Розстріли впритул, грабунки та діти у підвалах . Хроніки окупації на Запоріжжі

7

Про події перших днів повномасштабного вторгнення російських окупантів розповідають кореспонденти газети "Голос Гуляйпілля" та дитина, яка робила нотатки у своєму щоденнику.

Оріхово: Розстріляні листоноші

"Кадирівці" на танку розстріляли машину Укрпошти, що везла людям пенсію. Двое людей загинуло". Це один з заголовків в перші дні війни.

На сайті Запорізької обласної адміністрації 7 березня 2022 року про це написано:

"У суботу 5 березня 2022 року, співробітники Укрпошти розвозили пенсії та пошту за маршрутом, який проходить через населенні пункти Оріхово, Омельник, Єгорівка та Новоселівка.

І саме по дорозі між населеними пунктами Єгорівка та Новоселівка на зустріч цивільній машині виїхав танк. Водій автомобіля взяв правіше, щоб його пропустити. У відповідь росіяни відкрили вогонь по цивільному автомобілю, а потім наїхали на нього. Наступного дня місцеві поштарі намагалися забрати тіла своїх колег, але знову завадили танки окупантів. Машина з тілами загиблих співробітників Укрпошти залишилася стояти у полі".

Ольга Петренко, оператор поштового відділення зв'язку в місті Вільнянськ, 5 березня 2022 року працювала листоношею у селі Єгорівка:

- Того дня, повертаючись з роботи, йшла додому пішки, але Олексій, побачивши мене, зупинився, щоб підвезти до двору. Вони з моєю колегою Ельмірою їхали на села з поштою та газетами. По дорозі трохи встигли поговорити. Олексій, завжди усміхнений та привітний, в ці години був схвильований як ніколи. Сказав, що переживає про сестричку Ірину, яка була на той момент в Енергодарі, і що через поганий зв'язок він не міг до неї додзвонитися. Він постійно переживав і телефонував їй. Ельміру я взагалі не знала, того дня я її побачила вперше. Єдине, про що ми з нею говорили, так це про страх! Страх їхати далі до Новоселівки, в якій уже мали чекати люди, бо їм везли пенсію, пошту та листи. Льоша зупинив машину біля мого двору. Я не знала, що то було востаннє, коли я їх бачила.

Ірина Галчанська, сестра Олексія Галчанського:

- Родом ми з братом із самого Оріхова, жили і працювали в цьому маленькому містечку. Потім я вийшла заміж, поїхала жити до Енергодару. Льоша ж після закінчення школи, вступив до університету, закінчив його за спеціальністю "Менеджмент". Але так вийшло, що ніколи не працював за спеціальністю. Мав різні місця роботи: то водієм, то механіком, то заступником головного інженера. Робота водієм Укрпошти теж дуже йому подобалася. В той день, 5-го березня, я не випускала телефон з рук, бо хвилювалася за батьків та брата. Тільки приходила смс що Олексій на зв'язку, відразу набирала його номер. Але, на жаль, знову у слухавку чула: "абонент не на зв'язку". Після 12-ї години дня я нарешті дочекалася того довгоочікуваного гудка до брата. Але слухавку він вже не взяв…

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Виходив на прострілених ногах. Отримав чотири кульових" - "Удав" про плани РФ, завдання України і мобілізацію

Ярослава Замотай, сестра загиблої Ельміри Замотай:

- Ми - звичайна багатодітна родина, в якій зростало шестеро дітей: три старші сестрички та три молодші брати. Проте, ми з Ельмірою були найближче одна до одної. У нас з нею були однакові погляди на життя. Постійно допомагали батькам виховувати молодших братів. Ми навіть їх поділили - кожній сестричці дісталося по брату. До всього цього додавалося велике господарство та город.

 

- Я знала, що в той день Ельміра поїхала розвозити газети та пенсію. Десь після обіду пролунав телефонний дзвінок. У слухавці почула чийсь плач. Я дуже стривожилася: "Хто мені телефонує?". Проте слухавку поклали. Я відразу передзвонила і почула жіночий голос: "Ваша сестра загинула", а далі - вибачення. Це телефонували з Укрпошти.

