Учора стало відомо, що начальник прес-служби української міліції Володимир Поліщук, 49 років, планує подати керівництву два рапорти. Один стосується реформ прес-служби міліції, а другий - на звільнення. Говоримо з ним про роботу.
Опишіть свій робочий день?
Він ненормований. Починається з аналізу публікацій в пресі та інтернеті. Моніторимо по телебаченню сюжети. Упродовж всього дня спілкування із журналістами, домовляюсь про зйомки, коментарі. Якщо виходить відповісти відразу, даю інформацію в телефонному режимі. Ще веду по телебаченню програму "Територія закону" та декілька телепроектів. Багато часу витрачаю на біганину по кабінетах. То до міністра, то до його замів. Буває робота, пов'язана із папірцями, готуємо відповіді в правозахисні організації. Іноді робочий день закінчується на початку 5-ої ранку, а о 6-ій я знову на роботі. Моя робота - це щоденне ходіння по лезу ножа. Треба розуміти політику МВС, мати матеріали по всім напрямкам. І якщо є можливість, прокоментувати. Наприклад, не завжди є можливість узгодити коментар з міністром. Він часто буває в Кабміні, відрядженні. Мої коментарі для журналістів не всім подобаються в МВС. А ще трактування. Коли іде психологічний тиск, хочу махнути рукою і піти працювати в "Газету по-українськи".
Як реагуєте на критику міліції з боку суспільства?
Критика є, вона сильно б'є, неприємна. Буває саме через тих працівників міліції, які поруч із тобою служать, але своєю поведінкою перекреслюють повністю роботу тих людей, які по ночах чергують. Коли в Києві працював, і їздив на подвійні вбивства, напади, бачив, що карний розшук і в годину ночі, і в три, і о шостій ранку на нараді. Але покидьки в погонах перекреслюють все.
Ходжу на ток-шоу, де лунають звинувачення в адрес міліціонерів. Розумію, мене дехто не сприймає, як представника МВС. І, розумію, що міліція не завжди біла і пухнаста. Часто буває, що є за що виправдовуватись. І треба про це говорити чесно. Але навіть в суперечці намагаюсь не ображати людину.
Все негативне, що трапляється в міліції, мимовільно втягую в себе. Саме через це є начальники, з якими мені неприємно спілкуватись. Іноді з'являється бажання піти. Мене вже питали - якщо зміниться керівництво, залишитесь? Якщо буде комфортно працювати, то залишусь. Якщо прийде самодур, якому не можна нічого пояснити, я з радістю піду. Іноді виникає бажання знайти роботу з нормованим графіком. Тоді буде час займатись творчістю, це приноситиме задоволення, вчасно повертатимусь додому. Приділятиму більше уваги дружині, сину.
У вас є вороги?
Моє глибоке переконання, що всі люди прекрасні і красиві створіння. Але буває, що якісь ситуації нас псують. Це наш гріх, який ми потім будемо спокутувати. Є люди, які мене ненавидять. Наприклад, журналіст Анатолій Шарій, який знайшов політичний притулок в Прибалтиці. Писав критичні матеріали про міліцію та наркотики. А я його люблю, пише добре і гостро, за це поважаю. Або Інна Шевченко з "FEMEN" кидала в мене тортом, в інтернеті ролик є. Я весь був у торті, сорочка, обличчя. Коли йшов по міністерству, всі на мене дивились з таким здивуванням. Але мені здається, що дівчина помиляється. Я її теж люблю. І хотів, аби вона колись це зрозуміла.
На виборах ви були третім номером у списку Ліберальної партії України. Чому пішли в політику?
Я часто по роботі зустрічаюсь з народними депутатами. Для мене раніше деякі з них були найкращими, бо їх обрав народ. Зараз я бачу, що вони брешуть. Вони прекрасні оратори, професійні політики, їх не переговориш. Але коли вони говорять про свавілля, корупцію, сварять міліцію і паралельно їздять на дорогих машинах, розумію - тут щось неправильно.
Якби пішов самовисуванцем, все одно мене би асоціювали з "регіонами". А я, хоч вбийте, цього не хочу. Скажу по секрету, наша партія набрала на цих виборах найменше голосів, - усміхається.
Ви постійно спілкуєтесь з великою кількістю людей. Навчились "читати" людей?
Коли людина відводить очі під час розмови, є відчуття, що вона нещира. Але я не можу це точно сказати. Є такі, що мають чесні очі, а після спілкування почуваюсь подавленим. Ти ніби говориш про хороші речі, але відчуваєш тиск на себе і думаєш, коли нарешті він піде.
Вас впізнають на вулицях?
