– Відчиніть, я пасажир цього потяга! – щосили однією рукою гамселю у двері вагона. Другою тримаюся за бокову ручку, стою на сходинках. Потяг Київ – Одеса набирає швидкість. Бачу крізь скло постаті. Проте всередину мене не пускають.

Поряд відкривають вікно. Визирає міліціонер років 23.

– Ты куда прицепился, дебил! Овца!

Я в шоці. Дивлюся на інші вікна – всі заґратовані. То тюрма. Голову опускаю: земля так швидко мигтить під ногами, що стрибати стає страшно.

Розплачуюся. Решти немає

На шляху до Одеси перша 20-хвилинна зупинка була в Черкасах. У графіку, що висить біля купе провідника, написано: "Прибуття – 19.38, відправлення – 19.58". На станції зупиняємося о 19.40. Іду до магазину. За воду розплачуюся 200-гривневою купюрою. Решти немає. Приходить охоронець, розмінює гроші.

Дивлюся на годинник: 19.50. Устигаю. З перону бачу, що всі провідники стоять у тамбурах. Двері ще відчинені, та сходинки підняті. Стрибнути у перший-ліпший вагон, а потім дійти до свого? Але це шостий, а в мене – 11-й. Швидко доходжу до мого вагона – двері зачинені. І тут потяг рушає. А я в шортах, у куртці поверх майки, без документів і речей залишаюся на платформі.

Що причепився до вагона-тюрми, не відразу зрозумів. Якщо зараз зіскочу, за інший ухопитися не встигну. Добре, що гаманець із собою. Бігти до чергового, хай зв'язується з провідником, щоб мої речі залишив в Одесі? А я вже якось туди дістануся. Усі ці думки пролітають у голові, доки стукаю.

Потяг різко зупиняється. Біжу в сусідній, мій вагон. Приходить начальник потяга.

– Хто зірвав стоп-кран? – до мене.

– А я звідки знаю.

– Будемо штрафувати, бо через вас зірвали.

– Ще чого. Яка зараз година? 19.54. А в графіку що написано?

– У машиніста годинник по-своєму йде, – каже начальник поїзда і залишає вагон.

×