9 березня був день народження мами. Йшов сніг. Боляче було дивитися, як плакали наші наймолодші братики, ховаючись один за одного.

- Ми з багатодітної родини, тому не були розбалувані дорогими подарунками. Рано пішли працювати, щоб заробити свої перші гроші, яких в дитинстві завжди не вистачало. Ельміра мріяла купити собі гарний мобільний телефон, і раділа, що заробить скоро на нього грошей. Так і не купила. Моєю мрією завжди було поїхати на море всією родиною, але вона так і не здійснилася. Вже після смерті Ельміри мені наснився сон: ми всі на морі і такі веселі та щасливі, що я навіть прокинулася від свого сміху.

Олексію Галчанському було 34 роки, Ельмірі Замотай – виповнилось лише 20. Обох президент Володимир Зеленський нагородив орденом "За мужність" III ступеня посмертно. Нині у рідних Олексія та Ельміри одна дорога. До кладовища. Вони обов'язково поїдуть туди щойно стихнуть обстріли Оріхова та Малої Токмачки, щоб покласти гостинці на їхні могили, бо "діти чекають".

Новоселівка: "Ми спалили їхній БМП, щоб не повернулись"

Окупація села Новоселівка під Гуляйполем тривала дві доби. Зранку 5 березня колона окупантів почала штурм населеного пункту, який мав стати їхнім перевалочним пунктом для подальшого просування в сторону Гуляйполя. Кажуть, Новоселівку окупанти сплутали із однойменною назвою села, у Донецькій області.

- Напад на села та міста, такі як Гуляйполе, Оріхів окупанти на початку повномасштабного вторгнення здійснювали рано вранці, - говорить колишній військовослужбовець Святослав. – Не знаючи добре місцевості, вони хаотично заходили в села і перше, що робили, це шукали харчі. Тому забігали в ще теплі будинки мешканців, деякі із яких на той час вже були порожніми. Підвали домівок перевіряли димовими шашками, переконавшись, що там немає військових, займали ці підвали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Два роки великої війни: підсумки, виклики, подальші перспективи

Цієї ночі окупанти залишились в селі. Переночували і 6 березня колона рушила, от тільки в зворотному напрямку, на свої позиції, на яких вони і зараз.

 

7 березня місцевий волонтер та агроном Євген Коростельов побачив з власного дрона, що окупанти покинули село, тож вирішив доїхати разом із місцевим загоном самооборони на допомогу місцевим мешканцям та оглянути місця злочинів російських військових. Обабіч дороги стояла розбита автівка Укрпошти, поряд лежали розтерзані від вибуху тіла працівників – Олексія Галчанського та Ельміри Замотай. Там же виявив понівечене авто і тіла ще двох місцевих чоловіків. Їх окупанти розстріляли впритул. Тіла новоселівців Івана Силки та Юрія Савоніка було важко опізнати, бо окупанти розчавили їх бронетехнікою.

- По дорозі ми знаходили залишки військової зброї, техніки, відпрацьовані гільзи артилерійських снарядів, - говорить дядько Євгена Дмитро Коростельов. - За добу перебування села під окупацією колись охайне та затишне село перетворилось на місиво багнюки та руїну. Зруйновані домівки, пограбовані крамниці, подавлені гусеницею огорожі, спалені авто, розстріляні люди.

Об'їжджаючи село, за кількасот метрів від понівеченого авто Укрпошти хлопці побачили танк без башти.

- Ми спочатку зраділи, але у танку знайшли піксельну частинку військової форми, яка була зі слідами крові, і зрозуміли, що це був танк Сил оборони.

Трішки далі в напрямку Гуляйполя тероборонівці знайшли спалений бензовоз. У ньому живцем згоріли наші захисники. Сьогодні на цьому місці стоїть хрест, який встановили побратими в пам'ять про загиблих військових - Костянтина Борисюка та Сергія Фандралюка.

А між Новоселівкою та Гуляйпількьким місцеві виявили полишену російську БМП.

