- Для того, щоб вирішити, чи цікава українська культура світові чи ні, варто її для спочатку показати. Поки що української культури у світі немає, - говорить харківський фотограф Михайло Педан, який 26 років живе у Стокгольмі. Він виїхав У Швецію ще за радянських часів. Відкрив фотостудію. Викладає у фотошколі. 2009-го створив Українську фотографічну альтернативу – групу для підтримки сучасної фотографії.
- Я виріс у Харкові на Москалівці. З дитинства пам'ятаю пил, теплий пісок, бублик за 5 копійок. Ми малими випрошували в пекарні свіжі булочки по вечорах. В пекарні завжди брак був. Якісь булочки з маком скраю лежали, пом'ялися. Їх не можна було продавати. Віддавали все дітям. Для нас це було свято. Тут же сідали з булочками біля трамвайних шляхів, клали на рейки сірникові коробки. Вони під трамваєм вибухали. Класно: тут тобі і феєрверк, і булочка гаряча. Що іще для щастя треба?
З автотранспортного технікума мене вигнали за поведінку.
Влаштовували бійки?
- О ні! Я дуже миролюбна людина. Але весела. Нас відправили восени працювати у колгоспі. Ми там жили в наметах, дуже класно. Знайшли там купу великих вінілових чорних платівок і почали їх метати через річку, тому що вони красиво і зі свистом летіли. Я кинув краще за всіх: моя платівка влетіла в намет нашого викладача і поцілила йому в обличчя, розбила ніс. Але це ще не все: коли він взяв її в руки, на ній була написана назва пісні: "Проснись и пой!" Це був не перший мій проступок, але він став останньою краплею, і мене таки вигнали з того технікуму.
Потім з Інституту культури у Санкт-Петербурзі мене теж вигнали. І знову не за незнання. Я зняв якийсь слайд-фільм, який не відповідав радянській естетиці.
Як прийшли в фотографію?
- Я працював у Харкові художником-оформлювачем. Це робота для ледарів — малювати якісь афіші, стінгазети. У харківському споркомітеті в підвалі у сусідньому від мене приміщенні сиділи фотографи. Якось вони майже всі прихворіли і попросили мене: "Міша, візьми камеру, зніми наше замовлення". Я взяв камеру, відзняв якесь спортивне змагання — і вийшло не гірше, ніж у них. Подумав: о, так ця робота ще легша, нічого робити не треба, тільки кнопку натискати. Якось відразу втягнувся.
Потім очолював фотоклуб у палаці студентів. Платили символічні гроші як для фотографа, який може на одному весіллі заробити 200 карбованців за один вечір. Зарплата інженера тоді була 120 карбованців.
Завдяки замовним фотозйомкам фотографи і жили?
- Робили різні халтури. Йшли фотографувати в дитсадочок на новий рік. Я це теж робив. Тисяча дітей. З кожної дитини по три карбованці - три тисячі карбованців. Заробити в садочку за зйомку пару тисяч рублів - це як рік роботи для звичайного інженера. Після таких зйомок у нас вдома в тумбочці лежала ціла пачка грошей. Потім вони закінчувалося і я знову робив якусь халтуру. Якщо не було садочків, ми робили лурики. Набиралася команда молодих хлопців, вони їхали кудись в Сибір чи Казахстан, стукали в усі хати: "У вас є старі фотографії?" З маленьких і чорно-білих робили великі кольорові. Іноді треба було поєднати чоловіка і жінку на одній фотографії. Тоді як вони були на різних. Таку фотографію друкували форматом 24 на 30 сантиметрів на матовому папері. Це було важливо, тому що ця фотографія потім розфарбовувалася аніліновими барвниками. На кожну фотографію ішло 5 хвилин. Тому розфарбовувалося абияк. Фотографу було не до того, щоб фарбою чітко в око потрапити. Потім ці роботи загорталися в целофан і розвозилися по хатах. На цьому фотографи заробляли пристойно.
До речі, оце розфарбовуання потім могло стати частиною фотомистецтва?
- Особливо харківської фотошколи. Багато харківських фотохудожників у своїй творчості використовували форбовану фотографію.
В чому естетика такого прийому?
- Кітч — це дурний смак. Але одночасно він може бути естетикою. Естетика кітчу добре передає особливості радянського часу. Весь Радянський Союз був напічканий кітчем по вуха. Все це розфарбоване, грубі кольори — таким було наше тоді існування. Фотографи нічого не придумали. В чому геніальність Михайлова — що тільки він побачив у цьому велике мистецтво. Зараз ці наші лурики висять у найбільших музеях світу.
