Гестапо, таксі за 20 тис. грн і розвалена армія: про що говорять на вокзалі Києва і як там обшукують людей

14

Залізничний вокзал Києва щороку обслуговує понад 20 млн пасажирів. Цьогоріч пікові навантаження на його працівників випали на перші дні після початку повномасштабної агресії Росії. Тоді зі столиці тікали десятки тисяч людей щодня – їхали потягами переважно на захід країни або в Польщу.

З 8 червня у столичному вокзалі вперше в Україні встановили систему огляду пасажирів, як в аеропортах. Відтепер кожен, хто заходить у будівлю вокзалу, мусить пройти крізь металошукач і покласти свої речі на рухому стрічку, яка обладнана сканером, що називається рентгено-телевізійним інтроскопом. Дозволяє просвічувати сумки й виявляти в них заборонені предмети. Таку перевірку здійснюють працівники аеропорту "Бориспіль", який нині не працює.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала на київському залізничному вокзалі, щоб побачити, як пасажири реагують на такі методи контролю. А також послухала, про що говорять люди на вокзалі й привокзальній площі. Нині ці місця є чи не найлюднішими в Києві.

ГОТІВКУ НЕ ПЕРЕВІРЯЮТЬ

Вхід до Центрального вокзалу столиці загородили залізним парканом з невеликими проходами. На вході в будівлю в кожної людини поліцейські обов'язково перевіряють документи. Чимало пасажирів показують їх у застосунку "Дія" в телефонах.

Нову систему захисту встановили відразу за дверима у вестибюлі. У три ряди стоять системи для огляду речей і виявлення небезпечних предметів у пасажирів: металошукачі й рухомі стрічки оснащені системою сканування речей. За людьми, які проходять огляд, пильно стежать охоронці з нашивками аеропорту "Бориспіль".

 

Своєю чергою працівники Укрзалізниці допомагають пасажирам зорієнтуватися та підказують, як потрібно проходити перевірку. Стежать за тим, щоб біля металошукачів не скупчувався натовп.

- А можна пройти, якщо з собою є тридцять тисяч доларів? - високий чоловік у шортах і сірій футболці підходить до інформаційної стійки, за якою стоїть жінка в білій блузці й хустині в кольорах Укрзалізниці. На грудях висить бейджик з її іменем - Віта. - Сьогодні нікуди не їду, але хочу це завчасно дізнатися.

Віта просить почекати її та іде вглиб вокзалу, щоб уточнити інформацію в когось з керівництва.

- Готівку не перевіряють, - відказує чоловікові за кілька хвилин. - Не можна провозити тільки зброю, набої, боєкомплекти.

Перевірку проходять усі пасажири без винятку. Деякі, заходячи у вестибюль, практично впадають у ступор. На таке точно не чекали, шепочуться між собою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ему нужно дать пожизненное!" - що зараз відбувається в хоромах Медведчука та які таємниці розкоші приховує його "золотий вагон"

Біля 17:00 людей, які заходять на вокзал, значно більшає. Щоб пройти перевірку, вони стають у чергу. Вона рухається швидко. Процес дещо уповільнюють тільки люди, які не викладають металеві речі й телефони з кишень перед проходженням металошукача. Мусять повертатися та повторювати "процедуру".

Фото: Тарас ПОДОЛЯН

Окрім металошукачів і сканерів, пасажирів можуть обшукувати охоронці.

- Времені немає! Я йду ще білет куплять, - каже літня жінка з тачкою до одного з чоловіків. Той мовчить, але швидким рухом рукою допомагає пасажирці закинути речі на стрічку.

13 РОКІВ СЛУЖБИ

У гучномовець сповіщають про посадку на потяг "Київ-Перемишль". Різкий писк лунає вестибюлем. Це літня сивоволоса жінка забула викласти телефон перед проходженням металошукача. Зрозумівши свою помилку, миттю дістає мобільний з бюстгальтера під футболкою. Проходить перевірку й засовує його назад.

- Дожилися! - бурмоче собі під ніс немолодий чоловік, беручи зі стрічки чорну шкіряну сумку на ремені. У руках тримає деревʼяну тростину, якою незадоволено розмахує в різні боки. - Скоро й з дому вийти не зможемо спокойно. Гестапо!

 

Після проходження контролю пасажири розходяться холом. Ставлять валізи під ноги та йдуть до інформаційної дошки.

- Їдемо з чоловіком до дітей в Ужгород. Вони туди виїхали після 24 лютого. Хочеться побачити, - говорить одна з пасажирок, представляється Людмилою. - Правильно зробили, що посилили безпеку. У таке врємя треба бути пильним, бо мало лі хто буде їхати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росіяни ходили по двоє. Ми чотирьох поклали" – у Малій Рогані селяни вбивали окупантів і виживали під глибинними бомбами

Ураз увесь простір заповнює дзвінка мелодія відомої пісні "Як тебе не любити, Києве мій". Біля залізної рамки навпроти табло стоїть сивий худорлявий чоловік. Склав руки за спиною й пильно спостерігає за пасажирами. Його міцні плечі трохи подалися вперед від втоми.

