинку тітки Каті по харчі. Цього разу по дорозі побачили великі вирви та зруйновані будинки. Тітка Катя розповідала, що був такий сильний обстріл, що їй здалося наче пережила апокаліпсис. Ми навіть машину не глушили та не закривали двері. Похапали, що треба і бігом назад.

 

Дуже добре запам'яталося 8 березня, бо тоді випав сніг і ми набирали його куди тільки можна - щоб витопити технічну воду. Приблизно в цей час також з нашого балкону спостерігали як місцеві мешканці грабують магазини. Поліція просто не встигала приїжджати на всі випадки, бо зв'язку не було. Я розумію, коли виносили їжу, але я бачили як тягнули жіночі сумки. Думаю, Господи, ну навіщо ти заліз в магазин та тягнеш ці сумки?

15 березня ми дізналися, що наш сусід Сашко з третьої спроби виїхав з сім'єю з Маріуполя. Ми розуміли, що на електромобілі далеко не зможемо поїхати, але люди виїжджають, тобто є можливість. А ще Наташа піймала мобільний зв'язок, вона просто ходила по проспекту Нахімова й тримала телефон у витягнутій руці. Прийшло повідомлення від сусідки по дачі, що в Мелекіне є електроенергія. Ми вирішили їхати на дачу й заряджати машину, аби доїхати хоча б до Мангуша, а далі вже переміщуватися пішки.

Тільки-тільки ми приїхали, зайшли у дім - світло зникло. Ми розтопили пічку та заночували на дачі. Але до нас додзвонилася Саша і сказала, що завтра нам треба повертатися до Піщаного, тому що вона знайшла жінку з машиною, але та боїться їздити на далекі відстані.

Вранці ми зібралися, віддали ключі сусідці і поїхали. Заряду машини вистачило до повороту на Портівське, далі ми штовхали машину до пагорба, а з пагорба вже з'їжджали і навіть змогли трошки зарядитись.

Хазяйку машини звали Алла, ми загрузили машину і поїхали до мене на Нахімова. Переді мною постав тяжкий вибір - кого вивезти. Бо в нас було одне місце, а друзів троє: Анжела з сином Глібом та Наташа.

Я вирішила, що беремо Наташу, бо вона одна. І коли я це сказала, були дуже важкі хвилини. Анжела з Глібом потім теж виїхали, я допомагала з контактами, де можна зупинитися. Я просила вибачення за той мій вибір.

Ми загрузилися в машину і поїхали на Мангуш. На мангушському блокпості російські військові змусили Гліба вийти з машини і повністю роздягнутися – шукали татуювання, а також оглядали руки чи немає мозолів від зброї. В мене в бюстгальтері був схований прапор з підписами усіх військових, яким я допомагала з 2014 року. А в сумці шеврони. Після того, як Гліба обшукували, я зрозуміла, що це небезпечно.

Мені подзвонила знайома і сказала, що можна зупинитися на ніч в селі Осипенко. Там маріупольців пустили в гуртожиток, а місцеві жителі приносили продукти, консервацію, хліб, м'ясо і навіть борщ. Мій син скуштував хліб і каже: "Боже, я не пам'ятаю, коли їв такий смачний хліб."

Мені довелося викинути усі шеврони, тому що закопати їх не змогла. Але прапор є, прапор, я його ретельно сховала, тому що це велика пам'ять. Дорогою до Токмака ми пережили епопею – пройшли 25 блокпостів. На кожному нас зупиняли і роздягали Гліба. Обшукувати сумки почали тільки в Токмаці.

 

Після Токмака було ще 10 блокпостів, а коли ми виїхали з Токмака на василівську трасу був обстріл – це були якісь боєприпаси на парашутах. Я як водій не могла довго роздивлятися, дала по газам і ми поїхали далі і вже без зупинок на Запоріжжя. Там нас зустріла моя сестра. Вона наготувала для нас безліч страв, створила нам усі умови для відпочинку. А наступного дня ми з Наташою пішли до магазина, й в нас голова йшла обертом від того, що все працює, життя продовжується.

Благодійний фонд "Восток SOS" від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду.

Якщо ви стали свідком або жертвою воєнного злочину, повідомте про це документаторів "Восток SOS" за номерами:

+38 099 297 64 34

+38 099 736 42 41

Або надіславши свою історію на пошту: [email protected] чи у чатбот в Телеграмі @documenting_vostok_sos_bot

×