- Оглянувши з хлопцями БМП, ми відразу зняли боєкомплект та кулемет, який пізніше віддали на блокпост захисникам, зробивши під нього триногу, - говорить Дмитро. – Там же ми знайшли зовсім маленький записник окупанта, в якому прочитали: "субхана рабиль алла", що в перекладі означало - святий мій Найвищий Господь. Отже, тут, вірогідно, були кадирівці, про яких пізніше розкажуть люди з Мирного, Загірного, Чарівного.

Того ж дня ми спалили той ворожий БМП, побоюючись, що вони можуть відремонтувати його, якщо повернуться…

 

Мирне: історія Тараса з села, яке колись було мирним

Історія 12-річного Тараса Чердоклієва до повномаштабного вторгнення була дуже схожою із тією, яку мали всі українські діти до великої війни. Пандемія ковіду та "дистанційка". Хлопчик часто їздив до бабусі та дідуся у села Мирне, що у Гуляйпільській громаді. Коли прийшли росіяни, він був якраз там.

- Сама я родом із села Мирне, як і мій чоловік Віктор, - розповіла під час особистої зустрічі мати Тараса Ірина Чердоклієва. Із села до Запоріжжя ми виїхали ще до війни. До села, в якому жили мій тато та мама Віктора, Тарас полюбляв їздити найбільше. Тільки-но канікули, як він вже там. Тож і після зимових канікул 2022-го року він жив біля бабусі та дідуся. 2 березня там не стало мобільного зв'язку і додзвонитися ми вже не могли ні до кого. 5 березня чоловік вирішив їхати до села, щоб забрати сина, а батькам привезти продукти, які, ми були певні, скінчилися. Тож рано вранці він поїхав. І більше не повернувся. Відомо, що того дня Віктор заїхав до села Гуляйпільського (Комсомольського), далі вони поїхали разом з рідним братом Ірини Юрієм Чердоклієвом, але потрапили під колону ворожої техніки російських окупантів, які впритул розстріляли, а потім розчавили автівку "Таврія" з хлопцями – ред).

 

Окупувати Гуляйполе злочинцям не вдалося, але в Мирне вони прийшли. Зовсім маленьке село, куди з'їхалися всі родичі, гадаючи, що вибрали безпечне місце, опинилося у ворожій пастці.

- Село було просто наповнене дітьми та молоддю, - продовжує згадувати Ірина. - Вибратися звідти так просто вже ніхто не міг. Після втрати двох найрідніших людей розуміла, що в селі так і залишаються син, батько, мама Віктора. На щастя, мого Тараса привезли сусіди, а батько разом з рештою інших односельців виїхав аж 22 квітня 2022 року. Батько говорив, що не боявся вмерти, а от за онука хвилювався найбільше. Тарас разом з іншими дітьми ховалися у підвалі. Володимир Іванович Чердоклієв, батько Ірини, розповідав як дивувалися окупанти, коли бачили в селі асфальтні дороги та вуличне освітлення. Серед них було багато чеченців, дагестанців, осетинів, а також самих росіян.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "730 днів самовідданості і відваги": Зеленський звернувся до українців із аеродрому Гостомеля

 

Ірина з дітьми та батьком зараз живуть разом. Матері вдалося витягнути сина з окупації. Вона каже, що вночі хлопчик часто плаче та кричить, благає аби його не чіпали.

Новозлатопіль: "Війна в моєму селі" (щоденнник школярки)

"У Новозлатополі, що у Малинівській громаді 26 лютого зник зв'язок і світло, зачинилися магазини". Так починаються нотатки у щоденнику місцевої школярки Віолети Перепаді. Вона власноруч писала моторошну воєнну хроніку. Ось деякі нотатки дитини.

4 березня 2022-го об 11.00 зі сторони Любимівки заїхала перша колона окупантів. Ми намагались рахувати техніку в надії передати дані нашим воїнам. Нарахували 25 одиниць техніки: вісім танків, три "Гради", чотири БМП та бензовози, "КамАЗи", ще якісь броньовані авто.

О 12.30 цього ж дня заїхала друга колона зі сторони села Федорівки. В ній було уже 35 одиниць техніки: САУ, "Гради", "КамАЗи". Дві колони чекали третю. Вона прибула о 14.00. Ми сиділи вдома. Дорослі намагались сховати дітей.

