"Багато хто стік кров'ю і не дожив до евакуації" – дружина полоненого "азовця"

8

Фото: Марія Алєксєєвич

Рік тому, 16 травня почався 4-денний вихід захисників Маріуполя на підконтрольну росіянам територію. З підземель заводу "Азовсталь" вийшли 2 449 бійців. Представники "Червоного хреста" реєстрували українських захисників як військовополонених. Усі 2449 людей, які вийшли із "Азовсталі", перебували в окупованому селищі Оленівка під Маріуполем на Донеччині. У ніч на 29 липня один із бараків виправної колонії був зруйнований. Тоді загинули щонайменше 50 українських військовополонених з "Азовсталі".

Чоловік 25-річної Марії Алєксєєвич Сергій був на "Азовсталі", служив в "Азові". Йому 29 років. Він – один з тих, кого окупанти вивезли в Оленівку. А згодом в Росію. Зв'язок з чоловіком жінка втратила з того часу, і вже рік не чула його голосу, не отримувала листів чи повідомлень. Однак від звільнених з полону знає – він живий.

Я за освітою – психолог. Хоча за професією не працювала. Вже більше двох років – в ІТ і хочу в майбутньому займатися програмуванням. З Сергієм познайомилася 2018-го року – у соцмережі. Зустрілися, багато говорили один з одним, але тоді ще не знала, що він хоче захищати Україну. Він мало про це говорив, як і про свою службу загалом. Зокрема, коли був у Маріуполі. Намагався уберегти мене від цього. Ми з 2019-го почали жити разом. Планували одружитися, але вже після закінчення освіти чоловіка. Бо він досі навчається – на психолога. Хотіли зробити свої кар'єри, щоб могли забезпечити майбутніх дітей. Але одружилися онлайн 27 квітня – коли Сергій вже був у Маріуполі.

 

Чоловік одразу за першої зустрічі сказав, що не може дивитися на несправедливість. Він не міг сидіти, склавши руки. Просто не міг не піти захищати нашу державу. Завжди був патріотом і ніколи не казав, що це "не його війна". Завжди намагався захищати Україну.

 

Говорити у Маріуполі вже не було можливості. Він мені не телефонував, завжди писав. Були моменти, коли не виходив на зв'язок шість, сім днів. Я тоді ще не знала нікого з його побратимів, щоб банально написати їм і спитати, чи він живий. Тому чекала його повідомлень. Писав лише, що все добре, що він живий, що вони тримаються. Постійно питав про мене. Бо переживав більше, ніж за себе. Навіть не розповів про своє поранення ноги, яке отримав у Маріуполі. Дізналася про це вже від його частини, коли він був у полоні.

На "Азовсталі" вони намагалися підтримувати один одного завжди. Якщо не було зв'язку з рідними, то писали побратими, яким вдавалося його знаходити. Мені двічі так писали. Вони всі трималися дуже гідно. Намагалися зробити все, щоб зберегти життя один одного, щоб російські війська не пішли далі Маріуполя, щоб наші на інших напрямках могли перегрупуватися, щоб країна могла домовитися про зброю. Думка повернутися додому також тримала їх на плаву. Постійно писала чоловікові, що чекаю, що обов'язково повернеться. Завжди у це вірила і продовжую. Один раз написав, що маю зрозуміти, що велика і жорстока війна, і маю бути готовою до будь-чого.

Сергій освідчився 26 лютого. Просто написав, що кохає і хоче одружитися. Але домовилися одружитися після перемоги. Але 20 квітня написав, що хоче одружитися найближчими днями. Погодилася, звичайно. Бо я кохаю його, ми планували сім'ю, хотіли бути разом. А ще я розуміла, що це надасть йому бойового духу. Він буде знати, що його чекає вдома дружина.

 

Всі новини дізнавалася тільки з інформаційних ресурсів. Слідувала за сторінкою полку "Азову", тоді вони ще записували відео. Бачила фото у соцмережах. Було складно, бо їм не вистачало всього. Ні їжі, ні води практично не було. Але ресурси ще були – щоб триматися.

