Розбійники ховали там скарби: історія та легенди підземель Києво-Печерської лаври

18

Фото: Wikipedia

23 липня в народі відзначають Антоніїв день. Святом вшановують памʼять преподобного Антонія Печерського, який став засновником Києво-Печерської лаври. Він вів відлюдницький спосіб життя у печерах майбутньої святині.

Про історію підземель лаври, їхні легенди й таʼємниці розповідає Gazeta.ua.

 

З дитинства Антоній мріяв служити Богу. Тому, досягнувши потрібного віку, він поїхав на Афон і став ченцем. Незабаром його відправили назад на батьківщину, щоб Антоній "прославляв серед народу Слово Боже".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 110 років тому в Україні зʼявився "хмарочос" – історичні фото перших висоток

Юнак не зміг знайти в монастирях Києва того життя, до якого звик на Афоні, тому оселився в печері й молився там. До нього стали приходити люди – хто за допомогою, а хто і з проханням постригти їх в ченці. Поруч з ним почали селитися і інші. Так утворилися Ближній і Дальній печерні монастирі. Згодом над Дальньою печерою збудували невелику церкву.

Пізніше число парафіян збільшилося настільки, що церкву назвали Печерською. Преподобний Антоній не мав золота та грошей, але завдяки праці зміг створити лавру.

 

Історія печер лаври

Печери Києво-Печерської лаври викопані близько 1000 років тому першими подвижниками християнства на Русі-Україні.

Це складна система пов'язаних між собою підземних ходів, що з'єднують між собою печерні приміщення. Вони розташовані у високих дніпровських пагорбах на глибині від 5 до 15 м від поверхні в шарі слабо зцементованого каолінистого піщаника.

Печерних комплексів два – Ближні та Дальні печери, загальна довжина їх становить понад 800 м. Назви "Ближні" і "Дальні" печери дістали через їх віддаленість від головного храму монастиря – Успенського собору. Печери розташовані на двох сусідніх пагорбах, між якими пролягає глибокий яр, де стоять колодязі прп. Антонія, Феодосія.

 

Небагато було ченців, які мешкали у печерах постійно – лише справжні аскети, фактично замуровувались у своїх келіях, залишаючи невелике віконце для того, щоб отримувати їжу й воду. Печери були мінімально умебльовані, ченці спали на дерев'яних ліжках. З часом кількість входів значно зменшилася – потрібно було берегти тепло. Центральний вхід був укріплений дерев'яними опорами, а потім і цеглою, поряд стояла піч, яка обігрівала печерні ходи.

У печерах облаштовувались підземні храми, в яких молилися і ченці, і паломники. Після того, як більшість монахів перебралося на поверхню, в наземні будівлі, печери перетворилися в місце поховань найбільших праведників. У печерах лежать мощі понад сотні святих та преподобних.

 

Із початком масового паломництва у печери, монахи змушені були їх розширити та продовжити, адже часто бувало, що люди просто застрягали у вузьких лесових ходах. Печери забезпечили переходами, щоб паломники йшли по колу, не створюючи "заторів".

Легенди

За переказами, до ченців у печерах жили розбійники. Награбоване вони ховали, і по цей день ходять легенди про незліченні скарби. Розповідають про багатства Варязької печери – найдавнішою серед лаврських. Її назва говорить сама за себе – нею користувались варяги, які рухались вниз по Дніпру, шляхом "із варяг у греки". Печерський патерик пов'язує печеру із варягами, які сховали у ній скарб – золото, срібло та латинський посуд, католицькі посудини для богослужіння.

Багато легенд і про протяжність печер. Говорили, що вони доходять до інших печерних монастирів в Чернігові, Пскові, Почаєві.

 

Існують легенди про чудесні можливості святих мощей, які спочивають у печерах лаври. Доторкнувшись до останків святого і мучеників, можна вилікуватися від хвороб і безпліддя, позбутися від невдач у житті, знайти спокій і щастя.

Також є ще одна, не підтверджена досі легенда, пов'язана з засновниками печер. Святий Феодосій, як зазначають, учень Антонія, що вніс свою лепту в будівництво монастиря, насправді був жінкою. Переодягнувшись, він прийшов у печерне містечко, де викопав собі келію і став жити на самоті. Через вільний одяг з капюшонами в фігурі і особі Феодосія було важко розпізнати жіночі риси. Коли монах відчув, що скоро помре, він заповів не омивати після смерті його тіло і поховати його в тому ж одязі, що був.

×