Я буду права, якщо скажу, що авторська фотографія починалася з показу голої правди життя, з соціального рівня?
- Не зовсім так. Група "Время", з якої почався феномен харківської фотографії, обрала для себе "позицію удару": картинка повинна викликати шок, викликати пряму реакцію. Тому там справа була не в правді життя. Олег Мальований у своїх колажах міг помістити оголену жінку в якусь пустелю в оточенні планет. Михайлов накладав слайди двох фотографій один на одний і отримував сюрреалістичне зображення.
А вже наша група Госпром почала робити сіру і доволі скучну реалістичну фотографію: мовляв, от таке у нас життя, іншого немає.
Харківську фотографію впізнають за кордоном?
- Звичайно. Такої кількості хороших фотографів, як у Харкові, більш ніде в Україні немає. Саша Ляпін казав, що одна американська журналістка, яка пише про фотографії, довгий час була впевнена, що Харків — це країна.
Хоча Харків до митців завжди був жорстким. З одного боку, це інтелектуальне місто. Там багато університетів, купа художників, фотографів. Але ринку мистецтва, як у Києві чи Москві, у Харкові не було. Художники вважали: у Харкові відомим не станеш. Хорошим — так. А щоб стати відомим, треба до Києва чи до Москви їхати.
Думаю, що митцям у Харкові не було що втрачати. Що б ти не сказав чи не намалював, чи не заспівав — яка кому різниця? У Києві ти ризикуєш кар'єрою. У Харкові — у тебе нічого немає, але є великий ступінь свободи. Виставок немає, але одночасно є сто осіб, яким ти свою фотографію показуєш в кафе. Основне спілкування митців відбувалося тоді в трьох-чотирьох кафе міста. Ніякої кон'юнктури бути не могло, тому що нікому це було продавати. Через московських знайомих ми могли контактувати з іноземними галеристами.
Як вам вдалося в ті роки виїхати у Швецію?
- У повітрі в кінці 1980-х вже витало, що система от-от розпадеться.
В Радянському Союзі було негласне правило: всю сім'ю за кордон ніколи не випускали одночасно. Хтось мав залишатися вдома якорем.
Ми з дружиною запланували поїхати у Стокгольм по черзі — я на виставку, а після мене вона з дітьми мала їхати до друзів відпочити. І раптом мене викликають в ОВІР, дають мені мій і дружини закордонні паспорти і кажуть: беріть дітей і їдьте. Ми багато запитань не ставили і поїхали. Але якось усе це було підозріло. Тому я вирішив повернутися, прийшов в ОВІР здати закордонний паспорт. Начальник ОВІРа здивувався: ти що, повернувся?
Через два дні зробив мені новий закордонний паспорт: їдь.
Оскільки у нас уже було п'ятеро дітей, а в повітрі витала тривога, як перед грозою, що зараз щось почнеться, я вирішив родиною не ризикувати і тому залишився у Швеції. Адже невідомо було, чого чекати. Слава Богу, що все відбулося доволі мирно. Але ж могло бути інакше.
Чому вам дозволили виїхати, як гадаєте?
- Думаю, в моїй особі вони позбулися тягаря. У мене було багато контактів з іноземними журналістами. Якби щось у Харкові відбувалося, я міг комусь із них подзвонити і сказати: приїжджай, тут весело.
Я підозрюю, що власті мали банальну мету прибрати в моїй особі проблему.
В кінці 1980-х ви робили скандальні виставки, які двічі закривали. Чим викликали цей скандал?
- Якщо вам зараз показати цю виставку, нічого скандального ви там не побачите. Просто раніше візуальна культура протягом багатьох років вибудовувалася за певними шаблонами — всі звикли до робітників, радісних колгоспників і щасливих батьків з маленькими дітьми на руках. Ця вся солодка каша настільки вже в'їлася в усе, що звичайні фото, які показують звичайне життя, викликали у партійних діячів шок.
Якісь оголені тіла там були, звісно. Але закривали ці виставки не через обнажонку, а через неприкрашене життя. "А навіщо ви сфотографували розвалений трактор, якщо могли сфотографувати красивий захід сонця?"
У тій виставці брали участь 22 фотографи — усі настільки різні. Були і з групи Время — старше покоління харківської фотографії, Михайлов, Мальований, Павлов. Була і наша група "Госпром". Там була збірна солянка.