Але після обіду всі три колони рушили по головній дорозі у напрямку Гуляйполя. Вірніше, ми так думали. А вже пізніше дізналися, що 4 березня вони зайшли до сусідньої Малинівки. У цю ж ніч був перший страшний обстріл сусіднього села. Нам було добре чутно і видно. В наступні два дні колони окупантів вже не заходили, але окремі групи техніки заїжджали.

6 березня через Новозлатопіль почали повертатись залишки "асвабадітєлєй" з розбитою технікою. Ми зрозуміли, що Гуляйполе вони "не взяли". Як ми раділи потай, і дуже сподівались, що інші залишаться розбитими там назавжди.

Але 7 березня окупанти на БТРах із зловісними позначками заїхали до нашого села. Їх було багато. Брудні, п'яні, дивні на вигляд (наче усіх їх чимось напоїли). Почали ходити по хатах, шукати їжу та воду. Брали овочі, забирали курей, олію, воду, молоко. Готової їжі не брали, щоб їх не отруїли. Були там росіяни, дагестанці, чеченці. Розселились в порожні хати та дитячий садок.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Не забудем і не пробачим" - 24 пісні про повномасштабну війну в Україні

В ті дні окупанти намагались "підкупити" нас своїм добрим ставленням, але ставало дедалі тривожніше і страшніше. Ми бачили заграви пожеж і чули страшні вибухи зі сторони Гуляйполя, Старомлинівки, Великої Новосілки. Розуміли, що обстрілюють і навколишні села. Зв'язку майже не було. Щось десь намагались дізнатись із Телеграм-каналів або тихенько переповідали один одному.

 

9 березня в селі раптом стало тихо. Ми не вірили самі собі, але "асвабадітєлі" покинули Новозлатопіль. Три дні їх не було. Тільки після евакуації ми дізнались, що частина їх "перекочувала" до Малинівки, а частина – далі. Та не все було так просто. Одні звільняли плацдарм для інших.

Ті прибули за кілька днів.

Ординців стало ще більше. Але тепер вони вели себе саме як переможці. Грабували магазини, людські хати та господарства. Почали пускати міни по будинках, залякуючи. Батьки збиралися по кілька родин, щоб у разі потреби не залишати дітей самих.

Добре, що ми жили в селі, тож у нас була якась їжа. Магазини росіяни грабували, але, окрім горілки їх там мало що цікавило. Тож поки що залишались і якісь продукти.

Наш староста домовився (бо виходу іншого не було) з окупантами про постачання води селянам. Її накачували тракторним генератором та розвозили по селу в певні дні та години.

22 березня з сусіднього села долинули звуки ближнього бою. За цей час ми вже навчились розрізняти "вихід" і "прихід", постріли міномету, градів, танків, "роботу" авіації. Найстрашніше було, коли "працювала" ворожа авіація. Але дуже сподівались, що Малинівку звільнять, і ми будемо наступні. Ми не знали чи звільнили сусіднє село, але орків у селі побільшало. Кадирівці, які перебували у Малинівці, з'явились у нас. Виявилось, що ці "сміливці" втекли першими, залишивши росіян у малинівському степу. Вони й до цього наїжджали до нас з Малинівки. Навіть забрали той самий тракторний генератор, зрештою залишивши людей без води.

Бачили як з "Градів" розстріляли їхню хату.

Моя однокласниця, яка жила на краю села, розповідала, що за городами дорослі викопали окоп. І коли починались обстріли, бігли туди. Бігли не лише вони, а й сусіди. Одного разу, залишившись в окопі, вони бачили як з "Градів" розстріляли їхню хату й сусідні. Всі обійстя просто згоріли в них на очах. Вони залишилися в чому були.

26 березня наші намагались звільнити Новозлатопіль від окупантів. Але сили були нерівні. Багато наших захисників полягло тоді, бо кацапи просто розстрілювали хлопців. Тільки один вижив, дістався до однієї з хат. Спитав дорогу на Малинівку. Тоді і родина вирішила втікати. Як Настя сказала, що навіть стара бабуся бігла наче біатлоніст (хоча смішного в цьому мало). Вони за 40 хвилин подолали відстань у 5 км.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Професійна армія лягла в землю" - звільнений з полону "азовець" про війну у 2024-му, ТЦК і новий фронт

Цього ж дня моя родина перебралась до бомбосховища, що розташовувалось у місцевому товаристві. Обстріли були страшні. Ми сиділи тихенько і плакали. Ні їсти, ні спати не могли.

