Без батьківщини це не життя, а існування. Можна в золоті купатися, але на чужині ти щасливим не будеш.

Київ чудове місто — воно пригортає дуже багато людей не зважаючи на їх особливості. Будь-хто знайде себе тут.

Але якби Київ був людиною, то спитав би в людей чому вони його так ненавидять. Місто заслуговує більше любові.

Я підтримую політв'язнів та їх родини — купую ліки, вітаміни, необхідні речі. Після переїзду на материкову частину України спілкувався з правозахисниками, був присутнім на акціях, збирав гроші.

Але це активізм, а не робота. Вона не приносить жодних грошей. Щоб прожити треба працювати. Я познайомився з багатьма людьми. Живу з ними й працюю в них, але не можна так. Людині треба свій куточок, свій дім.

Я розумію, що це буде складно зробити з цими цінами на нерухомість, що зараз є. Але я сподіваюся, що скоро деокупація.

Я не здаюсь. Живу надією на повернення додому. Борюсь та допомагаю тим, хто бореться за Крим та підтримує політв'язнів.

Зараз можна планувати будь-що, а за місяць щось станеться і все посиплеться.
Особисто в мене... Треба подумати, просто боротьба за Крим стала моїм життям. Поки мої друзі сидять в тюрмі я маю допомагати їм.

З короткострокових планів хочу вивчитися на юриста. Хочу поступити в Таврічний Національний Університет імені Вернадського. Сам я випускник Східноукраїнського національного університету імені Даля.

Ми маємо починати з себе готувати ті кадри, які запрацюють після звільнення Криму.

В тюрмі я малював. Мені це допомагало якось це пережити та не загубитись в цій шаленій неволі. Люди з кримінального світу так живуть, але ми не такі. Ми звикли до свободи. Малював все, що бачив: камеру, коридор свої сни, кота Тигра.

Малюнками я розповідав про умови тримання мене та інших бранців в СІЗО окупантів. Писати листи заборонялося.

Зараз приділяю цьому менше уваги, бо велика навантаженість.

Ні, бо не маю свого житла. Було б житло, то завів би собі кота.

Він не може розмовляти, але уважно слухає та відчуває тебе. Відчуває що в тебе болить. В тюрмі мав кота Тигра. Кожної ночі цей кіт засинав саме там, де після катувань в мене більше боліло. Прокидався від того, що він м'яв лапами мій бік. Хотів забрати його, але кіт теж "сидів". Політв'язні казали "В нього режим вільного поселення". Він туди ходив, сидів з нами строк. Ми його годували тим, що нам передавали батьки.

Як буде в мене житло я не піду сам купувати кота. Може мені друзі подарують, а може знайду на вулиці кошеня, яке буде проситися до мене.

На мене чекає мій пес Черниш. Він прийшов під мій дім худющій, замучений. Здавалося, що він зараз тут і помре. Ну я забрав його до себе і відгодував. Від хорошого ставлення пес за короткий строк засіяв. Виявилося, що знає деякі команди, а ще охороняв мене. Буває підійде хто, а пес вискалитися типу "я тут і я слідкую". Ми з ним часто виїжджали на природу — Я на велосипеді, а він за мною біжить. Зараз сидить та охороняє батьківський двір. Сумує. Коли розмовляли з батьком по відеозв'язку то попросив показати Черниша. Гукаю його, а пес почав шукати мене.

Вже у звільненому Криму завести сім'ю та народити трьох дітей. Звести кожному з них будинок, як зробив це мій батько.

Мій батько. Мудрий чоловік, який достойно мене виховав. Ніколи руки на мене не підняв навіть тоді, коли я бешкетував.

Головна моя мета, щоб мої батьки були щасливі, а наша мама ніколи не плакала. Ще одна мета — відродити культурний спадок мого народу. Снилося мені, що я відновлюю фонтани, які збудовані за часи Кримського ханства.

По Криму, навіть в горах джерел, фонтанів, які будували кримські татари, дуже багато. Це треба, щоб жоден росіянин ніколи більше не заявив, що Крим "ісконно русский". Це не правда — не російський — всі топоніми тюркського походження.

Що 90% людей байдуже до Криму. Вони вважають, що живуть в безпеці. Коли намагаєшся розповідати їм про те, що коїться вдома, в Криму — не вірять. Нема достатній інформації.

Ще й російська пропаганда зробила свою чорну справу — українці вже самі не вважають Крим своїм.

Бути більш проукраїнськими. Я громадянин України, я люблю цю країну.

Любити свободу, яку мають, щоб ніколи не взнати що таке катування та окупація. Треба за це боротися не тільки мені, воїнам, журналістам, а ще й простим людям.

Якби половина українців розділяли те, що відбувається в Криму та на Донбасі, то перемогли б вже вчора.