Зміни витали в повітрі. За день до відкриття нашої виставки в Харкові був перший рок-фестиваль. Громадянська оборона вийшла і кричала: "В комунізмі все буде заїбись". Комсомольські працівники від цього непритомніли. У влади тоді був стан паніки, страх, коли земля іде з-під ніг.
А все ж один зі своїх фотоальбомів ви назвали "Кінець прекрасної епохи". Чимось же вона була прекрасною для вас?
- Звичайно. Ми були молоді, красиві, ліниві. Нічого не робили, пили каву. Звісно, ніхто з нас не любив Радянський Союз. Але останні роки існування Союзу були міжчассям, коли ніхто ні в що вже не вірив. Вся політична система були лише символічною, як залишки зірочок на будівлях. Це нікого вже не хвилювало і ніхто на це не зважав.
Коли ви переїхали у Стокгольм, ваша робота сильно змінилася через зміну умов життя?
- Зовсім все змінилося. Із ситуації, де нікому нічого не потрібно і всім байдуже до твоєї творчості, я потрапив у ситуацію, де за все йде жорстка боротьба. Спокійна, але жорстка. І серйозна конкуренція. Для шведів я перестав бути екзотикою і став конкурентом. Я почав вести звичайне життя фотографа-фрілансера — фотографував інтер'єри, архітектуру на замовлення. Це тривало доволі довго.
А потім в Європі настала економічна криза, яка потягнула і мою особисту фінансову кризу. Я. як і багато інших безробітних фотографів, сидів, дивився у вікно і сумував. Дружина сказала: "Ти завжди скаржився, що в тебе немає часу на власне мистецтво. Зараз у тебе цей час є". І воно закрутилося. Я почав викладати фотомистецтво, організовував виставки.
А Ваші вподобання як фотохудожника стали іншими?
- Якісь загальнолюдські проблеми нікуди не зникають через те, що магазини інші і зарплатня інша. Одна дуже хороша оператор сказала мені: "Ти знімаєш захід як схід, а схід як захід". В чомусь вона була права. В першій моїй книжці "Стереотип" - впереміш Харків, Париж, Лондон, Стокгольм.
Життя скрізь однакове. У когось із хороших письменників в кінці 1980-х я прочитав оповідання про дівчину, яка живе і російській глибинці. Їй все не в радість. В хаті якась пиятика. Вона виходить на ганок, викурює сигарету, перекидає через плече недопалок і потрапляє в свиню. Потім їй щастить — вона виходить заміж за іноземця, переїздить у Мюнхен. Живуть з чоловіком у власному будиночку. Життя начебто налагодилося. Але питання — що по суті змінилося для цієї дівчини? Ну машина краща, ну їжа різноманітніша. А чоловік цей їй ще нудніший, ніж той, який був в Росії. Оповідання закінчується картиною якоїсь вечірки-пиятики у них вдома. Вона виходить на ґанок, викурює сигарету і спересердя потрапляє в фаянсову свиню, яка прикрашає двір. Оце і всі зміни, яких ця дівчина в житті добилася — від звичайної свині до фаянсової.
Завдяки двом нашим революціям Україна була певний час модна у світі. Зараз мода на Україну спадає?
- Ця мода ґрунтувалася на страху. Вони там якийсь час стояли на вухах: ой, що ж буде!
Але вже Європа від шоку відійшла і за старою традицією вважає, що правда між позицією Путіна і України знаходиться десь посередині. Пояснити їм, що в путінській гебешній системі брехня безкінечна, дуже складно.
Коли відбувалися парламентські вибори в Україні, у Швеції одночасно проходили вибори до європейського парламенту. Кілька моїх шведських друзів переконували мене, що в Києві по вулицях ходять фашисти. Кажу їм: "Фашистів в Україні стільки ж, як у будь-якій країні, але менше, ніж у Швеції". В Україні, попри революцію і війну, праві радикали разом отримали відсотків 4, не більше, а в спокійній Швеції популістська і просто фашистська партія "Шведські демократи" взяла на виборах до Європарламенту 17 відсотків.
У чому причина?
- Це зараз відбувається в усій Європі — праві популістські профашистські націоналістські сили зараз популярні. Як і в США, де переміг Трамп.
Звісно, це пов'язано з великим потоком мігрантів. Людям хочеться когось ненавидіти. Англія виходить з Європейського союзу, щоб до них поляки не приїжджали на роботу. Але ж поляки платять їм податки, на які непрацюючі англійці живуть. Там немає простої нормальної логіки. Там просто ксенофобія, ненависть до інших. І цю ненависть дуже легко розбудити.
