Підлітки з Криму не підтримували російську агресію - Наталя Лютікова

Я працювала в банку, була керівником дуже великого відділу, яким займався обслуговуванням всіх видів операцій з фізичними особами. Мій кримський активізм полягав в переведенні документації на українську та англійську мову.

Якщо мені приходили російськомовні документи я їх не приймала і повертала на переоформлення. Кримчани швидко звикли до цього, навіть Керч та Севастополь. Ось такий мій внесок був у українізацію Криму.

Під час Євро-2012 патріотичність в кримчан значно виросла.

Мені чомусь була дуже близька Україна, її мова. Я взагалі не вважала РФ за щось своє. Таке було з дитинства навіть коли тато приїжджав з відрядження з Москви всі обговорювали це місто. А мені до російської столиці було байдуже. Напевно тому, що в бабусі я найшла фотоальбом Київ і це місто мене в себе закохало.

Мама з Херсонщини, а тато росіянин. Родину батька в 50-х роках завезли в Бахчисарай, щоб підняти Крим. Тоді радянська влада теж не могла дати ради на півострові. В міста та села зганяли лікарів та вчителів. Родину батька оселили в закинуті кримськотатарські саклі, тому він з понаїхавших. Вони там вчителювали. Можливо моя активна діяльність з захисту прав кримськотатарського народу є спокутою тих гріхів.

Тоді, у лютому я майже миттєво відчула, що Росія піде війною на нас і рішення тікати звідти було моментальне. Я розуміла, що росіяни почнуть ламати мізки моїм дітям, міняти їх особистість. І я цього не могла допустити.

Другою причиною було розуміння війни. Коли батько подзвонив і привітав із введенням російського війська в Україну я їм сказала, що стою по іншу сторону барикад і патрони подаватиму ЗСУ. Мені хотілося допомагати своїй армії, своїй країні. Це було дуже потужне бажання допомогти Україні вистояти в цій війні. А останньою. причиною був страх за себе та близьких.

Росія переслідувала людей через погляди. Почалися доноси й мене б схопили ФСБ, чи якось дошкуляли моїм рідним. Тому і людей, які там залишитися я вважаю сміливцями, бо я б не змогла ходити постійно оглядаючись, чи думати з ким я говорю, чи боятися кожної машини.

Влітку 2014-го ми з родиною залишили Крим. Чекали коли діти закінчать школу, збирали речі та шукали житло. Щойно знайшли прийнятний для себе варіант - відразу виїхали звідти.

Мені було страшно за родину, це по-перше. Я пам'ятаю ці блокпости з ФСБшниками та козачками, до яких відчувала огиду. Я пам'ятаю як Зубков допомагав окупувати Крим надавши свій транспорт росіянам. Я бачила як відбувається ця зрада. Це було дуже сумно.

Спокійно стало коли виїхали на територію Херсонщини та побачили наші прапори. Ми відчули свободне повітря, спокійне небо і найголовніше безпеку. Тоді я зрозуміла, що боятися більше не треба, що все буде добре.

Я дуже хочу додому. Я слідкую за новинами, коли бачу що щось гальмує деокупацію виникає відчуття безпорадності. Просто від люті зносить дах. Мені не вистачає моря, гір, неба, тих запахів.

В мене ніби коріння вирвали, а прорости хочеться, а нема де, бо рідна земля там, в Криму.

Навіть моя менша дочка каже, що хоче до Криму, а на момент виїзду їй не було й двох рочків.

Це важко. Ми не на заробітки чи навчання поїхали. Ми поїхали без можливості повернутися додому. Без єдиної моливості. Це різні речі.

До Бахчисараю, в Ханський палац та у Чуфут—Кале, а потім до моря.

Ми хочемо дослідити ще одну сторону окупації. Показати світу, як російська агресія поламала життя, нанесла психологічні травми дітям. Це важливо, оскільки ми звикли сприймати травми жителів Донбасу, бо там триває війна і діти бачили реальну смерть, трупи та кров.

Але в Криму теж відбулася жорстока окупація, хоч і всі кажуть про її безкровність, але це не так.

Окупація півострова завдала немало болю людям. Особливої травми зазнали підлітки, бо на той момент були в складному психологічному стані через гормональні зміни, пошук кордонів інтенсивне навчання. Я не знаходила дослідів про це, а це зможе показати як все відбувалося.

Цей проєкт важливий й тому, що жертви російської агресії зможуть виговоритися і це полегшить їх біль. Насправді я була шокована тим, що на волонтерських засадах до нас доєдналося багато журналістів та психологів.

В перший день нам написали більше 50-ти людей з Криму та навіть Донбасу. Ба більше – написали й ті, хто нині живе на окупованому півострові. Все це показує підтримку України.

Дев'ятирічна дівчинка розповіла про те, як після окупації вчителі змінили риторику. Ця дівчинка росла в російськомовній родині, але навчалася в україномовній школі. Вона розповіла про те, як їй було страшно через поведінку дорослих, через знищення світу, до якого вона звикла.

В перші дні окупації діти казали, що відчули те, що в них відірвали щось і дуже боляче. Це треба додавати до позовів проти Росії.

Через ці кейси маємо доводити, що повернення Криму вилікує ці травми, бо сатисфакція та покарання цього злочинця важливе.

Ми плануємо випустити книгу та документальний фільм про цей проєкт. Зараз знімаємо героїв, розшифровуємо тексти, монтуємо відео. Я трошки трохи відкриваю завісу таємниці у Фейсбуці, а презентувати цю працю хочемо влітку.