Він написав 13 травня, якщо його не буде довго без зв'язку, щоб не хвилювалася. Він так і раніше писав, але тоді мені здалося, що він був чимось занепокоєний. Хоча намагався заховати це. І 16 травня з новин я дізналася, що наші бійці почали виходити з '"Азовсталі". Що їх далі мінятимуть. Дні були дуже нервовими, бо не розуміли, що планується далі. Було багато думок. Ніхто не знав, чи був якийсь інший вихід. Я не знала, чи мій чоловік вийшов. Лише сподівалася, що він живий. 19 травня в російському відео з Оленівки побачила його. Він вийшов у перший день. З пораненням. Але відправили Сергія не в лікарню, а в СІЗО. Далі я нічого не знала.

В кінці вересня мені зателефонував звільнений захисник. Розказав, що вони спілкувалися в Оленівці. Казав, що росіяни били і знущалися, але не з всіх, це було вибірково. Годували, але недостатньо. Вода була, але не дуже якісна. В Оленівці читали книги, могли навіть виходити на подвір'я. Потім стався теракт. Сергій отримав ще одне поранення. Друга нога. Але не знаю, наскільки серйозне. Після теракту росіяни всю ніч не надавали допомогу пораненим. Тільки наші медики-полонені щось намагалися робити. Але не було чим. Тому багато хто просто стік кров'ю і не дожив до евакуації. Сергія відвезли в лікарню у Донецьку. Росіяни виставили з ним відео. Він розповідає, що почув перший вибух, не зрозумів, що сталося. Потім був другий вибух. І полонені почали витягувати одне одного. Намагалися вижити. Він був у лікарні місяць. Яку допомогу надавали далі чоловіку – не знаю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Снаряди, ППО, безпілотники: що потрібно для контрнаступу та як фронту допомагає "бавовна" в Криму та Росії

Була інформація, що він на території Росії. Але де саме – не знаю. Всіх військовополонених вивозили з Оленівки. "Азов" узагалі тримають ізольовано від інших. Навіть під час обмінів рідні не можуть дізнатися про своїх. Але знаємо, що до "азовців" у окупантів більш жорстке ставлення – і моральне, і фізичне. Навіть той же теракт в Оленівці – 193 людини, що там були, майже всі "азовці". Більше 50 загинули. 70 – важко поранені. В полоні залишається близько 130 людей, які перебували у тому бараці.

 

Моєю підтримкою весь цей час була мама. Вона завжди казала, що все буде добре, що маю брати себе в руки, бо коли Сергій повернеться, необхідно буде його підтримувати. Було важко зібратися, але я взяла себе в руки, бо не могла інакше – мені потрібно його дочекатися. Вже багато місяців мотивують думки, що я роблю надто мало і треба більше.

З "азовцями" все дуже складно. Інші підрозділи, які захищали Маріуполь, могли писати листи своїм рідним. Це працювало ще декілька місяців тому. Щодо "азовців" немає ні телефонного зв'язку, ні листування. Я писала лист у січні, його мали передати через міжнародний комітет "Червоного хреста" в Росію. Я впевнена, що він цей лист не отримав. Всі листи цензуруються – про Україну нічого не можна написати. Писала про побут і про себе.

Ми майже рік всю інформацію відслідковуємо самостійно. Через російські медіа. Там бувають відео з полоненими, статті. Ми також одразу надаємо цю інформацію як міжнародним структурам, так і нашим – СБУ, координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, поліція, Офіс уповноваженого з прав людини.

Намагаємося організувати зустріч з Офісом президента. Кілька разів нашій спільноті відмовили. Родинам військовополонених "азовців" не йдуть назустріч із цим запитом. Мені особисто написали, що під час воєнного стану Офіс президента не приймає громадян. Ми хочемо зрозуміти, які були гарантії виходу з "Азовсталі"? Які країни брали участь? Хто з української сторони домовлявся? Не зрозуміло, чому поранених досі не обміняли. Тому що їх було багато і вони досі в полоні. Без кваліфікованої допомоги. Їм потрібна і психологічна підтримка. Бо це був вихід з одного пекла в інше.

