У Києві попрощалися з активістом та бійцем 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Романом Ратушним. Він загинув 9 червня під час виконання бойового завдання у складі розвіддозору на Ізюмському напрямку.
Роман народився в Києві в сім'ї письменниці й журналістки Світлани Поваляєвої та журналіста, активіста руху "Збережи старий Київ" Тараса Ратушного. У 15-річному віці брав участь у Революції гідності. Згодом очолив організацію "Захистимо Протасів Яр", що боролася проти незаконних забудов у Києві.
Ратушний воював із перших днів повномасштабної агресії Росії. Брав участь у боях під Києвом, у складі "холодноярців" звільняв від окупантів місто Тростянець та інші населені пункти Сумщини. Після цього підрозділ перекинули на Ізюмський напрямок.
Романа Ратушного відспівали у Михайлівському соборі Києва. Після цього із бійцем прощалися на майдані Незалежності. Поховали воїна на Байковому кладовищі.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала на прощанні з бійцем та поспілкувалася з його рідними та друзями.
СВІТЛА ЛЮДИНА
Близько 10:00 на площі перед Михайлівським собором збираються люди в траурному вбранні. Від пекучого сонця ховаються в тіні під каштанами. У руках - червоні троянди, білі півонії, блакитні гортензії, маки та ромашки.
Жінки одягають хустки на голову та, перехрестившись, заходять у церкву, щоб поставити свічки за упокій Романа. Чоловіки у військовій формі з синьо-жовтими нашивками тихо розмовляють перед головними воротами храму.
Під стіною церкви стомлено схилилася на стіну жінка з жовтими хризантемами в руках. Захищали Протасів Яр разом із Романом, зізнається Тетяна Кононір.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ресторан, "дім" Джолі і лазня: в яких умовах житимуть у вагонах-купе ірпінці, яким росіяни розбомбили житло
- Познайомилася з ним, коли почали боротися за Протасів Яр (історична місцевість Києва у Солом'янському і частково Голосіївському районах. Роман Ратушний боровся за те, щоб там не зводили незаконні будівлі. - Gazeta.ua). Спілкувалися часто, адже проводили акції різні, ще й жили поряд, - розповідає Кононір. У вухах носить срібні сережки у формі герба. - Востаннє спілкувалися з ним перед війною. Написала йому про проблемну ділянку по стадіону, забудувати її хочуть. З'ясовували це питання.
Про те, що Ратушний пішов на фронт, знала від самого початку. Завжди запитувала, як у нього справи.
- Він був дуже світлою людиною, щирою. Я досі плачу, - по щоках Тетяни течуть сльози. - Без перебільшення, на таких, як Роман, будується наша держава. Він настільки вболівав за свою країну! Якби таких людей було б хоч 15 відсотків, може, ми по-іншому жили б. Коли я перший раз побачила Романа, то повірити не могла, що він такий юний, але має вже стрижень. Багато років ця думка мене не покидала - як такий молодий хлопець міг повести за собою стільки людей? У нього була неймовірна харизма, впевненість і любов до України.
Як такий молодий хлопець міг повести за собою стільки людей?
Звістка про смерть Романа шокувала, каже жінка.
- Досі стоїть перед очима. Він був дуже позитивний, усміхнений та з відкритим поглядом. Роман - дуже свідома людина, батьки виховували і розвивали в ньому це, підтримували сина. Я була на Майдані постійно, але тоді з Ромою не зустрічалася.
НЕЙМОВІРНИЙ СИН
Ураз на площі запанувала хвилина мовчання. Четверо військовослужбовців на плечах, перев'язаних хустками, несуть лаковану дерев'яну труну. Ставлять під собором на стільці в червоній оббивці. Тишу перериває церковний дзвін.
Труну накривають великим українським прапором. На нього кладуть чорну хлібину та букет червоних маків. Віск із палаючих свічок починає скрапувати на хустини.
- Через любов до своєї Батьківщини він віддав своє життя за нас із вами, - гучно лунає голос священника в бузковій рясі. - Щоб ми могли кожного ранку бачити це сонце, дихати повними грудьми, займатися своїми справами і працювати задля перемоги. Він - достойний приклад патріота, громадянина своєї держави, який достойно ніс своє служіння.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гестапо, таксі за 20 тис. грн і розвалена армія: про що говорять на вокзалі Києва і як там обшукують людей
До труни один за одним підходять рідні та друзі, колеги та ті, хто просто захоплювався воїном, навіть не бувши знайомими з ним. Чоловік у чорній вітровці кладе троянди у вазу, стає на одне коліно та дістає з кишені нашивку з вишивкою "Збройні сили України". Цілує її та кладе біля маків на труні.
У флісовій кофті та штанях кольору хакі до труни підходить мер Києва Віталій Кличко. Кладе букет троянд, кланяється воїну.
- Вічна пам'ять Роману Ратушному, - каже Кличко. - Це активіст, людина, якій була небайдужа доля міста, доля країни. Одним із перших пішов у добровольці, записався в тероборону, записався до лав Збройних сил України. Десь за тиждень перед тим як поїхати у відрядження, він заїжджав у мерію. Спілкувалися з ним, обговорювали плани. Так сталося, що він загинув. Зараз ми просуваємо ініціативу, щоб на честь Романа Ратушного назвати одну з вулиць нашого міста. Він завжди був людиною, яка захищала зелені зони Києва, особливо Протасів Яр, де недалеко жив. У пам'ять про Романа ми повинні зробити все, щоб його мрія здійснилася, щоб Київ залишився зеленим містом, а Протасів Яр в жодному разі не забудовували.