Агресію часто на собі відчуваю. Популярність не шкодить тільки супермоделям. Вважають, що поява на екранах - це щастя. Для мене навпаки, відхід від публічності - це щастя. Потрапляв у ситуації, коли зовсім незнайомі люди підходили і говорили неприємні речі. Коли тобі на базарі кажуть "ти телевізійний брехун", що в такій ситуації робити, відповісти агресією чи півтора години доказувати свою правоту?
Як відпочиваєте від роботи?
Коли в 1997-му перевівся в Київ, думав що ходитиму рибалити на Дніпро. За весь час получилось аж два рази виїхати. Один раз із другом нічого не зловили. А півроку тому їздив вдруге. Запросив Олег Найда, це чоловік, який знайшов Оксану Макар в закинутому будинку, ми з ним потоваришували. І риби наловили дуже багато. У відпустці категорично не дивлюсь кримінальних новин. З дружиною новини не обговорюємо.
Як вплине на вас, якщо міліція стане поліцією?
Коли у нас буде поліція, буду дуже радуватись. Колеги, які були у відрядженні в Польщі, розповідали, як одного вечора попросили показати відділ по боротьбі з наркотиками. А поляки показують на годинник: "Служби вже не працюють, тільки чергові". Наші були вражені. Бо можуть викликати о першій ночі. Якщо в олігарха машину вкрали, то відразу їдуть шукати.
У вас виникали непорозуміння із міліціонерами поза роботою?
Два роки тому син одружувався. О 4-ій ранку відвіз його додому, і по-тихенько їду собі. Вся машина в іграшках, стрічках, на задньому сидінні кришталеві бокали. Ще залишки спиртного, шматок торта. Зупинив "даїшник". Напевно думав, що я п'яний. Перевірив документи. Потім подивився на мене, впізнав, і кинув посвідчення в салон. Мовив щось типу: "Їдь, поки я добрий!". Мені соромно за систему. Трапляються такі невиховані та неграмотні колеги.
Завжди дотримуєтесь правил на дорозі?
Швидкість перевищую якщо бачу, що пуста дорога. Тоді можу додати газу, але тільки за населеним пунктом. Одного разу з жінкою їхали до Львова. В Житомирській області вразив місцевих жителів - зупинився на пішохідному переході.
Часто в інтернеті з'являється відео із працівниками ДАІ, міліціонерами, які неадекватно реагують на запитання.
Треба, щоб усе розумно було влаштовано в житті міліціонерів. Якщо ти неправий - відповідай. Якщо неправильно поступають проти тебе - поінформуй. Скажи: "Ось телефон інспектора батальйону, ось внутрішня безпека, а ось прокуратура. Звертайтесь туди, якщо у вас зауваження до моєї роботи". Якщо працівник міліції винуватий, його треба наказати.
Як вам вдається балансувати між журналістами та колегами на роботі?
Через деякі справи карний розшук у коридорах оминає мене. Наприклад, через події у столичному "Каравані" намагалися зробити вигляд, що не побачили.
Ви давно працюєте в міліції?
Я військовий. Після того, як Україна стала незалежною, служив у внутрішніх військах. Міліціонером я став тільки в 2005-му році, тоді київську міліцію очолив Віталій Ярема. На співбесіді я сказав, що прес-служба має не тільки відповідати на запити, а повинна мати свій інформаційний продукт. До 2004-го якась критика журналістів на міліцію або на внутрішні війська завжди сприймалась як особиста образа. Наприклад, хтось написав, що внутрішні війська - це конвойники. Відразу треба було телефонувати редактору газети чи журналу, їхати на канал і просити не показувати цього. Бо це знищить наш позитивний імідж. Ярема - демократичний керівник. Він мені тоді ніяких умов не ставив. Якщо журналіст знайшов негативний факт, треба просто в цьому розібратись.
Хто вам допоміг зробити кар'єру?
У мене ніколи не було "лапи". Батьки дуже прості. Тато - електрик, мати - технолог на заводі, абсолютно рядова сім'я. Якось виходило, що рухався сам. Завжди дотримувався того, що по трупах ніколи не піду. І погано ні на кого не скажу, щоб виглядати краще, не буду підсиджувати людей. В мене якось само складалось. Напевно Бог вершить нашими долями. Я не просив друзів, щоб вони дзвонили до міністра та розказували, який я класний хлопець.
Що будете робити на пенсії?
Знаєте, є такий анекдот: міліціонери та прокурори люблять дачі, бо вже не саджати не можуть. Я купив собі дачу за 110 кілометрів від Києва. На ближче мені не вистачило грошей. Зараз наводжу там порядок. Посадив дві яблуні, грушу, смородину, малину. Це релаксація. Там село далеке й забите. "Лайф" не ловить, практично 90% журналістів мене вже знайти не можуть. Колись уся рутинність закінчиться і захочеться тиші - буду жити тут.
3 
79692
Коментарі
36