 

Це мав бути почесний полон. Захисники "Азовсталі" повинні були мати зв'язок з рідними, гарантії, що не буде жорстокого ставлення і що через три-чотири місяці вони повернуться додому. Наразі вже рік виходу. 16 травня минулого року влада говорила, що герої потрібні Україні живими, і що на такий крок пішли, щоб зберегти життя і здоров'я. Що далі їх обміняють. Говорили, що до виходу з "Азовсталі" були залучені ООН та міжнародний комітет "Червоного хреста". І що були домовленості з Туреччиною, Ізраїлем, Францією, Швейцарією. Але зараз не зрозуміло, якими були гарантії. Рідним цього не розповідають. ООН та "Червоний хрест" заперечують слова представників нашої влади. Кажуть, що нічого не обіцяли. Мали лише зафіксувати вихід наших військових і заповнення анкет. Але навіть цього не зробили на сто відсотків. Бо у "Червоному хресті" кажуть, що 16 травня їх там не було. А запросили їх нібито лише наступного дня. І не всіх вийшло зафіксувати. Ми зараз залишилися сам на сам. Якщо були якісь домовленості, чому не придумали якісь інші кроки, якщо Росія відмовиться від свого слова? Чому ніхто з цих країн не хоче допомагати нам з обміном?

Зазвичай вдається зустрічатися з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими. Нещодавно була зустріч з керівником Офіса уповноваженого з прав людини. Також з міжнародним комітетом "Червоного хреста" та ООН. Але ми не отримуємо відповідей на свої питання. Міжнародні організації кажуть, що нічого не можуть зробити. Навіть не можуть поїхати до поранених, щоб перевірити їхній стан. Наші державні органи кажуть одне і те саме. Що в пріоритеті на обмін поранені та жінки. Але у мого чоловіка два поранення. Може, більше. А він досі в полоні.

 

Ми створили організацію "Родини Оленівки", щоб привернути увагу до розслідування теракту, який вчинили росіяни, та щоб повернути всіх постраждалих внаслідок теракту захисників. Намагаємося відновити розслідування. Тому що, на жаль, міжнародні організації бездіють. В ООН вирішили розформувати місію з встановлення фактів в Оленівці. Бо у них немає гарантій безпеки. Наразі все дуже складно. Багато часу втрачено. Ми сподівалися , що поранені найскоріше повернуться додому. Це обіцяли влада і міжнародні організації. Що їх обмінюватимуть. Але майже за десять місяців після теракту повернули близько десяти поранених. Вдалося повернути тіла загиблих 11 жовтня минулого року. Їх досі ідентифікують, не всіх вдалося поховати. Ми намагаємося комунікувати з усіма. Але з того ж Офісу президента не отримали позитивної відповіді щодо зустрічі і розмови про теракт в Оленівці. Представники координаційного штабу намагаються нам допомогти, але нам потрібно відновити справедливість – повернути всіх постраждалих і відновити розслідування.

Навіть не знаємо, чи хтось з-за кордону оглядав тіла. Бо відповіді були розмиті. Не зрозуміло, чому так довго очікують результатів експертиз, співпадіння ДНК. Можливо, пройшло багато часу і неможливо всіх ідентифікувати. Тіла у поганому стані. Щоб почати розслідувати теракт, міжнародні організації мають отримати доступ до місця злочину. Тобто оглянути барак в Оленівці. Росія не допускає їх. І всі докази вже знищили за 10 місяців. Не зрозуміло, чи представники ООН та Червоного хреста взагалі намагалися отримати доступ до поранених. Зараз просто кажуть, що їм не дозволяє Росія.

Міжнародні організації бездіють. Вони просто не хочуть відновити розслідування. Ми намагаємося розробити план, зв'язатися з міжнародними судами. В Україні ведеться якесь розслідування. Але свідків опитали не одразу. Як просувається розслідування – такої інформації не дають. Зустрічі з Офісом генпрокурора ще не було, щоб нам дали хоч якісь новини.

Сподіваюся, що відновити справедливість вийде. Але відновлення розслідування не буде так швидко. Бо міжнародні організації не хочуть цим займатися. Є факти, що це російський злочин і їх треба розслідувати. Але це треба довести на міжнародному рівні. Кожен рідний хоче відновлення справедливості. Щоб вбивць було покарано, щоб знайшли всіх організаторів і виконавців теракту. Вони мають отримати довічне ув'язнення.

×