"Під ноги прилетіла світло-шумова граната, я отримала близько 50 рваних ран" - учасниця Майдану про найтрагічніший етап Революції

Приїхала до Києва 1 грудня. Доти ніколи не була у столиці. Київ для мене відкрився майданівським. Я довго відходила від цього його образу і звикала до звичайного буденного міста.

Побачила, що з Майдану люди рухаються у сторону Михайлівського. Було тисяч 30 людей, всі в один голос співали гімн, доти ніколи не чула подібного. Це перший яскравий спогад від Революції. Після того захотілося приїжджати ще і ще. З'явилося відчуття, що тут відбувається щось важливе.

Їздила до Києва одна. Часто мандрую наодинці, мені так комфортно. Не знала, що там відбуватиметься, а коли їдеш сама, то відповідаєш лише за себе, так простіше.

У наплічнику мала скетчбук. Була в осінньому пальті. Перший час допомагала у профспілках на кухні. У Косові на мене чекало навчання, тому до Києва їздила таємно на 3-4 дні, аби ніхто не знав. Не затримувалась надовго, але приїжджала часто.

Ми були на Інститутській. Хлопці часто відправляли мене в Український дім - то по протигази, то по бронежилети. Я моніторила позиції, слідкувала, що відбувається. Почався наступ, бігли тітушки. Ми ніби і знали про це, ніби і були попереджені, але не скоординувалися: нашу сотню витіснили до Маріїнського парку. Усі, хто був на сусідній позиції, побігли до Майдану. Я лишилася серед "беркутівців" одна. Логічне мислення просто вимкнулось, передбачити, що може статися, було неможливо. Один "беркутівець" взяв мене за куртку і сказав: "Зараз заведу тебе до своїх і вони зроблять з тобою все, що захочуть". Але його підрозділу дали наказ наступати. Відкинув мене до стіни. Вже почали стріляти. Розуміла, що діяти треба, але взяти себе в руки було складно. Це відбувалось десь чи то на Садовій, чи то на Банковій. Звідти перебігла у під'їзд. Побачила жінку, попросила пустити всередину, щоб перебути, бо на вулиці стріляють. Вона відповіла: "Вы - бандеровцы! Так вам и надо!". Випхала на вулицю зі словами: "Вот держите, я вам ее поймала".

Якийсь "беркутівець" закрив своїм щитом і перевів на безпечну частину вулиці. Може, не відчув загрози, бо дівчина. "Убегай отсюда", - сказав. Розуміла, що мене могло не стати і про це міг ніхто навіть не дізнатися.

 

Так. Я вийшла з внутрішнього дворику Профспілок і побачила як зносять барикаду. У різні сторони падали люди, речі. Близько 20:30 підняла голову догори і побачила, що мені просто під ноги летить світло-шумова граната. Отримала близько 50 рваних ран. Ушкодило м'язи на ногах, внизу живота і під грудьми. Від контузії перестала чути, дезорієнтувалась у просторі, не зрозуміла, що трапилось. Відійшла в сторону, аби не заважати, і знепритомніла. Мене завели у медпункт на 3-й поверх. Коли зняли штани і я побачила ноги, медсестра поруч заплакала. Я її заспокоювала. Тоді ще не розуміла, що саме зі мною відбувається. Лікар виймав уламки, промивав рани, чистив обгорілу шкіру. Без обезболення від шоку болю не відчувала. Сказали, що на мене чекають на вулиці. Я розуміла, що всі мої на барикадах і чекати нікому. У коридорі стояв високий міцний хлопець, представився Андрієм із Автомайдану. Мої чоботи були залиті кров'ю і порвані, йти не могла. Він віддав своє взуття мені. І у своїх білих шкарпетках йшов згарищем. Відвіз у їхній офіс Автомайданівський. Сильний біль відчула уже під ранок. Розумію: якби тоді не Андрій, не знаю, де б я була. Після того роками намагалась його знайти, але, на жаль, поки не знайшла. Зранку мене відправили на квартиру до киян і вже звідти вдень повезли до Михайлівського.

Там 19 лютого у польовому госпіталі мене прооперували.

Батьки не знали, що я в Києві. У той момент, коли відпустив наркоз, якраз підійшло телебачення. Я була в масці, але мої впізнали мене по телевізору за родимкою на шиї. Мати з сестрою змогли приїхали лише за 4 дні.

Після поранення мене 2 тижні переховували на квартирі. Таємно возили на перев'язки. Доліковувалась вже у луцькій лікарні. У ногах було дуже багато уламків, деякі розкришувалися. Виймала їх з тіла ще три роки опісля.

Від лікування за кордоном відмовилась. Зараз, з висоти так би мовити прожитих років і зрілості, розумію, що їхати лікуватися треба було. Але тоді це не здавалось мені важливим. Тепер маю схильність до переохолоджень, сильніше відчуваю зміну тиску, температурні перепади.

 

Ті 3 місяці Революції дорівнюють усім 16 рокам "до". Про Майдан не можна сказати "школа" - це не достатньо вичерпно. Він сформував мене чи не найбільше за життя. Майдан став періодом формування мене як особистості. Дав уміння відрізняти важливе від неважливого, розуміти цінність життя, цінність митей, згуртованості та єдності.

 

Мій майданівський щоденник із начерками і замальовками згорів разом із речами у профспілках. Відчула, що хочу малювати ту зиму 2014-го на іконописному пленері у Замлинні на Волині влітку 2018-гоу. Порозтягувала папір десь 2 на 7 метрів і почала малювати Небесну сотню, усі події, вугіллям. Відчула, що з цього має бути проєкт. Усе переживалося заново. У образах моєї "Сторожі" всі ті, хто загинув, і усі ті, хто живі також. Вони рівноцінні.