 

- Проходимо, будь ласка, - каже чоловік людям, які стовбичать під рамкою і бояться пройти. - Будь ласка, речі ваші в апарат, викладуйте сюда.

56-річний Валентин працює в службі охорони "Борисполя" понад 13 років. Авіапростір з початком війни в Україні закрили, тому працівники залишилися без роботи. Тепер у них є можливість знову бути у справі, пояснює.

- Тут люди трошки інші, - зізнається Валентин. - Хто не літав і незнайомий з процедурою огляду, то як качечки йшли в "Борисполі" один за одним і повторювали. А тут пасажири ідуть і не розуміють, що відбувається. Сумочку зніміть, будь ласка, - звертається до хлопця зі шкіряною барсеткою на плечі.

- Я вже сотий раз проходжу, - відповідає той.

- Скільки будете проходить, стільки й будемо проводити огляд, - відрізає привітно Валентин і продовжує розповідь. - Є такі, що сваряться на нас, але, що ж ти зробиш. У мене проходив дядько такий сєдий. Каже: "У мене кардіостімулятор". Через рамку нельзя, то я його руками провірив. Він начав возмущаться, а потом сказав, що благодарность висловить начальству хоче. Покажіть котика, - дівчина забирає переноску для тварини й повертає сіре кошеня мордочкою до Валентина.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Який вигляд мають Іванків і Кухарі після навали росіян - фоторепортаж

Охоронці працюють позмінно. Вільного часу за день майже немає, адже потік пасажирів не припиняється. Попри вечірній наплив, у черзі люди стоять не більше кількох хвилин. Валентин надіває тонкі окуляри й сідає замість колеги за монітор сканера.

НІМЕЦЬКА КОВБАСА

На вулиці на свої рейси під спекою чекають пасажири. Маючи достатньо часу до відправлення потягів, вони нікуди не поспішають - п'ють воду, їдять випічку й курять цигарки. Запах тютюнового диму біля входу вокзалу доволі сильний і стійкий. Поміж людьми ходить блондинка з короткою зачіскою.

- Діє нова форма контролю! Пасажири, приходьте на рейси завчасно! - голосно звертається до подорожніх.

 

Ліворуч на округлу камʼяну стіну спираються величезні сині валізи на колесах. Між ними охайно розкладені пакети з домашньою їжею у харчових контейнерах. Біля них важко дихає від спеки 60-річна Галина Сінябіна з трьома онуками - двома хлопчиками й дівчинкою.

- Повертаємося додому. У Сумську область. Були в Германії три місяці. Жили трохи і в місті Лоруп під Нідерландами, - каже Галина, витираючи піт з чола.

 

Родина Галини Єгорівни евакуювалася із села Катанське Охтирського району на Сумщині 17 березня, коли там почастішали обстріли росіянами. Тікали швидко, тож із собою не взяли майже нічого з потрібних речей. Усе, що у валізах - це допомога німців, дещо самі купили, пояснює жінка.

- Стріляли сильно. Через дом летіло (снаряди, ракети. - Gazeta.ua). Жили в подвалах. Невозможно було! - згадує Сінябіна пережите вдома. - Тікали через Полтаву. Оттуда на Львов, а звідти на Польщу і в Німеччину. Ми не знали, куда ми їдемо, але прийняли нас дуже харашо. Дали дом, хозяйка отдєльно жила. Там всьо закуплено було, холодільнік заповнений, господиня помогла докумєнти сдєлать, возила в магазин і куда нада. Дітвору водила усюди, вони по канатах там лазили. Коли собрались назад, то білєти купила, вивезла на автобус до Бєрліна.

Окрім трьох онуків, разом з Галиною Єгорівною виїжджали донька й невістка.

- Пішли оце за квитками, - пояснює жінка. - Надоїло нам там. Хочеться додому. Ми ж із села і там у нас городи. Правда, чоловік уже все сам посадив. Бо у нас тракторець є невеликий і всігда під нього садили та окучували. Сіно ще заготавлюєм для хазяйства.

 

- Як жилося в Німеччині? - питаємо.

- Там жить дорого, если переводить на наши зарплаты, - різко переходить на російську Галина Єгорівна. - Но для них то копейки. Тачки в магазинах когда берут, то горой продуктов их забивают. Мы там брали картошку, колбасу. Все пофасовано по пакетам. Стоит по полтора-два евро. Но у нас продукты намного лучше. В ихней колбасе много добавок и всяких специй. Мясо никакое… Раз ходила там в парикмахерскую, а там женщина с России работает. Говорит: "Я в шоке. До войны не хотела туда возвращаться, а сейчас вообще желания нет. Стыдно за свой народ". У нее в Германии зарплата хорошая.

Онуки Галини одягнені в однакові спортивні фірмові костюми й білі кеди Adidas.

 

- Це нам купив один фермер, прийшов і запропонував придбати одяг дітям, - згадує жінка, переходячи знову на українську. - І кросівки взяв їм, і костюми. Бо ж у нас не було літніх речей. Тікали у зимових.

