Мій друг Олександр не купив квитки на потяг, бо коштували по 400 гривень. Автобусом за 250 з людини трястись теж не хотів. Вирішив до Києва їхати автостопом.

Із дівчиною Поліною повертаються з Одеси. О 16.00 стоять на початку траси. За годину з сотні машин зупиняється одна. Провозить 12 кілометрів. Ще через дві години – підбирає чоловік. Їдуть 100 кілометрів, встигають виспатися. Водій висаджує на зупинці на трасі. Сутеніє, ліхтарів немає. Щастить, що через півтори години мікроавтобус підкидає до найближчої заправки. До Києва – 350 кілометрів. Обом треба будь-що до ранку потрапити в столицю.

– За три години жодна машина не зупинилася. Хто заїжджав на заправку – вільних місць немає. Два автобуси пригальмовували, але я їх відправив. Бо в кишені всього 25 гривень, – розповідає Сашко. – О другій ночі прошу працівника заправки знайти людину, щоб за півтори тисячі відвезла в Київ. Дає номер таксиста. Той просить 2,4 тисячі.

Домовляються про дві. Таких грошей удома немає. Сашко дзвонить колезі, з яким разом знімають помешкання. В того теж порожньо. Але обіцяє сходити до банкомату. Проте не пам'ятає, чи є там щось.

За 15 хвилин під'їжджає таксі. Приходить повідомлення про пропущений дзвінок від колеги.

"Тільки б він не сказав, що грошей немає", – думає Олександр.

Не передзвонює.

– На дальняк беремо аванс, – каже водій.

Друг пояснює ситуацію. Водій невдоволено бурчить:

– Давайте документи, а то стрьомно їхати.

Олександр дістає паспорт. Чоловік просить ще телефон.

О 6.30 заїжджають у двір будинку, де живе Сашко. Він забігає у квартиру. На столику лежать чотири п'ятсотки.

×