Того ж дня у селі з'явились буряти.

В бомбосховище сходилися цілі родини. Їжі не вистачало. Адже ні світла, ні пічок, ні газу там не було. Вийти на поверхню через обстріли не завжди могли. Дорослі думали, чим нагодувати дітей. Буряти з барського плеча віддали перебрані сухпайки. Бридко було їх їсти, але ми мали вижити.

28 березня група батьків пішла домовлятись з окупантами про евакуацію дітей і пораненої жінки. Уже тоді в селі були й загиблі односельці від мін. Росіяни не дозволили їх навіть поховати. Були й поранені та контужені, яких не було чим лікувати.

Зрештою ординці "змилостивились" і дозволили вивезти дітей. Уже після виїзду ми дізналися, що кадирівці вигнали земляків, котрі залишились, із бомбосховища.

Всі гаджети у нас конфіскували. Виїздили через Любимівку, через блок-пост росіян. Дорога була страшною. Малинівку саме крили з "Градів". Хати в нашому селі горіли. На під'їзді до Любимівки ми спостерігали страшну картину: багато загиблих військових і техніки.

На любимівському блок-посту чоловіків роздягали, шукали тату та сліди від зброї. Процедура було довгою. Але ми вирвались. Дістались до Покровського, хтось до Успенівки, а потім до Запоріжжя.

Нарешті ми були на українській землі! Ми плакали і сміялись одночасно. Страшно, що далі, але ми були живі і вільні!

Вирвавшись з пекла окупації, ми налагоджували своє життя, зустрічались з односельцями, чули нові страшні історії. Аня розповідала, що їх родину з іншими людьми (близько 30 чоловік) уже набагато пізніше після нас вивіз якийсь російський солдат у вантажівці разом із трупами загиблих росіян до Токмака, де люди кілька діб переховувались в якомусь дитсадку.

Інші односельці розповідали, що декого просто не хотіли випускати, або вимагали величезні гроші, яких в людей просто не було. Дехто з наших односельців пропав без вісти. Їх і досі розшукують рідні.

Тепер ми – переселенці. Вчимось, працюємо, донатимо.

1 квітня. У Запоріжжі, біля "Карітасу", нас зустріли волонтери. Нагодували, дали одяг, розмістили в одному з дитсадків міста на перепочинок. Багато ще чого було: жили в однокімнатній квартирі, спали на підлозі, переїжджали і ось ми – в модульному будиночку. Тепер ми – переселенці. Вчимось, працюємо, донатимо. Як можемо, робимо свій внесок у велику Перемогу. Дуже хочемо додому. Слідкуємо за новинами. А новини поки що невтішні, бо ворог усе нищить на своєму шляху. Нелюди! Вони і є нелюди!

13 листопада, вже 2023-го року, Як ми дізнались, окупанти зруйнували єврейську школу та синагогу в селі. Вони пережили фашистську окупацію, хоча частково були зруйновані. Рашистську ж не пережили.

Ворог ще сидить у нашому селі. З повідомлень наших односельців, які ще там залишились, адже не всі з них колаборанти, відомо, що там росіяни організували танковий полігон. Місцевих у бомбосховище не пускають.

Але ми віримо, що рано чи пізно ворога буде знищено. Справедливість буде відновлена. І ми повернемось відбудовувати своє рідне село.

Матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України для проекту "Близько до "нуля": життя прифронтових громад" в партнерстві з порталом Gazeta.ua та журналом "Країна" за підтримки Free Press Unlimited. В проєкті беруть участь видання з прифронтових та деокупованих територій: "Рідне місто" (Мирноград, Донецька обл.), "Путивльські відомості" (Путивль, Сумська обл.), "Весть" (Чернігів), "Голос Гуляйпілля" (Гуляйпілля, Запорізька обл.), "Зоря" (Золочів, Харківська обл.).

×