Коли втрачаємо незалежність, стаємо заручниками чужих режимів — Жадан

 

Українців повинні об'єднувати історичні події — як у позитивному сенсі, так і в травматичному. Історія про Голодомор 1932-1933 років — те, що за належного обговорення мало би більше нас між собою згуртувати.

Так вважає письменник Сергій Жадан. Він став одним із амбасадорів платформи "Зерна правди". Її завдання — дати можливість кожному, незалежно від фінансової спроможності, соціального статусу й публічності, долучитися до творення Музею Голодомору.

Голодомор торкнувся вашої родини?

— Мій дід був 1923 року народження. Він пережив голод. Ще в дитинстві розповідав мені про це. Історії про померлих, яких скидали в криниці, цілі села, які зникли через голод, були для мене частиною реальності, яка не зовсім вкладалася в загальний ландшафт радянського дитинства - сонячного й безтурботного. Це було щось таке, що потребувало відповіді. Дідусь її не давав. Очевидно, в нього теж були страхи, травми. Але йому було важливо про це говорити.

Він любив говорити про політику. До всіх її представників ставився доволі скептично. Але щойно починали говорити про Сталіна, в нього спрацьовував якийсь перемикач. Сталін був для нього божеством, яке навіть натяком не можна було образити чи піддати сумніву те, що він робив. Це був дивний дисонанс, який навіть дитині кидався в очі. З одного боку він розповідав про померлих, смерті яких так чи інакше були пов'язані з його божеством, але при цьому цього божества торкатися не можна.

Як Голодомор вплинув на українців?

— Політичні чи соціакультурні настрої, які панують на Лівому березі, беруть початок не з 1917-го, не з Другої світової війни, не зі здобуття Україною незалежності. Великою мірою це психологічні речі, закладені 1933 року. Страх перед владою, патерналізм, нічим не мотивований, загальна недовіра, тримання за своє, коли центром всесвіту вважаєш свій двір, клуню чи вулицю.

Коли це мине?

— Тоді, коли працюватимемо над цим. Багато українців, свідомо чи підсвідомо, замовчують для себе історію 1933 року, заперечують, противляться їй. Доки так триватиме, на якісь зміни чекати не варто. Це важка праця. З одного боку пов'язана з пропагандою, донесенням цієї інформації, а з другого - це індивідуальні речі. Якщо людина сама це не прийме, не візьме на себе частину відповідальності, доти ніхто не переконає в тому, що біле - це біле, а чорне - це чорне.

Як за кордоном сприймають тему Голодомору?

— Іноземці сприймають її в контексті української історії. Ті, хто хоче зрозуміти, підтримати Україну, намагається розібратися в наших проблемах, той розбирається і в темі Голодомору. Той, хто від початку вважає весь наш наратив, зокрема історичний, виключно русофобським і проамериканським, це не сприйматимуть.

Чого нас навчила ця історія?

— Це історія про те, наскільки є важливою наша незалежність. Там, де ми втрачаємо її — втрачаємо свободу. Стаємо заручниками чужих режимів, чужого маніяцтва й чужого зла. Голодомор - історія про те, що українці мали би пам'ятати про це в майбутньому. Ми маємо шанс там, де здатні себе захищати. Там, де цього позбавлені, стаємо заручниками й пасивними жертвами.

Як треба зараз говорити про Голодомор?

— Це питання стосується того, як говорити про наше минуле, історію. У ній лежить багато сюрпризів, бо є неузгоджені речі, говорити про які складно. Ми додаємо трагізм, який перекриває можливість почути іншого, говорити аналітично. Занадто багато емоцій, занадто багато болю й ран.

Треба знайти інтонацію, з якою говорити про Голодомор і в принципі - про нашу історію. Поки що з цим проблеми. Багатьох такі речі просто лякають у силу надмірної болючості, надмірного трагізму. Людині притаманно автоматично дистанціюватися від болю, якщо він не особистий.

Я багато працюю з музеями. Російсько-українська війна поступово входить у музейний простір. Але ми не маємо належного досвіду, як про це говорити. Недостатньо просто вивернути палене залізо й показати тіла загиблих. Недостатньо шокувати, налякати, застерегти. Набагато важливіше показати історію, як частину спільного процесу. Щоб людина спробувала проаналізувати, почала про це говорити.

Хто має цим займатися?

— Всі, кому це небайдуже. Передусім — фахівці. Хоча у випадку з нашою історією важливе долучення різних середовищ — і політичних, і культурних, і громадських. Якщо ми хочемо рухатися далі як суспільство, повинні шукати точки порозуміння. Ці больові точки повинні не відштовхувати нас одне від одного, а поєднувати. Щоб говорити про це, треба вибрати правильну інтонацію. Є люди, які активно заперечують Голодомор. Говорять, що тоді був неврожай. Такі є, хоча зараз їхні голоси не так чітко чути, як до 2014 року. Є різні політичні позиції, різні джерела інформації. Але є щось незаперечне. Бо заперечувати загиблих чи зневажати їх — це те, що перебуває поза межами дискусії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Музей Голодомору встановив рекорд

Чого хочете досягнути як амбасадор платформи "Зерна правди"?

— Хочу, щоб до цієї історії долучилися якомога більше людей. Щоб ті, хто раніше не думав на цю тему, не рефлексував, не вважали цю історію своєю, мали змогу подумати, поговорити. Це для нас доволі проблематична річ. Бо з одного боку ми монологічні, а з іншого — наші монологи часто не надто щирі. Вони радикальні, іноді - надміру експресивні, але не завжди стосуються того, про що ми думаємо.

×