Попереду всіх, хто прийшов на прощання, стоїть мати Романа Світлана Поваляєва. Жінка стримує сльози, однак на її обличчі іноді з'являється нервова посмішка.
- Сином він був неймовірним, - каже мати Романа вже після служби. - Я знаю, що він мене дуже любив. Для мене це дуже важливо, цінно. У нас були свідомі, дружні стосунки. Переживав за родину, попри масштаб особистості і всього, чим займався. Тонко все відчував, любив чорний гумор.
Переживав за родину
На прощання з Романом до церкви прийшло більше сотні людей. Усі його друзі - неймовірні, переконана Світлана.
- У Роми була дивовижна особливість - бачити в людях найкраще, навіть тоді, коли вони самі цього не бачать. І не просто бачити, а правильно задіювати. Він навколо себе створював цю турбулентність, що люди відкривали себе з найкращих боків. Але це не була наївна довіра.
ВИПЛЕКАВ ГРОМАДУ
До високих кованих воріт на Михайлівську площу під'їжджає чорний катафалк. Усі присутні повільною ходою йдуть за машиною. Чути мелодію трембіт та бандури. Тротуаром крокують троє дівчат, на плечі накинули українські стяги.
- Ми йдемо на майдан Незалежності, щоб вшанувати пам'ять героя, - каже темноволоса Марія Глушко. Дівчина бережливо тримає жовту лампадку зі свічкою. - Я його не бачила в житті, шкодую про це. Це - герой України. Прийшла, щоб віддати честь Роману.
Чоловік у натовпі викрикує: "Слава Україні!" Учасники ходи в унісон вигукують "Героям Слава!"
- Я познайомилася з Ромою на акції протесту проти телеканалу "НАШ", - долучається до розмови 18-річна Анна Литовченко. - Він стояв у колі друзів, подалі від усіх. Сфотографувався з нами, попри те, що був зайнятий. Коли вже пішли, то подумали, як би було б круто з ним зустрітися ще раз. Хотіли запросити в проєкт громадський, але вже не запросимо…
Анна простягає в руки білий папірець із портретом загиблого. Там QR-код, за яким можна знайти петицію про надання Роману звання "Герой України".
Під стелою на майдані Незалежності стоять сотні людей із прапорами та квітами. До слова запрошують друзів і рідних.
Не збудував дім, але виплекав громаду
- Я хочу подякувати тобі, сину, за все, що ти встиг зробити за такий короткий час, - тремтячою рукою тримає мікрофон батько бійця Тарас Ратушний. На прощання із сином прийшов у військовій формі. Голос чоловіка здавлюють сльози. - Ти змінив життя стількох людей. Ти, можливо, не збудував дім, але ти виплекав громаду. Ти не посадив дерево, але ти відбив парк! Ти не дав життя дітям, але ти не залишився без нащадків. Не спішіть за ним! Бо, по-перше, він так просив. По-друге, у нас ще дуже багато роботи, нам треба вбити до біса багато русні!
ПЕКЛО ДЛЯ ЗАГАРБНИКІВ
Незадовго до своєї смерті Роман Ратушний написав заповіт, у якому просив підтримати Національний музей Шевченка, Національну капелу бандуристів ім. Майбороди, "Історичну Правду" та "Новинарню". Також у заповіті він згадав низку осіб, які підтримували його або якось вплинули на долю.
- Ми бачилися разів п'ять чи шість. Я був редактором другої частини його заповіту, - розповідає Мирон Гордійчук, завідувач будинку-музею Тараса Шевченка. Проводив церемонію прощання на Майдані. - Він заповідав гроші на музей. 31 травня він мені написав, попросив номер телефону. Сказав про свій заповіт і ми почали лаяти одне одного, щоб він такого не робив, бо живий треба нам.
Потім переписка Мирона із Романом зупинилася. 11 червня чоловік дізнався, що Ратушний загинув. Це були дуже важкі дні, зізнається.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без прав і грошей на життя: українці понад 20 років відмовляють у видачі паспорта
- Як він написав, у них "задвохсотився" командир взводу. Імовірно, були проблеми з похованням. Щоб не було таких проблем, солдати вирішили написати заповіти. У Романа це вийшло розлого, в ньому згадав кілька десятків дуже важливих для нього і в межах країни людей.
Мирон Гордійчук знайомий із загиблим з часів Революції гідності.
- У нього є фірмова фраза: "Привіт, шеф". Він особливий, надзвичайно глибокий. Це той випадок, коли людина своїм життям робила подвиг та легенду, а своїм заповітом вона його закріпила. Із того, що я зрозумів 31 травня (коли спілкувався з Романом Ратушним. - Gazeta.ua), що там дуже страшно (на фронті. - Gazeta.ua). Він розумів, що можливий трагічний варіант розвитку подій.
Чим більше ми зараз уб'ємо росіян, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям
- Я можу сьогодні тут говорити і виступати, зокрема, завдяки Роману Ратушному, який добивався мого звільнення, - впевнено говорить у мікрофон друг загиблого, активіст Сергій Стерненко. - Це не та промова, яку я хотів би говорити, але на нашу землю прийшли російські загарбники і Роман загинув у бою з ними. Нехай буде проклята Росія! Нехай те горе, яке несуть росіяни на нашу землю, повертається у їхні домівки стократно. Нехай російські загарбники палають у пеклі. Чим більше ми зараз уб'ємо росіян, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям (слова, які Роман Ратушний просив пам'ятати і поширювати. - Gazeta.ua).
Різкий голос Стерненка лунає на тлі сирени - у Києві повітряна тривога. Присутні стають у два ряди та схиляються на коліна перед труною Романа Ратушного, яку несуть солдати. Гіркий плач зривається з уст чоловіків та жінок.
Коментарі