"Половини тих, хто работали зі мною, вже нема" - ліквідатор аварії на ЧАЕС

Фото: Фото: Сергій Старостенко

Головна площа міста Славутич, що за 46 кілометрів від Чорнобильської атомної станції. Перша година ночі 26 квітня. На площі відправляють молебень за загиблих під час аварії на ЧАЕС. Кілька сотень людей зі свічками і лампадками стоять перед монументом пам'яті: на гранітній плиті висічені портрети 30-ти ліквідаторів-пожежників, які померли протягом кількох днів і тижнів після вибуху.

Оператор ЧАЕС Леонід Топольський, 51 рік, кладе квіти, пригинає голову і ховаєтся у натовпі. На чоловікові біла запилена куртка. Стоїть, ковтаючи сльози.

- Сонечко — 26 лєт проработал я... нєт... ізвіні, ето самоє... я не буду говоріть... Нє магу... - відвертаєтсья, коли підходжу до нього.

В руках у жовтому кульку з написом "Billa" подзенькують дві пляшки горілки. Раптом обіймає мене. Йдемо через площу до сосен і сідаємо на лавку.

"Представ себє, 26 лєт на станції. Утром встаєш — ноги не повертаються туди їхати. 40 мінут їхати станціонною електричкою. Я в електрічку сєл — це я вже нахожусь на работє. З 8 до 20 працюю, 12 годин. Потім маю отсипной і два виходних. 7 тисяч гривень маю. Мєжду прочім, скажу тобі, я вже древній. 51 рік. У нас тут довго не живуть".

"26 числа (у день аварії - ред.) зібралися ми з хлопцями у футбол грати. Так і не зіграли. Нас вранці зібрали групой: "Щас з Прип'яті на електричках будуть поступать люди. Нада рассєлєніє". Шо за рассєлєніє? Ніхто нічого не знав. Приходять електрички одна за одною, повні людей. Через три дня об'явили, що аварія".

"Оце сьогодні в перву очередь тут положив квітки коло знайомого, який в первиє мінутки взрива був уже там, пожарник, Титенок Коля, 26 років йому було. Він помер у московськой больніце. Ті всі хлопці, що відразу померли — це пожарна часть Чорнобильськой атомной станциї".

"Від держави нікакіх грошей. Государство нас бросіло. За свої деньги лікуємося. - тягнеться рукою до смітника і викидає туди окурок.

На площі оголошують хвилину мовчання. Леонід Петрович встає з лавки. Підводжуся теж. Обіймає і шепоче у вухо: "Половіни з тих, що работали зі мною, уже нема. Іду на роботу, на стенд подивлюся, де вивішують портрети померлих. Обов'язково якийсь новий побачу".

ЧИТАЙТЕ РЕПОРТАЖ у повному обсязі в наступному номері журналу "Країна"