Як українські діти пережили початок війни - історії школярів, які вразили поляків

Понад 1,5 млн дітей виїхали за межі України в перші два тижні після повномасштабного вторгнення Росії. А станом на середину 2022-го за кордоном перебувало понад 2,3 млн неповнолітніх, за даними віцепрем'єрки Ольги Стефанішиної.

Найбільше родин з України прийняла Польща. Чимало наших дітей пішли там у дитсадки та школи, де з ними працюють, в тому числі, й українські педагоги.

Одна з них – учителька із Запоріжжя 21-річна Марія Юрченко. Перебравшись у Польщу вона за три місяці опанувала мову до рівня, який дав їй можливість влаштуватися на роботу у школу.

У навчальному закладі Марія допомагає українським дітям опановувати навчальну програму. Працюючи зі школярами дівчина помітила, як їм важко дається перебування на чужині.

Тож вона вирішила записувати із ними відео, на яких діти діляться своїми емоціями та спогадами про Україну та війну.

Gazeta.ua публікує ці історії, аби читачі могли дізнатися: який вигляд має війна очима дітей.

ЗЙОМКИ У БІБЛІОТЕЦІ

– Ці діти багато пережили. Хоча вже не один місяць живуть у безпеці, емоції досі занадто сильні. Коли запропонувала їм розповісти на камеру про свої почуття, більшість погодилася. Їм стає легше, коли говорять про пережите вголос, – розповідає Марія Юрченко.

 

Записувала відео на мобільний телефон у шкільній бібліотеці. Після завершення інтерв'ю обіймала вихованців, щоб підтримати.

– Старші діти трималися краще, хоча були моменти, коли сльозі наверталися на очі. Тоді робили паузи, щоб не розплакатися, – веде далі вчителька. – Молодша Настя від хвилювання починала перебирати руками предмети - коли згадувала, як вони з мамою збиралися та тікали з окупації.

До відео не увійшли найемоційніші моменти – вчителька не хоче, щоб дитячі емоції стали об'єктами маніпуляції.

– Коли ми записували відео, в приміщенні були бібліотекарі. Я говорила з дітьми і не дуже звертала увагу на співробітниць. Як виявилося, вони були сильно вражені дитячими розповідями. Навіть шоковані – тим, що довелося пережити. Дуже плакали.

Юрченко планує зробити до відео польські субтитри та поширити їх у соцмережах. Мета – розказати світу, що пережили українські діти.

ГРОШІ В ЛЯЛЬЦІ

– Моє місто Запоріжжя. Ранком мама сказала, що почалася війна. Я чула, що з нами воює Росія, – згадує 7-річна Софія.

У місті 24 лютого 2022-го лунали сирени повітряної тривоги та вибухи. Тоді ж із південних районів області поїхали перші колони біженців. Жінки збирали найнеобхідніше та виїжджали в невідомість, аби лиш врятувати дітей від війни.

– Я пам'ятаю, як ми їхали до Польщі, – додає Софійка. – Найбільше сумую за домом.

Софійчина однолітка Настя – з Маріуполя. Дівчинці довелося пережити обстріли міста та побачити, як російські снаряди зруйнували рідний дім. Дитина натерпілася страху, коли з мамою виїжджали з окупованого міста через російські блокпости.

– Була сирена, я прокинулася, все було гучно, – згадує Настя перший день повномасштабного вторгнення. – Потім ми переїхали в інший дім, тому що наш вже майже розбомбили. Коли літали ці бомби, ми лежали в коридорі. Постелили на підлогу плед, подушки, вкрилися ковдрами на підлозі. В іншому домі спали в рукавичках і шапках, ходили на вулицю збирати хмиз, щоб розпалювати багаття. Так розтоплювали сніг (щоб була вода. – Gazeta.ua).

Обидві дівчинки говорять російською мовою. Російською ж ставить питання і вчителька. Пішла на такий крок, щоб дати змогу дітям проговорити їх переживання, говорить Марія.

В інтерв'ю вона задавала неповнолітнім декілька однакових питань. Одне з них – про страх. Досвід у дітей різний, але ясно одне: найстрашніші події в їх житті пов'язані з російським нападом на Україну.

