"Іноді було відчуття, що ми "качали" мертві тіла" - медики Майдану про події Революції гідності

18-20 лютого в Україні відзначають четверті роковини розстрілів на Майдані. У центрі столиці в цей період загинули понад ста осіб, кілька десятків зникли безвісти, більше як тисяча отримали поранення. Сотні людей заарештовували і катували.

Медики Майдану були одними з тих, хто намагався мінімізувати втрати, пише Дивись.info

Хірург-стоматолог Львівської обласної клінічної лікарні, координатор проекту "Швидка медична допомога Майдану" Юрій Дмитришин побачив по телевізору, що б'ють студентів, і подумав, що медики осторонь лишитись не можуть.

"Я написав 1 грудня кільком друзям, ми організувалися і вже ввечері проводили курси невідкладної допомоги. Всі були лікарі, але не всі розуміли іншу спеціальність, тому лікарі для лікарів провели нагадувальні навчання в обласній клінічній лікарні, - пригадує хірург. - 2 грудня ми зібрали 50 медиків, автобус і виїхали на Київ. 3 грудня 2013 року ми вже були на Майдані. Було зрозуміло, що потрібні бригади невідкладної допомоги, які будуть ходити по території, — це і зробили. Так заснувалася "Швидка медична допомога Майдану".

Для "Медичної допомоги Майдану" медикаменти приносили люди. Ми писали, що потрібно, у Facebook, давали оголошення по радіо, телебаченню. Також наша організація безперервно відправляла автобуси з лікарями до Києва. За весь час було, можливо, 500 або й тисяча лікарів. Тільки за три дні розстрілів на Майдані ми відвезли 300 медиків туди для надання невідкладної допомоги.

Пыд час Майдану ми створили кілька прийомних пунктів поранених і операційних. Одного разу ми їхали до операційної з бусом, повним медикаментів. І "Беркут" нас пропустив. А от закрили шлях далі представники ДАІ — вони забрали у нас бус з обладнанням. Утім народні депутати побігли у відділок за водієм і якось відбили цю машину "швидкої".

Я витратив півроку життя тільки на Майдан. Коли він закінчився для широкого загалу, ми продовжили лікувати поранених, слідкували, чи отримали вони медичну допомогу, багатьом робили документи для виїзду за кордон і тільки у травні закінчився Майдан для медиків.

Те, що багато медиків не згодні з політикою, яка відбувається у державі, абсолютно не означає, що якщо буде Майдан, війна, вони не підуть.

"На Майдані я опинилася 19 лютого. До того я не їхала туди принципово. 2004 року я була керівником медичної служби Майдану і, спостерігаючи за тим, що відбувалося після цього, переконалася, що революцію роблять ідеалісти, а користуються нею дуже часто негідники. Крім того, я посадова особа, відтак, усвідомлювала ризики, пов'язані з тим чи іншим завершенням революції. Так я думала до 18 лютого, допоки не відбулися масові розстріли", - пригадує заступниця адміністратора з медичної частини госпіталю ім. Шептицького Наталія Ван Доеверен. - Моя донька весь час провела на Майдані, а куля не вибирає. Поїздка була питанням сумління. 19 лютого я вирішила, що візьму до Києва санітарний автомобіль обласної клінічної лікарні, і дала оголошення, аби зібрати колег. Зголосилися поїхати ще три людини: Шабанови Ірина й Олександр та Назар Гичка. Ми приїхали до Києва, вивчили ситуації на Майдані (тоді було зловіще затишшя) і пішли ночувати до готелю "Україна", однак спокійно вийти з нього вже не змогли.

Після восьмої почалися звуки стрілянини. Я вийшла на балкон, і було враження, що ти у голлівудському фільмі — "беркутівці" почали ставати ключом, потім робити якісь маневри, виглядало, ніби це якась інсценізована вистава. Раптом ми почули шалений крик знизу і побігли туди. Поки ми гнали, вікна готелю прострілювалися і я не до кінця пам'ятаю цей момент.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розстріли на Майдані: Горбатюк повідомив про знищення доказів

Ми забігли у вестибюль готелю — туди один за одним заносили закривавлені тіла, а у нас навіть не було чим спиняти кровотечу. Нардепи і персонал виривали двері, щоби поранених покласти на тверду основу, різали простирадла. Це був шок. Якось ми зібралися з думками, проводили реанімацію. Інтуїтивно. Іноді було відчуття, що ми "качали" мертві тіла. Думаю, нам таки вдалося врятувати не одне життя.

За дві години нам доставили медикаменти з Майдану, перев'язки. І стало трохи легше. Раніше цього неможливо було зробити, бо довкола стріляли. У готелі ми були до вечора, поки не з'явилася інформація, що можна перейти через Майдан. Я відношу себе до людей вкрай небоязких, але все одно було сум'яття: ми були у крові, без змінного одягу, втомлені. Зрештою, наша команда медиків поїхала у Київську лікарню швидкої допомоги, забрала пораненого, і ми рушили до Львова.

"18 лютого мимоволі став медиком. Тоді почалася бійня у Маріїнському парку. Під Верховною Радою Луценко кричав: "Лікаря!" Я побіг на допомогу і побачив хлопця, якому сильно поранило обличчя гранатою. Допомігши йому, пішов у медпункт, який створили у Будинку офіцерів. Утім там не було чим лікувати — нам з друзями довелося зробити рейд до Жовтневого, аби набрати все необхідне", - розповідає хірург лікарні швидкої допомоги Костянтин Василькевич. - У медпункті все було спонтанно, нецентралізовано, однак всі знали, що робити — у кожного була своя справа. Там були не тільки лікарі — і медсестри, і монахині — багато людей. Наші інструменти лежали у наполовину розрізаному 6-літровому балоні з-під води, заповненому спиртом. Однак ці запаси швидко вичерпалися. Спроби повторної стерилізації у розчині спирту швидко призвели до того, що він забарвився кров'ю потерпілих і ми змушені були проводити ревізію ран та їхню обробку, використовуючи тільки разові гумові рукавички та шматки бинта, змоченого бетадином для тампонування ран. Після цього з рулона того ж бинта накладалася пов'язка…

Більшість були поранені в голову. Були проникаючі поранення в очі, скальповані рани голови, проникаючі поранення черевної порожнини тощо. Кількість людей з легкими пораненнями взагалі важко пригадати.Таку масовість можна порівняти з тим, коли ми приймали постраждалих скнилівської трагедії у лікарні швидкої допомоги на Топольній у Львові. Тоді у нас було 42 травмованих.

Інше питання — тупа жорстокість. 18 лютого було набагато жорстокіше, ніж те, що було 20 лютого — одна справа застрелити з пістолета, а інша — забити праскою або лопатою.

Якщо нічого не будемо робити, ми не залишимо ніяких можливостей для росту у майбутньому наших дітей. І хоча Майдан досяг мети, бо ми уникнули внутрішньої окупації Росією, ми не уникнули олігархату і того обдирання людей. Всі ми розуміємо, що боротьба триває.

×