РЕАЛЬНИЙ ТАРИФ

Біля вокзалу припарковані десятки автомобілів таксі. Водії час від часу підходять до пасажирів і пропонують свої послуги. Часто дістають відмови, бо люди вже звикли викликати автівки через застосунки в мобільних телефонах.

За чорною низькою огорожею припаркували свої машини із шашками нагорі троє водіїв. Жваво обговорюють щось і викурюють вже не по першій цигарці.

 

Питаємо, скільки коштує проїзд до центру Києва.

- Реальный тариф гривен 400. Но диспетчер говорит меньшую цену, - відказує Ігор. - Тут дело в системе. Рынок в Киева формируют триста посреднических диспетчерских служб, которые все привыкли называть службами такси - Bolt, Uber, Uklon, "у дяди Васи" и так далее. А что такое посредник? Ему нужен "вау", чтобы пользовались его услугами. Ему абсолютно наплевать, какая машина и сколько стоит топливо. У них затратная часть - два компьютера и телефон. Но между собой начинают соревноваться и обещают, что завезут пассажира за пять-семь гривен километр. В то же время реальная картинка несколько другая. На сегодняшний день у нас топливо стоит практически, как в Германии.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: З обличчя Тростянця стирають сліди "русского мира" - фоторепортаж

З цінниками на бензин, які різко підскочили останнім часом, столичні таксисти фактично працюють у мінус. Надто дорого обслуговувати іномарки, запчастини до яких продають за актуальним курсом валют, пояснюють.

 

До водіїв підходять двоє чоловіків у військовій формі з рюкзаками на плечах. Солдат у кепці тримає крафтовий пакет з булочками.

- Скільки буде коштувати таксі до Десни? - запитують у водія.

Ігор дістає телефон і відкриває карту, щоб підрахувати кілометраж.

- Три з половиною тисячі гривень, - відповідає.

- Нам треба на понеділок буде і оце прийшли дізнатись, - каже вже інший та рахує вголос по скільки із товаришем має скинутися на транспорт. - Ну, ми подзвонимо якщо що. Слава Україні!

- Вот видите, никто не хочет за такие деньги ехать, а это ж мне туда и обратно дорогу надо учитывать, - відрізає таксист.

 

Ігор працює водієм у Києві з 2014 року. Саме тоді чоловік був змушений тікати з рідного Луганська з дружиною та дітьми. Налагодити життя у великому місті досі не вдалося. Разом з родиною знімають кімнату в гуртожитку три на чотири метри за 1 тис. грн на місяць. У чоловіка купа незакритих кредитів - брав на лікування доньки, яка захворіла через стрес, пережитий під час бойових дій. У дружини - рак.

- Нету закона о такси, наша работа никак не регламентирована. Надо, чтобы была установлена планка, ниже которой невозможно опустить цену, - долучається до розмови тезка Ігоря. Водій працює перевізником з 1996 року, родом з Криму. Після окупації півострова переїхав до Києва. - Если машина не обслуживается, то значит она небезопасна для работы. Сейчас цены ниже, чем до войны. Парковок нет для таксистов, мы стоим здесь, получается, незаконно. Каждый день штрафуют.

 

Чоловіки працюють в службі, яка в Україні понад 22 років. Це єдина компанія, яка надає послуги легально, кажуть водії.

- Но как конкурировать с бомж-такси? - ставить риторичне питання Ігор Віталійович.

Таксист не виїжджав з Києва, коли розпочався повномасштабний наступ Росії. Тисячі людей тоді натовпом стояли біля Центрального вокзалу, згадує.

- Я работал, ни разу не останавливался. Эвакуировал граждан за деньги. Вывозил людей на запад, в Луцк возил. Около 15-20 тысяч брал. Ну а что вы хотите! - говорить емоційно. - В сторону Житомира пробка стояла сто километров и я из города выезжал 12 часов. Потом уже ситуация менялась. Сейчас в Украине безопасного места нет нигде. Я сам из Луганска выезжал и знаю, о чем говорю.

Ігор згадує перші роки життя в столиці. Переселенцю з Донбасу було важко освоїтися. Родина майже не отримувала гуманітарної допомоги.

 

- Били в Киеве мне и окна в машине - эти эксперты комнатные, которые считают, что луганчане - сепаратисты, - продовжує розповідь чоловік. - Сейчас у меня дома в Луганске уже нет. Возле него проходила линия фронта и там ничего не осталось. Повезло еще, что не расстреляли, когда оттуда мы ехали. Там ведь непонятные люди тогда останавливали. Могли расстрелять и машину забрать.

Не думав, що знову доведеться переживати війну, додає Ігор.

- То, что с нами сейчас происходит в Украине - это результаты работы властей за 30 лет. У нас же была самая сильная армия мира, но все развалили! У нас все президенты были жулики и мошенники, начиная с Кравчука. Должен быть государственный человек при власти, политик хороший. Кузьма (лідер гурту "Скрябін" Андрій Кузьменко, який загинув в автокатастрофі в 2015-му. - Gazeta.ua) мог бы стать президентом, нашим лидером. Он был истинный патриот.

×