– Найстрашніше було, коли в машину ледь не прилетіла бомба…Це було так страшно, – продовжує розповідати Настя. – Коли виїжджали, військові (російські. – Gazeta.ua) зупиняли, ми давали паспорти. У мене була лялька, ми ховали туди гроші. Потім нас ще раз зупинили, була черга. Була ожеледиця, ми ковзали, потім потрапили в аварію... У мене була школа там, у Маріуполі, але вона згоріла. Скучаю за своєю бабусею, яка зараз там, в Україні. Хотілося б, щоб усі будинки відновили в Маріуполі, і ми б поїхали туди.

НЕМАЄ ДОМУ

Троє інших героїв відео – із Запоріжжя, та між собою познайомилися вже у Польщі. Їх історії різні, але мають багато спільного. Усі сумують за домом і чекають, коли зможуть повернутися в Україну.

– Я малювала, ходила в художню школу. До мене приїжджала бабуся, ми з нею гралися, – 9-річна Таїсія розповідає, чим любила займатися вдома у вільний час. – Ми приїхали сюди (до Польщі. – Gazeta.ua), щоб тут було безпечніше.

Дитина ледь стримує сльози, коли говорить про те, за чим сумує найбільше.

– Я давно вже не бачила бабусю і брата. Тут все добре, але мені тут дуже скучно, в мене немає нікого і я хочу, щоб приїхав тато, – каже.

11-річна Марія на питання, що для неї означає війна, відповідає: "Біль. Горе". Її родина не планувала виїжджати з рідного міста. Та коли в Запоріжжя стали прилітати ракети, сумніви були відкинуті. На перше місце вийшов порятунок життя дитини. Хоча більша частина родини залишилася по інший бік українсько-польського кордону.

– Мені бракує рідних, бо вони усі залишилися в Україні, – сумно говорить дівчинка.

11-річний Лев з мамою приїхав до Польщі зі Львова навесні 2022-го. Попри те, що місто далеко від лінії фронту – росіяни регулярно завдають ракетних ударів по регіону.

– В місті було тихо, я спав добре. Пам'ятаю, як прилетіла ракета туди, де щось з бензином пов'язане, – згадує одну із російських атак Лев.

Мова про 26 березня, коли росіяни ударили по нафтобазі в Личаківському районі Львова, а за дві години вибухи ще двох російських ракет спричинили серйозні руйнування на бронетанковому заводі, постраждала школа.

– Мені бракує тата, друзів, однокласників і ще багато всього. Хочу, щоб закінчилася війна, – додає хлопець.

Вже майже рік у Польщі живе 9-річна киянка Оля. Вона не жаліється на життя за кордоном, але довоєнні роки згадує як світлі і безтурботні.

– Я була дуже щаслива до війни. Гуляла з друзями, спілкувалася. Коли почалася війна, моє життя перетворилося на переживання за рідних. Доводиться спілкуватися з тими, хто залишився в Україні, лише по відеозв'язку, – каже дівчинка. Розповідає про те, чого зараз найбільше хоче. – Подивитися телевізор всією сім'єю. Ніби прості речі, але зараз мені їх дуже не вистачає. Хочу поїхати додому і зустріти усіх своїх родичів. І щоб ця війна скоріше закінчилася.

Найсильніші емоції в Олі викликають спогади про перші години російського вторгнення.

– Найбільше згадується, мабуть, те, як уперше почалася повітряна тривога. Це був перший день війни, ми ще не знали, що це, і було дуже-дуже страшно.

Найстарший у цій групі - 12-річний Назар з міста Ізюм на Харківщині. Говорить, що для нього війна асоціюється зі смертю. А ще він дуже хоче додому, але це неможливо – родині нікуди повертатися.

– У мене немає дому. Ми часто ховалися в погріб – вночі і вдень. Їли там з банок. Але коли стали закінчуватися запаси їжі, вирішили виїжджати на одній машині усією родиною, – з жахом згадує дитина.