Але ж біженці - люди, які просто рятуються від війни і смерті, а не шукають, де краще і де солодше.
Я розмовляв з одним хлопцем із Сирії. Йому вдалося перевезти до Швеції дружину з двома дітьми. Через тиждень після того, як вони звідти виїхали з Алеппо, в їхній сирійський дім потрапила ракета, і від дому навіть каміння не лишилося. Якби хтось не підписав би якогось папірця і відклав їх виїзд на тиждень, то ракета потрапила б у цю сім'ю. Це дуже конкретні речі.
Відмова Європи скасовувати візи українцям цього року. Це прояв ксенофобії?
- Зараз Європа поводиться, як проститутка з цим питанням безвізу, яке для Європи не є якось серйозною проблемою. Скасувати візи - це був би всього лиш символ, що "ми з вами". Натомість чергове зволікання з безвізом — це явні паскудні політичні ігри.
Так, популярність України в Європі будувалася певний час на страху. Цей страх зараз уже притупився. Все притихло зараз. Десь в Україні війна, але їх це толком не стосується. І поки вони вчергове не злякаються, назустріч Україні не підуть.
Коли десь вибухає — Європа починає боятися і ворушитися. Але якщо вибухає вже три роки, вона до цього звикає. Лякатися перестали. Чекають на якусь іншу лякалку, яку їм Путін підсуне.
На Москалівці в Харкові дрібні хулігани часто зображали із себе божевільних: у мене ніж в руці, я зараз всіх поріжу! Поведінка Путіна — такого ж плану: я божевільний, я зараз кнопку натисну, усіх вас підірву. А заодно і свою дочку, яка на південному узбережжі Франції десь сидить, ага.
Чи є Україна на культурній карті Європи?
- Для того, щоб вирішити, цікава українська культура світові чи ні, напевно, варто її для початку показати. Немає у світі української культури. Іноді щось робиться, іноді привезуть якусь виставку чи фестиваль. Але системно нічого не робиться. Тому й інтересу немає.
В Україні багато пострадянських структур, які перефарбувалися з червоного в жовто-блакитний. По мистецький спілках сидять колишні партійні старички, пиляють якісь маленькі грошики — тисяча гривень там, тисяча там, роблять виставки типу "Рідна Україна".
Знімають жахливі пейзажі: якісь дівчата, які бігають у квітах, якісь коні, що пасуться на горизонті, - лубок, фуфло. Це радянські казки, які живуть у жовто-блакитній країні. Є дві Україні — справжня і перефарбована пострадянська, яка ширить казки, мовляв, усі кохають Україну! Немає нічого цього. Ніхто не знає про нас.
Паралельно з цим існує нова культура, молоді хлопці й дівчата, які щось роблять і постійно виставляються. За кордоном їх сприймають як частинку загального світового культурного процесу. Є художник з Данії, художник з Мадагаскара, художник з України. Вони просто в загальному світовому культурному полі.
Як виникла Українська Фотографічна Альтернатива?
- В Україні є Спілка фотомитців. На хвилі оптимізму вони мене і ще чоловік 15-20 прийняли почесними членами.
Якось років сім тому я здуру зайшов до них на сайт і злякався: котики, квіточки, оголені дівчата в снігу, на даху, у квіточках і у квіточках з котиками. 90 відсотків членів цієї спілки — літні чоловіки. Одночасно я помітив, що є молоді хлопці, які намагаються на їхньому сайті показувати якісь інші фотографії. А їх там просто гноблять.
Я запропонував їхньому тодішньому голові спілки зробити виставку "Два погляди на українську фотографію". Будуть два куратори — я з одного боку, а з іншого — бери кого хочеш, кажу, з ваших. Їхній куратор вибрав у кожного з членів по одній красивій фотографії: красива бабуся красиво сидить на красивому пеньочку, вся така ж зморшкувата, як пеньок. Або пейзаж, де гола дівчина втікає на захід сонця. А я дав своїм повну свободу. І вони видали таку бомбу, що про спілку всі забули. Весь вечір всі кричали, лаялись, цілувалися, пили. Я такого 25 років не бачив. Сплеск енергії дикий - результатом стала Українська фотографічна альтернатива, вільна організація. Зараз чоловік 180 туди входять. Всі кращі фотографи України — там.
3 
79692
Коментарі