На розвиток України і суспільства вплинули революційні події - Майдани. Відчувати своє місце у світі для українців важливо. У 2004 році ми вперше голосно заявили про європейський напрямок. У 2014 році під час Революції Гідності суспільство сказало, що воно не готове миритися з тим, що його намагаються повернути в минуле в корупційну олігархічну диктатуру. Цінності, зміни і прагнення змін проявилися саме на Майдані 2014 року. Водночас, на розвиток держави вплинуло багато подій, які виникли задовго до цього. Першим переломним моментом став конфлікт навколо Тузли за часів Кучми. Вже тоді проявлялися суперечності України з Росією.

Чемпіонат Євро-2012 став одним із знакових подій. Тоді держава відкрилася світові. Україна стала більш туристичною. Іноземці отримали змогу ближче познайомитися з Україною.

Переломною подією в суспільстві стала російсько-українська війна. Це сильно вплинуло на свідомість суспільства. По-перше було зруйновано міф про україно-російське братерство, яке гальмувало розвиток країни. Друге – під час війни проявилася внутрішня самоорганізація суспільства, коли почав зароджуватися волонтерський рух. Сьогодні волонтерам довіряють як церкві чи армії. Ті, хто йшов добровільно допомагати армії або воювати, дуже вплинули на націю, бо ми повірили в себе і запити почали стрімко еволюціонувати в політиці, економіці, свідомості.

Багато чого не відбулося без нього. Він намагався консервувати Україну. Декларування про європейський напрямом під час правління Януковича мав шанс здійснитися, але різкий розворот в бік Росії став каталізатором для революційних подій 2013-2014 років. Янукович в Україні очолював корупційну верхівку і продемонстрував, як і до чого це може призвести. З іншого боку Янукович мав сильну опозицію з кількох парламентських партій прозахідної ідеології – "Батьківщини", "Свободи", "Удару". Вони створювали масові акції, наприклад, у 2013 році "Вставай, Україно!". Протистояння ідей, повернення в минуле прозахідного напрямку спровокувало внутрішній конфлікт, який став наслідком подій 2013-2014 років.

Наразі українці не готові повернутися в таку систему правління. Це показує й закордонний досвід. Наприклад, спершу президента Білорусі Олександра Лукашенка сприймали позитивно в Україні, бо був порядок і стабільність. Але як тільки почався наступ на свободу, відразу його авторитет впав. Бо свобода - це одна з цінностей, яка домінує у свідомості українців. Якщо її забирають, то розпочинається бунт і люди йдуть проти влади.

Уникнути Євромайдану у 2013 році при ти помилках влади було неможливо. По-перше, Януковича відкрито не сприймала західна Україна. Майдан 2004 року не був першим. Всі масові заворушення відбували ще на початку незалежності, наприклад, Революція на граніті. Тоді рушійною силою стала молодь і прогресивна частина України. Несприйняття західними українцями Януковича стало бомбою повільної дії. Рано чи пізно будь-який найменший конфлікт щодо національної ідентичності автоматично ставав би каталізатором Майдану. Політики Януковича цього боялися.

У 2013 активним гравцем в Україні була Російська Федерація. Вона використала внутрішній конфліктом і розпочала анексія територій. Російсько-український конфлікт назрівав ще одразу після 1991 року. Нам пощастило, що під час конфлікту на Тузлі тодішній президент Леонід Кучма зумів жорстко відповісти, а Майдан 2004 року поставив Україну на рейки проєвропейського вектору розвитку.

Економічно вплинуло негативно на нас. Ми втратили підприємства і більше трьох мільйонів громадян. Також це видозмінило політичну карту. Відбувся ідеологічний розкол проросійських партій. Українці почали тверезіти, бо до цього надіялися на братські стосунки з Росією. Також це вплинуло на факт присутності Росії у мові. Наразі з України витискається російська мова і те, що пов'язано з цією країною.

Ми зрозуміли, що Україні доведеться вирішувати все самій і не надіятися на Росію. Це зіграло умовно позитивно. Дало нам поштовх і надію рухатися далі без орбіти поглядів й інтересів Росії. Вона їх формує, використовуючи стару радянську ідеологію, яка досі домінує у внутрішньому житті РФ. Це є суттєва відмінність між Україною і РФ. Наші дослідження показують, що в Україні кількість людей, які ностальгують до СРСР за останнє десятиліття зменшується, а згідно російських досліджень - в Росії навпаки збільшується. В Росії третина молоді сумує за СРСР, хоча тоді вони ще не жили. Вони намагаються повернути ідеологію Радянського Союзу і зараз. Це є загрозою для України.

Процес формування нації займає не одне століття. Покоління, яке виросло у незалежності, абсолютно відрізняється від, тих хто застряг в радянській ідеології. Зараз вони більш відкриті. Це важливо, бо в СРСР держава формувала правила, кордони і контроль для людей. Сьогодні ми мобільніші і більш мотивовані на успіх.