 

– Попри російські обстріли, родина Назара залишалася в місті й сподівалися, що окупанти відступлять від Ізюма, – додає Марія Юрченко. – Новина про те, що російські окупаційні війська зайшли в місто, застала родину зненацька. Доводилося ховатися. Та коли закінчилися припаси, вирішили їхати.

Буквально за декілька днів в їх будинок вселилися окупанти – про це телефоном повідомили сусіди. Вчинили в помешканні гармидер, винесли все, що можна. Пізніше поруч розірвався снаряд, який частково зруйнував будівлю. Після осінніх дощів та зими дім більше непридатний для життя.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Убиті на вулицях, голодні будні та мародерство: які жахи окупації пережив Ізюм

ВТЕЧА З ОКУПАЦІЇ

Всі діти на відео згадують ранок 24 лютого 2022-го, коли почалася повномасштабна війна.

Російські війська почали обстріли Києва близько 05:00. Перші вибухи почули не всі.

– Я прокинулася і спочатку не зрозуміла нічого. Почула, що на кухні розмовляють батьки і зрозуміла, що щось сталося. Вони говорили про те, що… про щось погане. Я не одразу усвідомила, що саме відбулося, – згадує киянка 13-річна Яна.

У ті дні Київ швидко порожнів – містяни рятувалися, як могли. Коли зрозуміли, що росіяни окуповують Бородянку, Бучу, Мощун та інші міста і села навколо столиці - з Києва намагалися вивезти дітей.

– На початку війни ми швидко зібралися і поїхали до Польщі. Ми не знали куди нам їхати, – каже її земляк 11-річний Григорій. – Я дуже любив українську школу. І ще в мене був кіт, але… я вже не можу гратися з ним. Найбільше я б хотів повернутися до України.

– Найсумніше було, коли я зрозуміла, що я тут довше, ніж планувала – це десь влітку, – додає Яна. Дівчинка зазначає, що війна забрала в неї можливість бачитися з рідними, друзями. – Спілкуватися нормально з кимось, займатися звичними справами. Я не була вдома вже майже рік. Найбільше хочу повернутись додому, в Київ, погуляти по моєму двору. І з татом зустрітися.

Її новому товаришу, 14-річному Віталію з Херсонщини довелося побачити, як ворожі снаряди руйнують все, що знайоме з дитинства і завжди було символом затишку і спокійного життя.

– Це було о сьомій ранку. Я прокидаюся в сльозах мами і вона каже мені, що почалася війна… Чотири снаряди прилетіло біля будинку і у двір. Війна забрала в мене дім. Зараз я не можу побачитися зі своїми батьками, бо вони на далекій відстані. Найбільше хочу доїхати до рідної хати і побачити брата, батьків, усіх рідних – і всіх обійняти, – говорить Віталій з села Осокорівка Херсонської області.

6 квітня ЗСУ взяли Осокорівку під контроль, та росіяни не полишають село без своєї "уваги": внаслідок регулярних обстрілів за пів року майже повністю зруйнували населений пункт.

А от місто Пологи на Запоріжжі досі перебуває в окупації. Російські війська зайняли його 3 березня торік. Про це не з розповідей знає 12-річний Єгор, якому довелося виїжджати з рідного міста через численні ворожі блокпости.

– Я побачив, що вже в нас по місту їздить багато російських машин. Було багато пострілів. Так я зрозумів, що ми в окупації, – згадує хлопець.

Щоб виїхати з Пологів до Запоріжжя, треба було подолати 19 російських блокпостів, за розповідями свідків. Особливу увагу окупанти приділяли українцям чоловічої статі – не лише дорослим, але й юнакам та підліткам. Підозрювали в них потенційних партизанів, тому особливо ретельно оглядали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зустрічає Чечня, кадировці. Бородаті, брудні, жорстокі" – як тікають люди з окупованого Токмака

– Мене витягли з машини й почали оглядати мої руки, щоб побачити, чи є там синці, чи немає. Коли з автомата стріляєш і віддача попадає по руці, залишаються синці, – пояснює Єгор.

Пізніше говорить про те, що у нього забрала війна: "Моє життя. Бабуся й дідусь у мене там, під окупацією. Чого б мені хотілося? Щоб близькі були не під окупацією".

×