Молодь сьогодні мають більше можливостей, ніж їхні ровесники в радянські часи. Вони мають шанси навчатися за кордоном, втілювати всі ідеї, які вони хочуть, мають мотивацію і розвиток. Вони можуть знайти себе в глобальному світі

Він зберіг незалежність України і зумів протистояти на міжнародній арені, використовуючи досвід міністра закордонний справ, бізнесмена і вміння комунікації. Це дозволило сформувати міжнародну коаліцію і протистояти Росії. Крім того, зумів дотиснути західні структури, аби отримати безвізовий режим. Порошенка ідентифікують, як політика старого типу. Він підготував своїм правління основу для так званої електоральної революції, яка відбулася у 2019 році. Люди стомилися від такого типу ведення держави і проголосували за абсолютно нову людину, яка не мала відношення до політики. Ті люди, які голосували за Зеленського, вже не проголосують за старих політиків. Будуть чекати нових.

Йому вдалося стабілізувати це лише завдяки тому, що саме суспільство мало поняття єдності і зуміло згуртуватися. Вони допомагали армії, мали прагнення зберегти Україну як державу. Порошенко просто підтримав і очолив цей процес. Він не заважав суспільству. Непорозуміння суспільства могло б призвести до громадянської війни.

"Мінські угоди" неоднозначно сприймаються суспільством та інтерпретуються політикумом. Вони стали вимушеним кроком, який мав зупинити ескалацію збройного конфлікту. До цього ми мали щоденний масштаб втрат української армії, який сягав сотень вояків.

Армія абсолютна змінилася. До 2013 року війська поступово скорочували, їх розвитком ніхто не займався. Звісно, що війна стимулювала повернення армії в життя країни. Крім високого рівня фінансування, змінилася філософія ставлення суспільства до армії. Вона необхідна Україні й відіграє велику роль. Люди готові їй допомагати. Зміна суспільної думки є основним досягненням. Ми пишаємося людьми, які проявили мужність і поклали життя за незалежність.

Захист Вітчизни для України поступово стає "гендерно нейтральним" завданням усього суспільства, передусім справою небайдужих, свідомих та активних громадян-патріотів. І перед ними, причому як чоловіками так і жінками, – із прийняттям та підписанням Закону "Про основи національного спротиву" – поступово відкривається дедалі ширше "вікно можливостей" реалізації свого патріотизму на практиці. Зокрема, в форматі "служби у військовому резерві" у підрозділах, бригадах та батальйонах. Територіальної оборони, які охоче приймають до своїх лав чоловіків та жінок, мисливців та водіїв, діловодів та бухгалтерів.

Значні перемоги українців на міжнародному рівні консолідують суспільство. Люди радіють нашим перемогам по всій Україні від малого до великого. А перемог було дуже багато. І вони згуртовують українців. Найбільше нас об'єднав чемпіонат Євро-2012. Люди раділи, що така подія відбувала саме в нашій державі.

Незалежна Україна повинна мати вагу і роль у світі. Нам ще до цього треба йти. Залежимо від багатьох міжнародних структур і позик. Але маємо можливість самими розпоряджатися своїм майбутнім. І думка, що ми самостійні, кожен раз зростає. Можливо ця ідея переможе і стане каталізатором абсолютних змін в країні.

На жаль, в країні до цього часу живе ідея популізму і перекладання відповідальності. Це притаманно посткомуністичному суспільству. Є надія на молоде покоління. Підприємства, незважаючи на труднощі, намагаються розвиватися. Потенціал нашої держави великий, але старий радянський патріотизм досі ще живе.

Усвідомлюємо, що самі можемо справитися з тією бідою, яка прийшла на Сході. В Україні з'явилися люди, які почали допомагати військовим, відновлюють різні соціологічні сфери. Ця невелика частина суспільства стала поштовхом і провідниками змін, які спрямували людську енергію на збереження держави. Громадські організації створювалися й до 2014 року. Просто їхні функції були дещо іншими. І з часом вони набули великого значення в Україні.

За цей час могли б формувати економіку, знищити корупцію тощо. Але чомусь цього не сталося. Віктор Янукович маючи потужну владу не мав бажання змінювати країну. Помилка також у тому, що ми пізно згуртувалися. Війна повинна об'єднувати людей і тих внутрішніх конфліктів, які зараз є, має бути менше. Ми змогли взяти відповідальність на себе і протистояти Росії. Але нація має бути мобілізованіша і не думати, що хтось прийде і вирішить всі питання. Нам ніхто не допоможе.

Ключова заслуга – це ментальний вірус змін. Тобто люди вже не повернуться до старого типу політики й ідей, які вони пропонували. Суспільство обрало Зеленського, бо прагнуло нового. Він же розпочав боротьбу з внутрішніми ворогами, наприклад, Медведчуком і його каналами, ідеями країни-агресора. Хто знає, чи зуміє він довести це до кінця. Але тенденція знищення всього небезпечного інформаційного впливу Росії в нашій державі є. Деякі люди й досі знаходяться під впливом РФ. Це лежить у вихованні й умовах їх життя. Для того, щоб вивести їх звідти потрібна цілеспрямована політика та час. До прикладу, Південні і Схід країни були більше індустріальні коли існував СРСР. Людям давали роботу, захист і розуміння, що майбутнє є. Наше суспільство постраждало в соціальному плані після розпаду СРСР. Їм треба давати нові можливості для розвитку. Зеленський сьогодні намагається розвивати це. Він більш відкритий до суспільства, ніж інші президенти України. Намагається зберігати баланс і не пропонувати контроверсійних ідей, що розколюють країну.